Світло і тіні «Міста»
Анжела Матющенко
І одягає машинова міць І дні мої, й таку наївну бранку,
Мою країну, з прадідів селянку. Співучу землю смутку і криниць...
Вже не впаду на сіно горілиць, Щоб пити вітер, ніч і степ до ранку,
А потягну в кафе бліду панянку Або досвідчених в коханні молодиць.
Є. Плужник. «Канів»
У своїх сучасників письменник заслужив ярлика пробуржуазного індивідуаліста. Дивує і засмучує інше: сьогоднішні дослідники Підмогильного намагаються тлумачити його твори, відшукуючи у підтексті авторські оцінки змальованих явищ та характерів, які нібито проігнорувала тогочасна критика. Беручись за перо, він знову і знову вирішував для себе питання: «Як проявити в кількох тисячах рядків безконечну різноту людей, божевільну відмінність їхніх думок, настроїв, бажань і дій? Щоб людина виступала вся, без купюр і ретушування, яка є вона в боротьбі, коханні та праці, з усіма величними й ницими поривами, злочинством і жалем, підлотою і відданістю?»
Це цитата з роману «Місто», найінтимнішого твору письменника, в який він переніс чи не найбільше власної долі, пошуків і думок. Лише спираючись на ці засади, можна вірно зрозуміти та оцінити роман, оцінити як цікавий творчий експеримент, для української літератури і до сьогодні — новаторський.
Підмогильний обирає тему, якої не обминула, мабуть, жодна із світових літератур: перший двобій молодої людини з життям, народження або ж загибель особистості у цьому двобої. Уособленням, символом життя у подібних творах виступало, як правило, велике столичне місто, що його мріє підкорити юнак. Із складним почуттям захоплення-зневаги під’їжджав до Парижа Жюльєн Сорель, блукав Петербургом Радіон Раскольников, відкривав для себе Лондон Джордж Вінтерборн. З ним наближається до Києва, залишивши рідне село, і Степан Радченко у романі «Місто». З перших рядків твору, коли ми очима хлопця бачимо з пароплава схили Дніпра із золотими банями соборів, відразу потрапляємо у самий вир почуттів головного героя. Для Підмогильного фабульність у літературі була тотожною легковажності: єдиним цікавим сюжетом він вважав пригоди людської свідомості і духу. Тож за принципом, за яким досі писав новели і повісті, будує він і свій перший роман. Навколишній світ і нечисленні зовнішні події у творі ми бачимо ніби відбитими у дзеркалі душі Степана. Стрижнем оповіді стають його духовні пошуки, піднесення та поривання. Якщо на початку роману ми бачимо трохи закомплексованого сільського хлопчину з абстрактними мріями про служіння народові, але без певних життєвих принципів, то наприкінці — дорослу людину, молодого міського інтелектуала, письменника-початківця. І саме через зовнішні та внутрішні метаморфози свого героя письменник розглядає цікаві йому життєві проблеми.
Першу з них, що лежить, так би мовити, на поверхні, можна визначити як соціально-історичну. Сам автор так окреслював одне із своїх творчих завдань: «Написав «Місто», бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконкретизувати його в ній...»
Події роману відбуваються у часи, коли людство із захопленням зустрічало перші хвилі науково-технічного прогресу, ще не здогадуючись про їх здатність перетворюватись на цунамі; коли в нашій країні мільйони будівників «нового життя» охоплював пафос індустріалізації та урбанізації; а для України, з її патріархальним землеробським минулим, настала пора змін разючих, карколомних, пізніше — трагічних, і, як ми бачимо сьогодні, в чомусь непоправних. У романі «Місто» від надмірного захоплення прогресом застерігає поет-філософ Вигорський, прообразом якого був друг Підмогильного Євген Плужник. Сам автор лише скрупульозно відтворює процес пристосування національної психології до нових соціальних обставин. Вперше потрапивши на вечірній Хрещатик, Степан відчуває ненависть до «ненажерного міста», до модно вдягнутих, заклопотаних городян («прокляті непмани!»), але це ненависть ізгоя до землі обітованої, жебрака — до того, що йому не належить. Незабаром, із властивим українцеві практицизмом та цупкістю, здатністю швидко сприймати чуже як своє, герой опанує складну науку міського життя. Природний розум підкаже йому, що місто — це не лише авто, кіно та ресторани, а й зовсім інший спосіб існування. Степан переконається, що у боротьбі за місце під затьмареним смогом сонцем людські стосунки та зв'язки втрачають свій первиншій зміст, стають зброєю у цій боротьбі або ж просто способом відпочити і згаяти час. Засвоївши нову систему цінностей, герой роману переможно простує життям, міняючи не тільки костюми, кімнати і посади, а й жінок та друзів. І лише самогубство кинутої ним Зоськи зупиняє Степана, примушує його згадати про втрачений патріархальний рай, де і життя, і людські стосунки споконвіку визначалися законами, такими ж природними, як схід сонця і пробудження весняної землі. Та це триває недовго: воскреслий образ сільської дівчини Надійки в душі героя заступає Рита, символ міста у жіночій подобі, що її випадково зустрівши, Степан знову відчуває себе городянином, навіки закоханим у світло ліхтарів і дзвін трамваїв.
З легкістю виділяючи в романі лінію морального занепаду Радченка під впливом міста, і сучасники Підмогильного, і сьогоднішні критики доходили висновку, що автор в особі свого героя засуджує індивідуаліста, егоцентриста і кар’єриста, який остаточно оміщанюється, зрадивши свою духовну батьківщину — село. З ними можна посперечатися. По-перше, тому, що сам письменник у вищенаведеному вислові про раман зовсім інакше пояснює свій задум. По-друге, тому, що протягом двадцятого сторіччя тема самотності людини у великому місті, девальвації одвічних почуттів і зв’язків в епоху НТР та матеріального пересичення поступово ставала однією з провідних у світовій літературі. І нарешті, саме тут доречно пригадати наукові та філософські уподобання Підмогильного, під впливом яких формувалася його власна концепція життя і людини. В усіх без винятку героях письменника домінує чуттєвий, інстинктивний, так би мовити, фізіологічний початок. І образ Степана Радченка, багатогранний і досконало виписаний, чи не найхарактерніший у цьому плані. Впадають в око «біологічні» порівняння героя з овочем, пташеням, мушкою, травою. Цікаво проаналізувати і такі цитати:
«Бажання, виникши в ньому й прищепившись, скоряло його всього, зрушувало собі на користь всі його сили, заступало весь світ, роблячи його самого подібним на тетерю, що тільки власний спів чує». «Отже, мусить розплачуватись не за гріх, а за власну добрість! І його охопило люте бажання оженити себе силоміць, щоб провчити себе надалі. Хай би знав другий раз, що жаліти інших — це карати себе!»
В. Підмогильний, безсумнівно, був знайомий з філософією Ф. Ніцше (один із висловів цього мислителя стоїть епіграфом до новели «Проблема хліба»). Тож цілком можна припустити, що на трактуванні Підмогильним людської суті позначилися деякі постулати ніцшеанства (про цілеспрямовану інстинктивну волю як першооснову життя, про шкідливість та протиприродність традиційної моралі і, зокрема, співчуття). Загальновідомий і той факт, що письменник надзвичайно цікавився психоаналізом 3. Фрейда, і саме у світлі цього факту можна тлумачити ту особливу роль, яку відіграє жінка і взагалі статеве життя для Степана Радченка та й героїв інших творів прозаїка.
Підмогильний не помилився у виборі наукових авторитетів: про це свідчить величезний вплив, який мали і продовжують справляти філософія Ніцше та психоаналіз Фрейда на самосвідомість людства. Єдине, що можна закинути письменникові, — то надмірне захоплення авторитетами (хоча знову ж таки, хто тільки з митців не перехворів на цю хворобу, крім, звичайно, застрахованих щепленням під назвою соцреалізм). Адже художньо-філософська побудова «Міста» була б абсолютно бездоганною, якби не вчувався в ній один-єднний дисонанс. Це дисонанс між морально-психологічною концепцією героя та його творчим єством. Відчувши покликання до письменства, Степан кидає господарчий інститут і цілком присвячує себе літературі. Саме ця лінія його внутрішніх пошуків стає чи не найцікавішою в романі, із надзвичайною достовірністю і захопленням, за якими виразно вчувається власний досвід, автор відтворює кожен щабель на цьому шляху свого героя. Ось він вчиться «трактувати власне «я» як матеріал»; потім героями його оповідань стають речі — втілення певної ідеї, і нарешті він відкриває для себе істину: душею мистецтва може бути лише людина — «те, що мучиться й прагне, що божевільні пориви зароджує в болі, те, що нидіє і буяє, плазує і підноситься на верховини». Але ось що дивно: ставши «загостреним, чуйним до тремтіння людських сердець» митцем, Степан у стосунках з оточенням залишається все таким же товстошкірим і абсолютно безконтактним, як мушка, овоч або трава (досить згадати його розрив із Зоською, останню зустріч з Максимом Гнідим та Надійкою). «На світі ніхто нікому нічого не винен. Але винуваті є, бо мусить бути відповідальність», — справедливо зазначає Вигорський. Від себе ж додамо: кому, як не митцеві, дано її відчувати? На користь думки про те, що в цьому моменті Підмогильний согрішив проти життєвої правди, яку цінував у мистецтві над усе, свідчить пізніший твір письменника — «Повість без назви». Тут уже Андрій Городовський, народжуючись як митець, одночасно переживає і процес подолання у собі тваринної суті. Тобто можна вважати, що і сам автор, і його герой «переросли» Степана Радченка, а роман «Місто» був не вершиною — лише щаблем на письменницькому шляху самого Підмогильного. Для тих же, кому дорога українська література, цей твір безперечно залишиться одним із найцікавіших і найталановитіших її явищ.
Л-ра: Прапор. – 1990. – № 7. – С. 175-178.
Твори
Критика
