Запитання до постмодерніста

Запитання 1.

Якою є конструкція постмодерніста?

Відповідь: Конструкція покладає в себе структурованість і впорядкованість. Якщо щось й можна сказати про неї, то лише наголосити на її невиразності. Світ постає збіркою компонентів, а не конструкцією. Світ - хаос, що в своїй безодні поїдає будь-які мрії, надії та сподівання. Конструкція є кінцевим, визначеним і цим ж обмеженим породженням людської ідеї. Вона – монстр, який сповнений претензіями на завершеність і само очевидність.

Зазнали краху такі очевидності як Істина, Благо, Обов’язок, Краса. Вони втратили свою конструйованість, а від так плюралістичними стали світобачення і світорозуміння. Навіть не різноманітними, бо різноманіття ще несе в собі багатство вибору, а плюралізм – бідність множинності.

Світ є осередком самоорганізації і самоіронії, а не конструювання. «Функціонер порядку» не здатен вижити у екзистенційному страху, ввійти в поле стурбованості і вийти за межі принципу центральної духовної еволюції. Такий тягар сьогодення може прийняти на себе лише «слуга безладдя», який постає майстром (художником) децентралізації світосприйняття.

Доцільна конструкція – відсутність будь-яких конструкції, не сприйняття будь-яких звершень, відмова від повноти і вичерпності, адже саме вони здатні вводити у глибоку оману. Тематичною оманою може стати самоприниження заради досягнення Істини, ствердження Правди, отримання остаточної Відповіді чи усвідомлення Смислу. Це мислення раба перед Владою хибної Правди.

Дієвим є лише один засіб – іронія. І якщо вона здатна щось собою сконструювати, то тільки вказати на хибність самовпевненості особи у її мисленні, прагненнях і життєдіяльності в цілому.

Запитання 2.

Ви замислюєтесь про Вічність?

Вічність є тут-тепер. Вона минуле, і майбутнє в теперішньому. Вічність – це не фініш, а дистанція з невизначеною відстанню. Вічність має здатність проглядатись у вікно минулого і майбутнього водночас. Вона завжди нагадує про страх та безсилля того, хто хоче осягнути її. Вічність – це не просто відсутність граней, але й постійна їх несхоплюваність.

Що означає бути у Вічності? Це означає споглядати себе у Ній. Що означає бути для Вічності? – Відкривати себе самому собі через себе самого, або через інших…

Вічність – це постійна відкритість, яка не несе за собою важких зобов’язань. Хіба що одну дію, а саме – неупинно позбавлятись страху. Тобто, робити над собою певне зусилля, яке ніколи не стане завершеним. Процес незавершеності – ознака наближеності до вічного…

Так, я замислююсь про Вічність. Вона постає для мене у своєрідній формі, і її розуміння стає новим випробовуванням для рефлексії. Вічність не є Окремішністю, яку можна розглядати, чи брати до уваги, або замислюватись над нею. Вона є постійно в кожній точці часу і простору моєї інтенції до певного смислу, що має значення в окреслений момент. Вічність стає не суто дороговказом, а власне конкретним шляхом, що є дещо розмитим і невизначеним.

Вічність, і «рупор стихії» в ній, орієнтовані на неперервне оновлення, знаходження і досягнення свободи, переосмислення локального стану домовленості. Вона постає універсальним децентралізотором мислення і світосприйняття. Лише в таких умовах стають можливими пізнання і самопізнання в сьогоденні.

Запитання 3.

Про Що ви говорите?

Я веду мову про те, що відбувається тут і тепер у філософській думці. Я говорю про постмодерн і його «-ізм». Йдеться про певне визначення такого явища. Визначення – це означення, або ж окреслення сенсу. Із постмодерном ситуація складається таким чином, що його неможливо визначати. Про нього доцільно лише говорити, і саме в такому випадку можна наблизитись до означення через розуміння.

Постмодернізм є сукупною ситуацією одночасності, яка не уніфікована певному генеральному плану, а розвивається шляхами можливостей. Це відсутність ситуації односторонності через інтерпретацію концептів і претензій. Це положення, в якому застосування різного досвіду, і в різний спосіб, є найбільш адекватною рефлексією. Тобто, істина, справедливість, людяність та ін. постає в множині. Сама Культура постає в ній.

Веду мову про новий міф, який може злитись із самоусвідомленням кожної людини в часі, епосі, місці і просторі, або може бути ним заперечене. Про міф, який не вказує на конкретне явище, а лиш кружляє довкола неозначеного схоплення ідеї.

Говорю про короткотривале і вічне, нове і традиційне в одному мисленнєвому флаконі.

Усі ці розмови якісь занадто складні і вимудровані. Можливо слід наголосити лише на тому, що постмодернізм визначається тенденцією. Якщо сьогодні, в цю саму мить, та чи інша особа може вловити думку (як птаха в руку) про конкретний час і простір, то вона стає частиною того глобального визначення смислу в конкретний історичний і культурний час.

Постмодерн – це моє питання до Майбутнього, що я ставлю в Теперішньому, і при цьому неодмінно тягну за собою багаж минулого у вигляді досвіду. Це форма бути визначеним у певній традиції, але й пам’ятати, що будь-яка традиція може мати свій кінець.

Постмодерн можна подати для розуміння як суму різних за значенням, але однакових у роді ознак стану мислення…