Манія - думати. Кров

П'ятниця була звичайним собі днем. Ніщо не віщувало неочікуваних поворотів: попереду вихідні, більше того Великдень. Звісно, клопоти, думки про те, яка буде погода на свята, як прикрасити крашанки.

Аж тут:

• - У кого третя позитивна група крові?
• - У мене.
• - Ти згодишся здати кров?
• - Для кого? Що сталося?

Одразу завирували думки у неочікуваних напрямках. І п'ятниця перестала бути звичайним собі днем.

Виявилося, що це для когось зі знайомих мого колеги. Власне, він сам не знав цю людину, а я й поготів. Та сумнівів не виникло ні на мить.

• - Звісно, поділюся.
• - То я можу дати твої контакти?
• - Так.

Тепер міркування про кров вплелися у вир передсвяткових думок. Легкий трепет, переживання, острах, напруга. Все це і одразу.

• - Які плани на завтра?
• - Здаватиму кров.

Нетривіальна відповідь на просте питання.

І одразу спогад з дитинства: таж моя мама була знаним донором у молодості! У неї універсальна донорська група крові – підходить усім. Спитаю в неї, як то воно.

• - Мамо, ти знаєш, мене попросили здати кров.
• - Для кого? Що сталося?
• - Здається, людина перенесла тяжку операцію і втратила багато крові. Потрібно просто завтра. А я пам'ятаю, що ти часто здавала кров. Розкажи.
• - Вірно. Це зовсім не боляче. Ти просто лежатимеш собі, до руки приєднають систему. Як на перший раз, візьмуть мілілітрів зо 200, не більше.
• - А можна перед цим їсти і пити?

Тут досвідчена мама посміхнулася.

• - Звісно, можна.
• - А я не почуватимусь зле після цього?

Тут ще одна мамина посмішка.

• - Що ти! Згризеш шоколадку для певності. А якщо по-правді, я дійсно часто здавала кров, іноді саме для того, щоб потім почуватися краще. Мені й лікарі казали, що кров оновлюється. Це на користь. Не бійся.

Та по дорозі додому мені зустрілася приятелька, з якою я теж поділилася планами на суботу.

• - Ти знаєш, мене попросили здати кров.
• - Що ти! Я б цього не робила. По-перше, можеш свідомість втратити. По-друге, чи знатимеш напевне, що тобі ніяку інфекцію не занесуть.

Гм, не думала про таке… І не думатиму! Людині потрібна моя кров. Крім того, може саме це я і повинна зробити у переддень Великодня – допомогти врятувати чиєсь життя.

Пізно увечері того ж дня у мене розболілися зуби. Неочікувано і сильно. Добре, що стоматологія ще працювала. Лікарка виявила, що почав рухатися зуб мудрості, котрий остаточно вибереться назовні років за чотири. Але зараз, от саме зараз, йому заманулося! І болить нестерпно. І зарадити можна лише протизапальними таблетками, іншого порятунку немає.

Отакої! Приїхали! А мені ж завтра здавати кров! Терпітиму. Ні, таки вип'ю одну таблетку, котра виводиться не через кров. Треба ж якось заснути. Чи зможу завтра? А якщо не влежу через цей біль?

Які тільки думки не додалися мені на вечір цього звичайного собі дня!

На ранок було трохи краще. Мені зателефонували. Проте виявилося, що кров моя була вже не потрібна. Було вже пізно…

Я розгублено дивилася на телефон. Стало враз прикро, гірко, сумно. Все це і одразу.

Моя бабуся казала, що померти на Різдво чи на Великдень, то милість і хороша смерть. Їй було простіше, вона в це щиро вірила. Мені лишалося втішатися хіба що такою ж думкою.

Коли закінчу вгамовувати зуб мудрості, піду і здам кров. Ні для кого конкретно. А для людини, чиє життя цього колись потребуватиме.

Як сказала мама: когось я знаю, а когось – ні, але для багатьох моя кров стала продовженням життя. А я додам – можливо, й воскресінням.