Манія - думати. Мішок козлика
Сьогодні, очевидно, такий день, коли осінь вкрадливо і непомітно дається взнаки – надворі прохолодно й вітряно, душевна чутливість загострюється, подумки ловиш миті сонця і ясного неба і стаєш вразливішим.
Певно, через це зі мною й трапився цей дописJ.
Моя колега і добра приятелька взяла відпустку і попросила підстрахувати її по роботі. Мені вже доводилося це робити – на щастя, я легко вчуся. Тож коли її кадри (а вона директор з персоналу) потекли до мене, я була готова.
Та не можна бути готовим до всього.
По обіді до кабінету увійшла працівниця з лікарняним і проханням дати зразок заяви на звільнення. Виявилося, що жінка щойно завершила курс хіміотерапії, переживши рецидив раку. Я запросила її сісти. Така мила на вид, приязна. Не намагалася вилити на мене свої біди. Просто щиро сумувала, що мусить зараз полишити роботу, якій віддала вісім років. Тепер вона інвалід, і вибору працювати чи ні в неї уже нема. На терезах життя. Проте мені було видно по сльозах в її очах, чутно по тремтінню в її голосі, як це важко – пережити злам, коли людина повинна покинути все, чим була, а куди далі – неясно. Є вчора, де було активне життя, робота, є сьогодні, де вона пережила операції і опромінення, а завтра теж наче десь є – тільки воно ніби притрушене попелом те завтра, непрозоре, неясне. Вона безумовна оптимістка, не зламалася. Тільки шкодувала, гірко шкодувала, що мусить переступити цю межу, котра відділяє сьогодні від завтра. Писала заяву з видимим зусиллям. А я дивилася і проймалася - ось тут і спрацювала моя недоготовність. Я не зуміла достатньо відсторонитися, не змогла не вбачати її жалю, не змогла припинити думати про це і після того, як вона пішла. Мені хотілося сказати їй щось життєствердне, без банального. Єдине втішне, до чого я додумалася, це те, що я, мабуть, таки трохи допомогла їй, розділивши жаль, як у тому старому мультфільмі, коли, козлик тяг у мішку горе і воно ставало дедалі меншим від того, що хтось з його друзів брав шматочок собі, аж поки не зникло геть. Схоже, в дорослому світі мішки куди більші.
Та ця історія закінчилася для мене не гірше, ніж для козлика. Пізніше цього дня я зателефонувала кумі, щоб хоч із запізненням, та все ж привітати її з днем народження:
- Це я, телефоную вибачитися за свинське запізнення і привітати тебе. Тобі зручно говорити?
- Зараз не дуже, наберу тебе увечері. Але я все одно так тебе люблю!
І ах – плечі ніби трохи розпрямилися (це спрацювала антимішкова дія слів), обличчя запосміхалося у відповідь. І осінь вже повернулася мені тим боком, за який я її так люблю.
P.S. Для всіх моїх читачів анонсую очікуваний вихід Геловінської збірки та публікацію декількох інтерв’ю з цього приводу. Слідкуйте – буде цікаво!
