Великі проблеми «Невеличкої драми» В. Підмогильного
Світлана Лущій
Серед прозових творів, опублікованих у журналі «Життя й революція» за 1930 рік (зокрема В. Петрова «Куліш і Глібова», Ю. Смолича «По той бік серця», Б. Тенети «Петренко й Мері», Д. Тася «Залізі кігті») - роман Підмогильного «Невеличка драма» посів чільне місце. У передмові до окремого видання, яке так і не було здійснене, автор наголошував: задум роману виник ще 1926 р., а через три роки він був завершений. У складних соціально-психологічних умовах писався цей твір, що частково й визначило спектр проблем, порушених у ньому: від екзистенційних пошуків окремої особистості до проблем національних та загальнолюдських.
Незважаючи на низку позитивних зрушень (бурхливий розвиток літературно-мистецького життя країни, 75% місцевих установ вдалося перевести на діловодство українською мовою, викладання в 4/5 шкіл, 2/3 технікумах велося рідною мовою), українізацію було гвалтовно згорнуто. Як і багато хто з колег по перу, Підмогильний усвідомлював, що українізація зачепила лише низові та середні ланки, так і не торкнувшись вищих: менша половина працівників апарату ЦК КП(б)У (42%) володіла українською мовою, лише третина вузів перейшли на викладання українською мовою. Тому-то з гіркотою та щирим обуренням Платон - герой роману О. Досвітнього «Кварцит», написаного водночас із «Невеличкою драмою», констатує: «До чого тут соціальні науки, коли мене й досі телефоністка не хоче розуміти по-українському?».
Натомість усіх «національно-шкідливих», «неблагонадійних» українізація виявила, і слова Кулішевого дядька Тараса яскраве тому підтвердження: «їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було».
Герої Підмогильного по-різному дивляться на українізацію: одні - як на джерело прибутку й можливість зробити кар'єру (інструктор клубної роботи - герой «Міста»), другі - як на необхідний, об’єктивно зумовлений процес, що є рушієм національної культури (Марта), треті - як на тимчасову «забавку», котру слід перетривати, поки в неї награються (Ірен Маркевич), або спокійно прийняти, як й інші прикрі фантазії неспокійної доби (Юрій Славенко), багато хто просто розгублюється, намагаючись вловити, куди цього разу подме вітер (Іваничук).
Зраціоналізована епоха не лишала місця для роздумів, вона вимагала активних змін, прямих практичних дій. Недарма українські митці захоплено зображували виробничі процеси, знайомили читачів із грандіозними новобудовами в країні та сумлінними, закоханими в свою справу її будівниками. Навіть назви багатьох творів промовисто це засвідчують: «Гребля» В. Кузьмича, «Повість про Тракторобуд» Ф. Кандиби, «Народжується місто» О. Копиленка та ін.
Уже в кінці 20-х років В. Підмогильний теж побачив героя діяльного, відданого своїй справі, готового втілювати в життя будь-які грандіозні плани. Його персонаж роману «Невеличка драма» молодий інженер Дмитро Стайничий, чиє гасло «менше слів, більше діла», чудово усвідомлював те першорядне значення, якого держава надавала розвиткові промислових районів України, збільшуючи капіталовкладення в цю галузь, що створювало перспективне в плані кар'єри поле діяльності для молодого «спеца».
Автор «Невеличкої драми» акцентує увагу на тому, що доведені до автоматизму спрощення в усіх галузях життя (хай навіть в ім'я прискорення грандіозних результатів) ведуть насамперед до духовного збіднення і спустошення. Герой Підмогильного - професор біохімії Юрій Славенко - надає перевагу насамперед науці й практиці, заперечуючи важливе значення мистецтва, зокрема літератури: «Митці нічого не розв'язують у життєвих проблемах... Наука викрила колосальні закони природи, наука щораз обдаровує нас новими теоріями та винаходами, а поезія тим часом нічогісінько не викрила і нічим новим нас не порадувала».
Прикметно, що Славенко не самотній. Тож і заявляє з юнацьким запалом талановитий юнак Сава з роману О. Копиленка «Визволення»: «Мрій я не визнаю. Тепер не та пора, щоб займатися мріями. Я визнаю мрії, оформлені в математику. Ці мрії важкі, як жорна, вони перемелюють знання, ведуть до поступу й роблять відкриття. Але все інше я залишаю ледарям і поетам».
Так само міркує професор Комаха (роман «Доктор Серафікус») - цікавий витвір Домонтовича, для якого розум і практична діяльність стають незаперечними домінантами бурхливої та нещадної доби. Він, як і Юрій Славенко, твердо переконаний: людина повинна слугувати науці, хоча за нормальних умов мало б бути навпаки.
Ще двадцятирічним юнаком Валер'ян Підмогильний звертався до цієї проблеми: так, у повісті «Остап Шаптала» («Шляхи мистецтва») вчений-математик зраціоналізував своє життя настільки, що всі потреби, навіть фізіологічні, звів до мінімуму. Митця хвилює поява такої особистості. Підмогильний чудово розумів увесь трагізм ситуації, усвідомлював небезпеку знецінення й стандартизації людини, зростання «гвинтикоманії», за якої нівелюється внутрішній світ особистості, нехтується її неповторність та унікальність (згадаймо тип шофера, запропонований Славенком, чи «єдиний вселюдський стандарт»). Недаремно ж Антін - «негативний» з тогочасного трактування персонаж Копиленка, з гіркотою зауважує: «На ваші соціалізми я дивлюся інакше, бо ви забули про людину, про душу».
Українські прозаїки з болем відзначали, що суспільство науки й техніки дедалі більше не рахується з людиною та її духовними запитами. Тому професор Славенко відкидає спілкування як важливий процес людської взаємодії: «Нема чого робити, от і сходяться люди докупи. Жалюгідна річ! Бо такі сходини аж нічогісінько не додають до нашого досвіду». Те ж саме говорить і Серафікус: «Бавити жінку розмовою - тяжкий і нерадісний обов'язок. Від цієї розмови лишається тільки почуття примушеності, втоми й даремно втраченого часу».
Пришвидчений темп життя виключав розмови, саме людське спілкування, як гальмівний фактор: «Да, тепер розмови не в моді... Де ж пак їм розмовляти, коли не встигають жити навіть!» - розводиться Плужників герой інженер Сквирський.
Герої «Невеличкої драми» (Юрій Славенко, Дмитро Стайничий) переконані, що працюють заради майбутнього.
Тонкий психолог, В. Підмогильний прекрасно розумів, що ця людина, яка не вміє по-справжньому любити ближнього свого, не може любити й людство в цілому, хоч замахнулася пройнятися любов'ю до прийдешніх поколінь (віддаленого ідеального об'єкта), авторитарно нав'язуючи їм власне уявлення про світ. Ця любов небезпечна. Вона породжує ілюзії власної жертвеності і аж ніяк не збагачує душі індивіда, який розглядає світ як ареал своєї діяльності, а власне існування осмислює як засіб для якоїсь вищої соціальної мети.
У сумлінному виконанні передусім суспільних настанов інженер Дмитро вбачає доконечний сенс існування, добровільно прирікаючи себе на однобічний духовний розвиток, збіднюючи себе: «Я думаю, що генії зараз непотрібні. Ми живемо в час систематичної практичної роботи. А геній, може, й зіпсував би нам справу».
Підмогильний не міг не побачити за умови утвердження бездумного раціоналізму ознаки тотального занепаду духовності. Тому, на противагу Славенкові та Дмитрові Стайничому, письменник подає в романі жіночий образ Марти Висоцької, своєрідного носія духовності й людяності. Героїня не сприймає надмірної раціоналізації та прагматизму своєї доби - натура тонка, емоційна, схильна до мрійництва, й не могла прийняти цих чинників епохи. Живучи у двох світах - реальному та ілюзорному - вона надає перевагу останньому. Але ілюзії не стають для, неї порятунком: на початку твору самотня дівчина так і не позбувається самоти. Зі своїм мрійництвом та романтичністю вона зайва у цьому світі. Отже, прозаїк заперечував будь-які крайнощі. Як завжди, ненав'язливо, без дидактичності, намагався він застерегти від небезпек, ними породжених, створює героїв, які нагадують роботів, запрограмованих на певні дії машини (Юрій Славенко, Дмитро Стайничий).
Роман Валер'яна Підмогильного «Невеличка драма» - яскраве свідчення того, що письменник залишився вірний собі, «чесний із самим собою». Адже хоч би якими важливими й грандіозними були соціальні перетворення, на першому місці повинна залишатися людина, з чиїми інтересами й духовними проблемами суспільство зобов'язане рахуватися. Сформульовані у Гельсінзі права людини, за які віддали життя й українські дисиденти - Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, - вічні й святі як у XX, так і XXI столітті.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 2. – С. 37-39.
Твори
Критика
