Манія - діти. Лебеді й граки.
Цю історію я сіла писати після розповіді моєї приятельки по роботі, в черговий раз пересвідчившись, як мало потрібно для руху думки.
Отже, ось що розповіла мені вона:
«Ми з донечкою були у батьків, у селі. В околицях села чимало ставків. І ще, на відміну від міст, тут тихо. Тож кожен шерех, порух гілля і води чутний. І от над нашими головами пролунав пташиний перегук, зовсім близько – буквально у декількох метрах над нами летів невеликий ключ лебедів. Вони перемовлялися у польоті, розмашисто долітаючи до рідних ставків, певно, радіючи поверненню. Моя малеча зачудовано підняла голову і сказала: «Мамо, оце вже справжня весна настала?»
Отак вони ці диво-діти чують природу. Те, що дорослі часом пропускають повз вуха. А все тому, що діти мають особливі чуття і зв'язок зі всесвітом.
Саме так: справжні ознаки весни слід шукати через дітей. Їхній розум не затьмарений напруженими думками про хліб насущний чи інші клопоти.
Пощастило і нам з сином. Нам теж відкрилися ознаки весни - хоч і посеред хмар і пронизливого вітру, хоч і у місті, де забагато сторонніх шумів і надто гучних думок.
Ідучи вулицею, ми підняли голови на пташиний гомін. Це була зграйка з семи граків. Ми одразу й не пізнали їх, я подумала на ґав. Та син вигукнув: «Це ж граки! Чуєш їхні голоси? Курличуть до нас! Весна!...»
Це була захоплива мить теплої радості. Дарма, що пальці примерзали, щось дощовите крапотіло на ніс, а сонця не видно було вже днів зо три. Оце вже справжня весна настала.
Тут син озирнувся: «Поглянь, мамо, ніхто крім нас і не побачив, не підняв голови. Їх не почули…»
А граки покружляли далі – до інших будинків і дальнього перехрестя – будити людей, сповіщати про весну. І я подумала: важливо, що почули ми, що у цей час я не говорила по мобільному, що у цю мить я вся була тут. Це син поділився зі мною своєю проникливістю. І дар цей я не маю права змарнувати.
Цей випадок тим більш приємний, що весну краще за все споглядати не у місті (там ознаки інші – коротші спіднички, вищі підбори))), а подалі – на околицях, у селі, серед степу, лісу чи гір. І якщо ви міський житель, пам’ятайте - це зовсім поруч, варто лише захотіти. Саме там відкриються маленькі дива пробудження: самотня бджілка раптом зазумить над вухом, двійко мурах поволі поповзуть по лозі, напівсонне сонечко зігріється у руках вашої дитини і радісно злетить.
Нам, дорослим, архіважливо підтримувати у дітях відкритим їхній особливий канал зв’язку з усім сущим, не затуляти його своїми дорослими блоками. І дослухатися самим – а раптом і нам пощастить почути забутий, але такий до щему близький голос матері-природи.
