Манія - література. Хто ти, Батьку?

Один раз на хтозна скільки років у кожного нещасного чи щасливого народу народжується геній – постать непересічна, неординарна, значуща. З часом, підхоплена хвилею визнання, ця постать відривається від людини, якій належить, від часу, у котрому народилася, і починає самостійно існувати у часі й просторі. Ім’я її з’являється у підручниках, стає канонічним. У містах постають пам’ятники, цим іменем називають вулиці, товариства, бібліотеки. Згодом це може навіть стати набридливим через часті посилання на нього. Так, гляди, і доля його стане не такою й осяйною. Що ж, скаже хтось, після вибуху супернової може залишитися лише червоний карлик… Що поробиш?

Поробиш, ще й як поробиш. Хто раз побачив сяйво справжньої зірки, не забуде і не захоче тьмяного карлика.

Інше питання: чи всім щастить розгледіти справжнє сяйво.

Так, мова моя про Тараса Шевченка. Батька Тараса.

Його зірка відкривалася мені своїм сяйвом декілька разів за життя. І коли вже я обрала космічну лексику, то назву ці випадки зближенням у часо-просторі, хоча особливої мети здійснювати політ до цієї однієї зірки я не ставила.

Отже, три зближення.

Зближення перше. Шкільний твір.

Хоч раз за шкільну кар’єру кожному доводилося писати на тему Тарасових творів чи його життя. Отак і мені – не раз і не двічі. Проте у пам’яті закарбувався випускний екзамен – твір з рідної мови. Була можливість обирати з декількох тем, та я без вагань вирішила писати про долю жінки у творчості Шевченка. І не сказати, що інші теми були нецікаві, проте ця лягла на душу одразу.

І от – подвійний аркушик паперу, здається, дві години на писання. І звідки взялися ті рядки з віршів і поем у голові (як не кажи, екзамен – річ стресова) – досі не знаю, але й сюжети, і назви творів і цитати поставали логічно і довершено. Я писала із задоволенням, навіть із захватом, ніби до цього ніколи не писала й не знала нічого з того. Може, просто дорослА.

Зближення друге. Поїздка у Канів

У геніїв має бути місце паломництва. Саме туди, до Чернечої гори, я вирушила разом з колегами одного весняного дня. У компанії, де я працювала на той час, було за традицію мандрувати колективом, виїздити на пікніки, свята. Більше того, керівники оголосили конкурс на краще декламування поезій Шевченка. Це вже без мене ніяк)))

І от – прохолодна й вітряна днина, ми біля пам’ятника Тарасу, я декламую, аж саму дрож пробирає, від піднесення сльози навертаються. Перемагаю, звісно. Отримую чудову книгу в якості винагороди. Її згодом перечитували всі в моїй сім’ї, включаючи дідуся і бабусю. А той день я ніби й зараз бачу перед очима.

Зближення третє. Повідомлення сина

Ось цей епізод зовсім свіжий, трапився нещодавно. Ніби Батько простягнув до мене руку через мого сина, котрому загадали у школі підготувати повідомлення про Шевченка. Буквально за день до того моя приятелька по роботі поділилася зі мною віршем, вичитаним у соцмережі. Я так і не дізналася ім’я автора, тож хай вибачить мене, що не вказую його. Читаймо разом:

Не міг тобі раніше подзвонити.

То був страшний,

запеклий, довгий бій,

Та ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись.

Утри сльозу й нарешті посміхнися,

А ще молись, за нас усіх молись.

І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт,

Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді:

Ми з хлопцями завчили «Заповіт»,

Під обстрілом читаємо відтоді.

З допомогою цієї поезії і склалося повідомлення «Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України», де не було дат народження і смерті чи перерахунку творів, а було те, що відчував син – Тарас надихає нас сьогоднішніх, любив Україну, горював за її долю і мріяв побачити вільною. Повідомлення мало неабиякий успіх у класі.

Я щиро сподіваюся, що ще не раз відчую такі зближення і з кожним кроком дізнаватимусь більше про те, хто він, Батько.

Тож дивлячись на осяйні зорі, відкривайте не лише очі, а й серце – воно бачить вірніше, глибше, на довше.

Слава тобі, Тарасе!