Манія-думати. Хода вишиванок

До Дня Незалежності у нашому місті пройшла хода вишиванок. Це вже не вперше для міста, це було вперше для нас. У мене з’явилася вишиванка (саме така, як хотіла: сірий льон, традиційний орнамент ручної роботи), у сина – патріотична футболка (вишиванку він ще собі вимріює). На вказаний час ми вирушили до місця збору.

По дорозі все рясніло вишиванками, вбранням у національних мотивах, піднесеним настроєм, очікуванням. Що ближче до початку ходи, то більшим ставав гурт. Хтось поруч промовив, що лік учасників іде вже від тисячі. І ми вливалися у той гамірливий потік, озиралися у пошуках знайомих облич.

Зовсім поруч з нами почали розгортати велетенський прапор України, і нам пощастило бути прапороносцями (за тим ми і зображені на фото). Десятки дорослих і дитячих рук тримали полотнище і шанобливо несли його вулицями міста. І в цьому відчувалась сила.

Ми до хрипу гукали: Слава Україні! – Героям слава! Слава нації! – Смерть ворогам! Одна-єдина-соборна Україна! І ще багато інших вигуків і закликів. Ми співали гімн Батьківщини неодноразово, натхненно. І в цьому відчувалась єдність.

Ми згадували бійців, що боронять державу на Сході – і живих, і полеглих. Ми згадували Небесну сотню, ми співали «Воины света». І в цьому відчувалась вдячність і шана.

І хоч я й правда захрипла, тільки опісля, пізно ввечері, я цілком усвідомила, як це було необхідно: викричати, виспівати той смуток, гіркоту, біль, тривогу, страх, неспокій, що гриз душу, аби, вигорнувши, випустивши з себе, виштовхнувши голосом і повітрям все це у потік сотень голосів, звільнити місце для надії, віри, світла.

Не цураймося цього.

Не чекаймо певного дня, щоб сказати: Слава Україні!