Манія - література. Остап Вишня. Присвята.
13 листопада 2015 року відзначилося не лише тим, що припало на п’ятницю. Цього дня я читала допис відомого блогера Свирида Опанасовича у Фейсбуку. Саме він нагадав мені про те, що у цей день народився Остап Вишня.
На згадку про це моє обличчя саме по собі проясніло, усміхнулося. З пам’яті виринув спогад про стареньку книжку у цупкій палітурці, взяту в сільській бібліотеці під час канікул: пожовклі сторінки, певне, одне з повоєнних видань – шкода, не пригадую, якого року. За ним прийшов і спогад про те, як було весело її читати, які кумедні випадки описував Вишня – комічне і тепле поєднувалося там: про бабусю і потяг до Станіславова, про Мисливські усмішки.
Свирид Опанасович порадив зробити те, що було дуже співзвучне моїм думкам, - перечитати твори Остапа Вишні увечері в сімейному колі. Саме так його герої оживатимуть, а пам'ять не тьмянітиме.
Отже, знайшовши збірку «Мисливські усмішки», я запропонувала сину вечірнє читання у моєму виконанні. Я почала з першої оповідки і, додавши акторства, смаковито вчитувалася в текст. І ми чимдалі тим дужче хихотіли, часом перериваючись на сміх. І я раділа, що сину – людині іншого, далекого від Вишні покоління, - було так само смішно. А коли ми взялися до «Як варити і їсти суп з дикої качки», зі мною сталося шикарне, неймовірне, блискуче дежа ву – кинувши оком на перші слова абзацу, я тут же впізнала, що буде далі, миттєво і гостро. Затим пирснула і попросила в сина паузу на «пересміятися». От навіть зараз пишу і посміхаюся! Так от. Пересміявшись, хоч і не до кінця, я таки прочитала:
А чому в неї (качки) горло перерізане?
Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й…зарізалась. Що ж тут дивного?!
І ми покотились від реготу. Справжнього, нестримного реготу до сліз з очей і болю у боках. Син просто качався від сміху по підлозі (у прямому сенсі слова).
Скільки разів ми перечитували ще цей та інші смачні епізоди – годі й порахувати. Тимчасом за вікном уже й ніч пізня настала. Може, й забрали ми трохи часу від сну, проте не шкода.
Насамкінець я глянула на дату, коли написано було «качину» усмішку, - рік 1945. Тужливий, голодний, розхристаний повоєнний рік. Як писалося Остапу Вишні у той час? Де знаходив він сили не дивитись за вікно і горювати, а творити смішне? То була своєрідна втеча від горя. Спроба подарувати людям трохи тепла і добру посмішку. Спроба подарувати їм бажання жити.
Як не дивно, але ми сьогодні не надто відрізняємось: війна і смуток насідають. Нам теж потрібне тепле слово і бажання жити на противагу бідам і зневірі. Мабуть, саме у подібні часи народжуються або просто з’являються такі, як Остап Вишня!
