Манія-сім’я. Рецептик щастя

Днями мама спекла хрустики.

Продовгуваті, золотаво-коричневі, наче засмаглі хрустики з тістом схожим трохи на пончики. Не надто й хрусткі, смажені у олії. Зробила їх повну миску, вірніше повне мисище – вже й ноги заболіли стояти й пекти їх. І чому захотілося їх зробити, і де віднайшовся той давній рецепт? Та мама в мене – людина рішуча, коли задумала – виконає.

- Ти не вгадаєш, що я спекла, - говорить з прихованою посмішкою.
- Звісно, не вгадаю. Що?
- Хрустики!
- Овва! Оті самі?
- Еге ж.

І наче долинув до мене вмить той аромат. І пригадалося: мені років зо 10, я на кухні, шкварчить олія, ми, опікаючи пальці, запускаємо вплав шматочки тіста, а потім так і хочеться вхопити їх ще гарячими і обпекти також і язик. М-м-м.

Звісно ж, мама пригостила нас. Щедро.

Звісно ж, ми поділилися (інакше луснули б самі).

І хвилі від цих дій не забарилися.

Першою наділена була мати мого чоловіка. Не минуло й дня, як вона зателефонувала:

- Ой, Василівно, такі ж хрустики добрі!
- На здоров’я!
- Даю слухавку Олі…(близька подруга свекрухи)
- Ой, Василівно, аж просльозилася, як їла ваші хрустики. Згадала дитинство. Як же давно такого не їла! І Володя ось дякує. Дай, Боже, здоров’я!

І тиха перша хвиля щастя огортає цих людей.

Далі хрустики поїхали зі мною на роботу. Мої добрі приятельки не приховували захвату.

- Боже мій, це ж вони, справжні домашні хрустики!
- А яке тісто!
- Такі наче говорять: ми зроблені маминими руками!
- Неодмінно попроси рецепт.
- Їстиму, доки не лусну.
- Прощавай, фігуро…

І тиха друга хвиля щастя охопила нас.

А вдома з’ясувалося, що мій син, доволі перебірливий у їжі, все ж уподобав хрустики. Тепер він теж у колі тих, кого колишуть тихі хвилі щастя.

І мама просіяла, здивувавшись і порадівши за всіх нас.

Ох, як же нам мало треба для щастя – один рецептик з маминих рук.