Біографія Валер'яна Підмогильного
У «Розповідях про неспокій» Ю. Смолич залишив нам чи не єдиний грунтовний спогад про цього письменника, якого добре знав особисто: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих-тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: — Валер'яна Підмогильного».
Звідки це все у хлопця з селянської родини степового села Чаплі під Катеринославом, де він народився 2 лютого 1901 р. У юнака, який після церковно-приходської школи закінчив лише реальне училище, а потім — через матеріальну скруту, голодні 1921-1922 рр. — навчався уривками, вчителював, працював у видавництвах Києва та Харкова. Його творче життя тривало п’ятнадцять років. Зовсім молодим він був силоміць вирваний із літературного процесу та ізольований від суспільного оточення. Залишилося три збірки оповідань, кілька повістей, два романи й чимала бібліотека перекладів з французької класики (Вольтер, Д. Дідро, В. Гюго, О. Бальзак, А. Доде, Г. Мопассан, П. Меріме, А. Франс), про які академік О. Білецький ще наприкінці 20-х років сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література».
Джерела таланту В. Підмогильного — в його рідному краї. Його внутрішній світ і світовідчуття формувалися під впливом матері — сільської жінки, яка усе життя працювала на своїй землі. Від неї в майбутнього письменника добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зі славетним дослідником Запоріжжя Д. Яворницьким.
Від перших юнацьких спроб він поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму (через символістські та імпресіоністичні уподобання), який розвивали в передреволюційній українській прозі М. Коцюбинський, В. Стефаник, В. Винниченко. Осмислюючи новаторство молодої прози початку XX ст., І. Франко відзначав, що нове тут криється не в темах, а в способі трактування тих тем письменником, в умінні бачити й відчувати життєві явища: «Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна...»
Оце прагнення відчувати стан і порухи людської душі й було провідним для новобранця літератури, дев'ятнадцятилітнього автора збірки оповідань, зухвало озаглавленої «Твори. Том 1» (Катеринослав, 1920).
На тлі тогочасних суспільних подій, у контексті революційно-романтичної поезії й прози така позиція письменника багатьох дивувала, а упередженим поцінувачам видавалася конфронтаційною, відгомоном декадентства, буржуазної культури загалом (що пояснювалося впливами Л. Андреєва, В. Винниченка, С. Пшибишевського). Тим самим не брався до уваги філософсько-етичний, естетичний аспект творів В. Підмогильного, цілісне сприйняття світу самим митцем. Людина і обставини, колективне й особисте, сліпі інстинкти природи й зобов'язуюча суспільна мораль, суперечності прагнень розуму й серця — такими були художньо-пізнавальні домінанти молодого прозаїка.
Він одразу, може, й сам того до кінця не усвідомлюючи, брав найвищі творчі орієнтири, прагнув до заглиблення в психіку особистості, яка болісно шукає себе, зазнаючи поки що більше поразок, ніж перемог, але не полишаючи наміру пізнати глибину своєї сутності й відчути себе органічною часткою великої системи буття. «Він — на варті страждання, навіть особистого страждання, а не радості людини... Він не одвертає свого лиця від неправди, якою вона сумною, нерадісною та невтішною не здавалася б йому...» — відзначав один із перших дослідників творчості прозаїка.
Написані на початку 20-х років оповідання «Собака», «В епідемічному бараці», «Проблема хліба» (збірка «Військовий літун», 1924) — це твори про переживання, приниження людини перед «проблемою хліба», це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, доводиться думати про перевагу борщу над студіями Е. Канта. Це — усвідомлення, що, крім загальної радості, є ще й конкретне страждання розгубленої чи забутої всіма окремої людини. Втім, не можна сказати, що письменник бачить і осмислює лише таких персонажів, їхній внутрішній стан і оминає діяння, не помічає діяльних героїв. В оповіданні «Син» (1923), одному з кращих в українській літературі про голод початку 20-х років, розкривається непересічна особистість Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро розвиненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики, якою він коригує свої дії в найекстремальніших ситуаціях. А в новелах «Історія пані Ївги», «Військовий літун», «Сонце сходить» (збірка «Проблема хліба», 1927) постають інтелігенти, душі яких терзає провина за колись сите життя, і ведуть вони відчайдушну, до трагічності, зовні приховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу.
Тогочасна критика так оцінювала В. Підмогильного: відтворення колізій між окремою особистістю та оточенням — це не що інше, як «специфічно-інтелігентська література». А інтелігент, за подібними мірками, — це той, кого роз'їдають песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарському мистецтві. Складний і суперечливий процес пристосування героя до зміни життєвих вимог і обставин трактувався як така собі «трагедія непотрібної трагічності», котра, мовляв, відверто дивує своєю дріб'язковістю. Але те, над чим іронізувала критика, В. Підмогильний розглядав як серйозну психологічну реальність.
За В. Підмогильним для української літератури особливо важливим мало бути продовження інтелектуальної, філософсько-психологічної лінії, активно культивованої в XVI-XVII ст., за умов безпосереднього контактування з культурою Західної Європи. На переході до XX ст. ця лінія відроджувалась у творах І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Українки. Але на цей час їх уже не було на практичному полі творчості. Глибоке осмислення (завдяки перекладам) французької класики, усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національного змісту і європейської форми, спонукали В. Підмогильного до пошуків у цьому напрямі.
Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років як магістральна проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприймав її інверсійно: людина і революція, і відповіді на питання, котрі поставали перед українською культурою, нацією загалом, пов'язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах в контексті життя всього народу.
Письменник наполегливо відтворював складнощі суспільних взаємин з того «затінкового» боку, що не заохочувався до глибшого пізнання вже тоді, а згодом і взагалі розцінювався як контрреволюційна пропаганда з відповідними висновками і щодо подібних творів, і щодо самого автора.
Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окреслилася в повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой-селянин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж почувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, моральна провина за свою відірваність од джерел. Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в натуралізмі, захопленні «екзотикою буденщини» (М. Доленго).
Зате бурхливий резонанс у критиці викликав цикл новел «Повстанці». З особливою дражливістю сприймався той факт, що, помічаючи зволікання із випуском нової збірки в київському видавництві, автор передав новели для публікації до емігрантського журналу В. Винниченка «Нова Україна» (Прага — Берлін, 1923). Та головне було в іншому. Письменник чи не вперше в радянській прозі (цикл почав друкуватися в 1920 р. в катеринославській газеті «Український пролетар») відобразив реальні труднощі, що склалися внаслідок командно-штучних політико-економічних перетворень на селі. Жорстокість і насильство, що супроводжували революцію, залишалися й надалі. Те насильство, від продрозкладки до інших масових примусів, постійно відчувало на собі селянство, воно пробуджувало його невдоволення і, врешті, призвело до прямих повстань, утворення великих військових з'єднань, зокрема на Катеринославщині, під проводом Н. Махна.
У романтично-імпресіоністичних барвах подано кілька картин про вступ сільських юнаків до загону повстанців, атмосферу в самому загоні (тут помітний вплив «Тараса Бульби» М. Гоголя), про маніфестацію тої вольниці, котра не визнає жодних обмежень і тому зневажає унормоване життя, передовсім міське.
Критика довільно трактувала це як «захоплення петлюрівською романтикою» і, не помітивши, що письменник застерігав від небезпечних прагнень насильно руйнувати природу селянина й силоміць вести його до соціалістичного раю. А в оповіданні «Іван Босий» (1922), яке фактично примикає до циклу «Повстанці», В. Підмогильний, вдаючись до засобів ірреальності, ще гостріше зобразив тогочасну ситуацію на селі, показав протистояння невдоволеного селянства й нової влади.
Годі говорити, що сприйняття цих суто художніх образів і картин, створених В. Підмогильним, було вульгарним, упередженим, і це наклало помітний відбиток на весь наступний творчий шлях прозаїка. Проте письменник і далі розгортав художнє дослідження взаємин міста й села, їх загострення — «третьої революції», за визнанням теоретиків анархізму. Це визначення, можливо, надто образне, засвідчувало очевидну конфронтацію села й міста, а насправді — села й нової «комунівської» політики щодо нього. Автор «Третьої революції» (1925) прагнув осмислити це явище глибше: як національну трагедію, що призвела до розшарування, замість очікуваного об'єднання, будівничих сил українського народу.
Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, розповість письменник у своєму найвидатнішому творі — романі «Місто». Книга вийшла двома виданнями в Україні — (1928, 1929) і була одразу перекладена російською мовою в популярній серії «Творчество народов СССР» (1930).
Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається повернутися з новими знаннями на село. Та в Києві юнака захоплює літературне життя, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Був певен, що вирушає «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. І він — один із цієї зміни, якій й долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.
Проте це передусім — психологічний твір. Образ Степана Радченка далеко не однозначний, як його часто трактували. Письменник вивів людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на переступ, не страждатиме й від людських жертв, і разом — це неординарна особистість із виразною суспільною й психологічною неодновимірніспо, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе і навколишній світ. В романі, отже, відбилося — так чи інакше — уважне освоєння В. Підмогильним європейської літератури, зокрема творів «Батько Горіо» Бальзака, «Любий друг» Мопассана, «Кандід» Вольтера, які тоді перекладав В. Підмогильний.
Роман «Місто» переконав критику в тому, що письменник «цікавиться не людством, а людиною». Ця, на сьогодні цілком прийнятна характеристика, звучала далеко не позитивно в той час, коли в літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, а психологізм зневажався як традиція «дрібнобуржуазна», як вияв ворожої ідеології.
«Місто», хоча й широко читалося, зокрема, молоддю, упереджено викривалося й паплюжилося в пресі. Починалося з того, що автор «дивиться на світ крізь вузькі щілинки рафінованого інтелігентського світогляду», а доходило до висновків, що «книжка антирадянська», бо в ній не показано «змички робітників і селян», а головний герой — «безмежний індивідуаліст, обиватель-міщанин з куркульською ідеологією».
Та все було навпаки: індивідуалізм, конформізм, взагалі міщанство з'являлися у творах В. Підмогильного не від авторської «інтелігентщини» чи «дрібнобуржуазного естетства», а від того, що письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм. Ці думки знайдуть втілення і у романі «Невеличка драма», закінченому 1929 р.
Твір був не лише значною віхою в доробку В. Підмогильного. Він органічно доповнив бібліотеку інтелектуального українського роману, на той час уже репрезентованого «Вальдшнепами» М. Хвильового, «Майстром корабля» Ю. Яновського, «Робітними силами» М. Івченка. Та боротьба з «попутниками» набрала таких масштабів і форм, що новий роман В. Підмогильного встиг з'явитися лише в журнальній публікації («Життя і революція». - 1930. - № 3-6) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню.
Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Примусова колективізація, голод 1932-1933 рр. впали чорним крилом не лише на українське село, а й на увесь народ. Починалися масові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенцією, передусім письменниками. Насувалася епоха тотальної деморалізації, біологічного страху за життя, котрий змушував або «не бачити» жахливої реальності, заспокоювати себе утопіями про далекий едем, або приречено чекати невідворотного фіналу. Не в багатьох письменників вистачало мужності іти раніше обраним шляхом. В. Підмогильний сповідував свої принципи до кінця. В останньому творі, що виявляв абсурдність людського існування в умовах тоталітаризму, «Повісті без назви» (1934) його герой журналіст Городовський проголошує своє кредо митця: «Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власною кров'ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску...»
8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заарештували як учасника вигаданої в зв'язку з убивством С. Кірова групи терористів-контрреволюціонерів. Потім письменника вивезли на Соловки, де після повторного перегляду справи особливою трійкою УНКВС Ленінградської області його розстріляно 3 листопада 1937 р.
У таборі В. Підмогильний написав ще кілька оповідань, невеличку повість і навіть роман про колективізацію «Осінь, 1929». Про все це відомо лише з його стоїчно-спокійних листів до матері та дружини...
Невідомо, як далі розвивалася б творчість В. Підмогильного, але можна впевнено сказати, що з її штучним і жорстоким вигубленням зломилася одна з найоригінальніших гілок української радянської літератури — інтелектуальна проза. Психологічний реалізм, поєднаний із філософським осмисленням незворотної самоцінності кожного індивіда — ця ідейно-стильова домінанта, органічно виростаючи з класичної української літератури, мала в особі В. Підмогильного за нових суспільних обставин послідовного і яскравого виразника. Більше того, він зумів сягнути синтезу набутків європейської класики. Але така проза і такі герої не імпонували тогочасній ідеологічній системі.
Нині заново відкриваємо неординарну особистість, талановитого письменника, чиї твори «без натяжок маємо підстави зарахувати до класики української пожовтневої літератури».
Твори
Критика
