Манія - діти. Вечірні історії
«Історію! Історію!» - тепер щовечора вигукує мій син.
А починалося все ще з колискових, які я, переспівавши всі, що знала, вигадувала сама, з віршування про все, що довкола.
І недарма віками існує ця традиція співу-оповідання для діточок. У ній глибинний смисл: спочатку маля призвичаюється чути і різнити рідні голоси, вони дають йому відчуття впевненості, забирають страх. Згодом пісню заступає казка, і дитина чудується, їй сняться кольорові сни.
І хто сказав, що коли дитина підростає, то про цю традицію слід забути? Ні, і ще раз ні. Просто вона повинна перейти на новий щабель – відповідний віку.
Мій син – школяр. І нібито зараз у них інформаційний простір заповнений донесхочу комп’ютером і його братніми пристроями, спілкуванням з ровесниками. Але неодмінно повинна залишатися ниточка емоційного зв’язку дитини з батьками, зі своїм родом. Адже втратити це легко – надолужити важко.
Так і виникли вечірні історії – якось органічно і самі собою. Одного разу мені прийшло на думку вгамувати мого непосидька перед сном. З казок на ніч він уже виріс, сам собі прочитає що схоче… Що б таке зробити? І тут мені пригадалася історія, яка є легендарною у нашій сім'ї, – пригода з дитинства моєї мами. Я переповіла її тихенько сину, присмачивши живописно, щоб уся картина постала мов жива. І тепер щовечора: «Історію! Історію!»
Якщо ви спробуєте, це справить неймовірне враження і на вас. Доведеться поламати голову, пригадати минуле, а воно, на щастя, має здатність повертатися до нас своїм кращим боком. Та не бійтеся, навіть коли пригадаються речі сумні – довіра дитини до вас тільки зросте, вона ще більше переконається, що це не вигадки, зрозуміє, що це новий рівень довіри. Тоді і ви у свій час зможете сподіватися на прояв довіри від них.
Не думайте, що є щось не варте згадки. На диво, кожна дрібниця має значення: як я любила в дитинстві гойдатися і крутити «сонечко», як я застрягла у ліфті з санчатами, як ми ходили цупити горох на колгоспне поле, як бабуся була спортсменкою у дитинстві, а прадідусь умів в'язати геть усе – від шкарпеток до штанів і пальт. Витягуйте все назовні! Воно оживе і дасть дитині відчуття зв’язку, приналежності. А ще дасть відчуття часу, адже діти погано усвідомлюють, що таке минуле і коли воно було.
Якщо у вас немає дітей, поділіться історіями з близькими.
Та мушу застерегти: обережно розповідайте історії про смачне, скажімо, яке було морозиво у вашому дитинстві або як ви любили сидіти на сусідській шовковиці. Це може мати анти-заспокійливі наслідки, викликати додаткове слиновиділення і потребуватиме пошуку морозива і шовковиці прямо посеред ночі )))
