Валер’ян Підмогильний. Письменник на світанку тоталітаризму

Він міг бути гордістю будь-якої європейської літератури. Але його вбив капітан Матвеєв в урочищі Сандармох. Оглядаючись назад може виникнути враження, що у деяких проявах інтелектуального та культурного життя сучасне суспільство і досі не дорівнялося до покоління Хвильового.

Одного січневого дня 1934 року на Казанському вокзалі у Москві зустрілось два чоловіки середнього віку. Обидва були українськими письменниками.

Один з них, Борис Антоненко-Давидович, сідав у потяг, що мав би відвезти його до Алма-Ати. Його прийшов провести Валер’ян Підмогильний. Прощаючись, він подарував Антоненку-Давидовичу дві книги своїх перекладів Дідро.

На одній з них його рукою було написано: "Ніяка віддаль не може роз’єднати людей, що йдуть до спільної мети", на іншій – "Живи, Борисе, і будь у майбутньому, в прекрасному майбутньому"[1].

Це була остання зустріч близьких друзів.

Нещодавно один український історик, критикуючи на своїй сторінці у фейсбуці низьку політичну культуру сучасних "лівих", порівнював їх з українськими соціалістами початку ХХ століття та націонал-комуністами 1920-х років, відзначаючи очевидне "збідніння горизонту".

Нижче, відповідаючи на закид щодо недоречності такого зіставлення, він написав, що і сучасних письменників також порівнює з Підмогильним та Зеровим. І це порівняння також не на користь сучасності[2].

Навіть поверховий погляд на історію України 1920-х років викликає певне непорозуміння.

Як суспільство після стількох років війни та економічного краху, спричиненого нею, змогло створити таку цікаву і неординарну культуру?

Звідки взялися всі ці письменники та художники, що чи не вперше в історії України вивели наше мистецтво на світовий рівень?

Сьогодні, оглядаючись назад, у багатьох може виникнути враження, що у деяких проявах інтелектуального та культурного життя сучасне українське суспільство і досі не дорівнялося до покоління Миколи Хвильового.

З іншого боку, не варто також ідеалізувати цей період. У цьому сенсі слова однієї сучасної літературознавці про те, що 1920-ті роки були цікавим часом, коли кожен "робив, що хотів", видаються великим перебільшенням[3].

***

Російська літературознавець і критик Лідія Гінзбург, яка власними очима спостерігала за революцією і культурною трансформацією першого десятиліття існування радянської держави, писала: "Люди 20-х годов в стихах и прозе, в дневниках, в письмах наговорили много несогласуемого. Но не ищите здесь непременно ложь, а разгадывайте великую чересполосицу – инстинкта самосохранения и интеллигентских привычек, научно-исторического мышления и страха"[4].

Суперечливість, що, на думку Гінзбург, була притаманною людям 1920-х, очевидно, стала виявом суспільно-політичної атмосфери того часу.

Покоління 1930-х років було позбавлене цієї подвійності, адже для них стратегія поведінки незмірно спрощувалась, обмежуючись фізичним виживанням.

Безсумнівним є те, що у 1920-х було більше простору для висловлення власних думок й дій. Водночас, її було все-таки недостатньо, аби можна було відверто говорити про те, що думаєш.

Інтелектуальна проза, яку в Україні розвивав Валер’ян Підмогильний та Віктор Домонтович, передбачає гру з читачем та переважання думки над художньою структурою тексту. Окрім цього їй властива заглибленість у філософську проблематику.

Убиті в урочищі Сандармох. Підмогильний - попередник Камю і Сартра

У творах Підмогильного, це проявилося насамперед у песимізмі й розчаруванні в ідеалах попередньої епохи та глибокому скепсисі щодо нових більшовицьких цінностей.

Соломія Павличко розглядала філософування в українській художній літературі 1920-х років як намагання письменників втекти від реальності в абстрактний світ ідей. На її думку, це був чи не єдиний спосіб відкрито сказати правду[5].

У найвідомішому творі Підмогильного, романі "Місто", виразником сумніву й розчарування є поет Вигорський. Його в’їдливі песимістичні коментарі заторкують найрізноманітніші проблеми: від стосунків між чоловіками й жінками до віри в прогрес й поступ науки.

За словами Максима Тарнавського, Вигорський – це "ідеаліст, який позбавився ілюзій і зображує з себе викінченого циніка"[6]. Одного разу він говорить про гірке усвідомлення жорстокості життя, у якому людина – "кровожерний звір".

В іншому місці Вигорський застерігає Радченка: "Не забувайте, що згинути на цьому світі так само легко, як і з’явитись"[7]. Навряд чи можна сказати, що він є речником самого автора у романі, проте деякі його репліки заслуговують на увагу:

Я – сумне явище. На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають, – на гостроту зору. Найкращі слуги життя – засліплені й підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть уперед, бо бачать те, що їм здається. Бачать нове, бо хочуть бачити[8].

Іншою цікавою рисою роману є іронічний оповідач. Часто він дистанціюється від головного героя, і в таких моментах голос автора прослуховується особливо чітко.

На противагу офіційному партійному дискурсу, переважно пафосно-романтичному, оповідач у романі Підмогильного дуже скептичний, він не пропускає можливості висміяти й певні суспільно-політичні явища.

Коли на початку роману Степан відвідує свою односельчанку Надійку, автор описує її помешкання, де окрім неї мешкають ще двоє дівчат. Одна з них, Ганнуся, для затишку порозвішувала на стінах різноманітні малюнки. Серед них був і великий портрет Леніна, прикрашений нерівними літерами: "Ти вмер, але дух твій живе", поруч нього – маленька ікона Миколи-чудотворця. Над ліжком іншої дівчини висів саморобний малюнок оголеної Галатеї, що "турбував Ганнусю своєю непристойністю"[9].

Релігійні традиції і їх співіснування з новою ідеологією у побуті 1920-х років не є чимось надзвичайним. Християнська модель світосприйняття дуже часто використовувались більшовиками при насадженні нового культу. Форма залишалась, змінювався лише зміст[10].

У даному епізоді увагу привертає комічність ситуації, де поряд висять зображення комуністичного вождя, античної богині та християнського святого.

Хоча більшість тогочасних критиків засудили перший роман Підмогильного, він мав велику популярність серед читачів. Це принесло літераторові певну вигоду. У другій половині 1928 року Український комісаріат освіти посилає письменника в складі української делегації у відрядження до Західної Європи, а на початку 1929 року разом із колегами Підмогильний їде до Росії на Тиждень України в Москві[11].

Одним із найважливіших заходів була зустріч українських письменників зі Сталіним.

Борис Антоненко-Давидович згадував, що коли наприкінці зустрічі Лазар Каганович закликав усіх заспівати вождю українську пісню, Підмогильний та він потай втекли із зали[12].

Другим романом Підмогильного була "Невеличка драма" (1929 рік).

В основі сюжету лежить історія кохання між працівницею махортресту Мартою Висоцькою та молодим професором біохімії Юрієм Славенком.

Події відбуваються у Києві наприкінці 1920-х років, але, порівнюючи з "Містом", соціальне тло у романі висвітлено набагато слабше. Натомість в цьому романі автор дуже добре передає інтелектуальний клімат доби.

На сторінках "Невеличкої драми" Підмогильний устами героїв порушує безліч філософських і моральних проблем. Герой роману ведуть свої розмови, роздумуючи про націю, науку, мистецтво, життя і смерть. При цьому вони часто посилаються на думки різноманітних філософів і письменників: Шопенгауера, Ніцше, Шеллінга, Фіхте, К’єркегора, Д’Аннуціо та інших.

Оскільки Юрій Славенко займається біохімічними дослідженнями, автор пропонує читачеві детальне роз’яснення стану тогочасної біохімії, згадуючи одного з найвидатніших вчених цього напрямку: лауреата Нобелівської премії Еміля Фішера.

Головні герої "Невеличкої драми", між якими розгортається любовна історія, відрізняються не лише своїми інтересами, вподобаннями та характером. Вони є втіленням відмінних життєвих філософій – прагматизму та ідеалізму, розуму та ірраціональності.

Одне з головних питань, яке порушується у романі, полягає в тому, чи є саме життя раціональним і логічним.

Біохімік Юрій Славенко дає позитивну відповідь на це запитання. На його думку, сучасна епоха соціалістичного будівництва – це "доба боротьби розуму за абсолютну першість"[13].

Раціоналізація корисна, бо вона пропонує руйнування старих непотрібних звичок і традицій, "шкідливих забобонів", що перейшли у спадок від минулих "нетямущих" поколінь:

"І я щасливий, – говорить Славенко, – що живу в ту добу й у тій країні, коли й де розум гостро протиставлено всьому кволому, нікчемному, чуттєвому, чим так щедро обдаровує нас природа. На моє глибоке переконання, поняття раціоналізації, як я її розумію, цілком покриває поняття комунізму. Вони тотожні, це той самий процес, названий з різних поглядів"[14].

Прагматизм Славенка зрештою перетворюється на моральний злочин: використавши Марту, він цинічно покидає її заради більш вигідного шлюбу з іншою жінкою.

На сторінках "Невеличкої драми" Підмогильний порушував надзвичайно різноманітні питання. Подібно до "Міста", у ньому присутні моменти, де автор натякає на власне ставлення до різних суспільно-політичних явищ, таких як українізація, взаємини української й російської інтелігенцій та інші.

Проте в своїй основі роман Підмогильного торкався набагато ширшої проблеми. Про це, зокрема, писав Юрій Шевельов. На його думку, "Невеличка драма" спрямована проти "технізованої доби в житті людства".

Проте далі Шевельов пише: "Але він [роман – І. Ш.] протисовєтський, бо він незалежний. Бо він безмежно іронічний супроти релігії розуму й супроти релігії прогресу. Бо він говорить про обмеженість розуму і про відсутність прогресу і протиставить цим модним релігіям гіркоту свого агностицизму"[15].

Комуністичний режим проти культури

Тема розчарування у розумі в радянських реаліях початку 1930-х років має за собою цілком очевидні причини.

Ханна Арендт у своїй фундаментальній праці "Джерела тоталітаризму" писала, що тоталітарний режим створює такі умови, коли раціональне сприйняття реальності є просто неможливим.

"Здоровий глузд і "нормальні люди" відмовляються повірити саме в те, що "можливе все" […] Ми намагаємося класифікувати як злочин те, що, як ми всі відчуваємо, ця категорія ніколи не мала на меті охоплювати. Яке значення має поняття вбивства, коли ми наштовхуємося на масове продукування трупів?"[16]

Це спричиняє не лише до зміни людського сприйняття, але й до трансформації всієї особистості. Адже тоталітарний режим ставить собі за мету не стільки перебудову зовнішніх умов чи суспільства, скільки тотальне перетворення людини.

Цей експеримент, що найповніше був реалізований у концентраційних таборах, передбачає серед іншого знищення спонтанності, яка є частиною не лише людської свободи, але й самого життя. У таких умовах людина перетворюється на щось таке, "чим не є навіть тварина"[17].

Мотив розчарування в розумі Підмогильний розвивав в своїй незавершеній, "Повісті без назви" (1934 рік).

Один з героїв цього твору, фізик Анатолій Пащенко, вважає, що життя позбавлене будь-якої логіки й складається з суцільних випадковостей. Проте людина робить все можливе, щоб заперечити це: "А які претензії! Скільки вигадано для людини завдань, ідеалів, скільки безглуздя написано, щоб надати глузду людській історії!"[18]

Охоплений ненавистю до всього раціонального, він шукає розради у наркотиках (бо лише так, на його думку, можна адекватно зрозуміти світ). Коли ж його банка з гашишем закінчиться, Пащенко планує покінчити життя самогубством.

"А що ви разом з безліччю людей залишаєтесь навколішках перед розумом, мені ж байдуже. Бийте йому поклони, моліться! Це ж ви молитесь своїй власній гордості. І це природно. Ви вірили колись, що Єгова виведе вас у обітовану землю, а тепер вірите, що це зробить розум, – наслідки будуть ті самі. Сумні наслідки, бо ніякої обітованої землі немає"[19].

Микола Зеров: "неокласик" і "терорист"

Останнім опублікованим твором Підмогильного було оповідання "З життя будинку" (надруковано у "Літературній газеті", червень, 1933 року)[20].

У цьому творі позиція автора проглядається надзвичайно чітко, що є не дуже звичним для Підмогильного. Фактично, тут він відкрито засуджував ідеологічний терор. Залишається незрозумілим, як цей твір пройшов цензуру й потрапив до друку.

В оповіданні розповідається, як голова ЖК будинку вирішує переселити стареньку жінку – дочку колишнього царського чиновника – в маленьку комірчину з опалювальними котлами у підвалі, щоби у її квартирі облаштувати їдальню.

Таке рішення, вважає голова ЖК, є цілком справедливим, бо ця стара жінка (Веледницька) – "елемент нетрудовий і класово ворожий". Його опонент спочатку заперечує, апелюючи до елементарного почуття милосердя, проте згодом погоджується:

"А втім, маєте рацію: класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати […] Боронити людину, визнану за класового ворога, нікому не радиться. Звичайно, під цим, класовим, поглядом усякий утиск над Веледницькою стає не тільки законним, але й хвальним. Тим більше, що опору вона не чинитиме. ЇЇ можна цілком безпечно вигнати на вулицю, в оборону їй, будьте певні, ніхто не стане"[21].

Коли вони повідомляють старій про своє рішення, вона відмовляється переселятись. Невдовзі жінку знаходять мертвою у власній кімнаті: вона задихнулась від того, що у неї в горлі застрягла золота монета.

Окрім цього виявилося, що Веледницька писала листи емігрантам французькою мовою, які, однак, нікуди не відсилала. У них вона пропонувала цілий проект "кошмарних тортур" для керівників партії, що мали б реалізуватися "після звільнення Росії".

– Та це просто божевільна! – скрикнув голова ревізькому.

– Можливо. Але класово божевільна[22].

Ймовірно, що вислів "класово божевільна" взятий автором з життя.

У спогадах Бориса Антоненка-Давидовича є згадка про офіційне зібрання письменників, на якому Іван Кулик публічно ганьбив Тодося Осьмачку.

Коли йому сказали, що Осьмачка – божевільний, він відповів: "але він класово божевільний"[23].

Ці слова також присутні в оповіданні Антоненка-Давидовича "Чистка".

В одному зі своїх листів до доньки Антоненко-Давидович писав, що основа для його твору була взята з реального випадку, про який йому розповіли Євген Плужник й Валер’ян Підмогильний[24].

В оповіданні розповідається про старого бухгалтера київського видавництва, що заступився за своїх співробітників, які підпали під чистку. Зрештою, за це його самого піддають гострій критиці та цькуванню і в нього стається душевний розлад. Наприкінці до квартири бухгалтера приходять Підмогильний і Плужник, щоб підтримати його морально[25].

Оповідання Підмогильного, так само, як і Антоненка-Давидовича, говорять про одне і теж: втрату людьми елементарних моральних якостей під впливом суспільно-політичних обставин й ідеологічного диктату.

***

У 1931 році Підмогильний переїхав до Харкова, вочевидь, у пошуках роботи (у Києві його вивели зі складу редколегії "Життя й Революції").

У столиці радянської України письменник працював редактором видавництва "ЛіМ", а також консультантом із зарубіжної літератури видавництва "Рух", перекладаючи з французької та російської мов.

Він брав участь у багатотомному виданні перекладів Анатоля Франса та Оноре де Бальзака. Окрім цього відомо, що у цей час Підмогильний перекладав багатьох інших авторів[26].

Очевидно, зовнішні умови не надто сприяли оригінальній творчості письменника.

Між 1930 – 1934 роками він написав лише два твори: оповідання "З життя будинку" та повість, яку не встиг завершити через арешт. На користь цього говорять також деякі свідчення. Віктор Петров, наприклад, згадував як на початку 1930-х років Підмогильний з розпачем казав йому: "Я не знаю, що писати!"[27]

Збереглися також цікаві згадки про особисте життя письменника у цей час.

Один із мешканців будинку "Слово", де у Харкові проживав Підмогильний, згадував, як в період голоду письменник був одним з ініціаторів створення особливої письменницької їдальні (якій присвячував багато сили й часу), що допомогла пережити важкий час мешканцям їхнього будинку[28].

А влітку 1933 року Підмогильний разом з Антоненком-Давидовичем, Борисом Тенетою та Іваном Багряним здійснили велосипедну мандрівку Центральною Україною.

Важко сказати, що саме змусило письменників до цієї подорожі у той час, коли село було повністю спустошене голодом. Ця історія нагадує подібний випадок, який стався кількома місяцями раніше з іншими письменниками - Аркадієм Любченком та Миколою Хвильовим.

Радянська преса 1932-1933: "Голодні бунти на Заході, нові ресторани в Харкові"

Навесні 1933 року вони вирішили на власні очі побачити, що трапилось з українським селом внаслідок голоду. Ця поїздка дуже сильно вплинула на Хвильового та разом з іншими чинниками зрештою призвела до самогубства письменника.

На початку 1934 року Підмогильний був у Москві. Він шукав можливості виїхати на полярну північ Росії, архіпелаг Шпіцберген, де можна було б знайти якусь роботу та перечекати чергову хвилю репресій.

У той час чимало письменників виїжджало з України, розуміючи, що залишившись, вони наражають себе на смертельну небезпеку.

З Підмогильним у Москві зустрівся Борис Антоненко-Давивидович, що з тієї самої причини виїжджав до Казахстану. У своїх спогадах він описав цю зустріч:

"Крізь вагонне вікно я бачив востаннє дорогу мені людину, товариша й друга, а Валер’янові короткозорі очі в окулярах журно дивились, як поїзд рушає, віддаляючись від Москви, від України й усього нашого дотеперішнього життя"[29]

Де наші кістки - там і Україна. Враження від поїздки на Соловки. ФОТО

Підмогильний так і не виїхав з України. Його заарештували 8 грудня, невдовзі після вбивства Сергія Кірова, що стало формальним приводом для початку нової хвилі репресій, а розстріляли менш ніж за три роки – на початку листопада 1937 року.

____________________________________________________________________

[1] Антоненко-Давидович Б. Твори в двох томах. – Київ: Наукова думка, 1999. – Т. 2. – С. 502.

[2] Портнов А. "Ліві" ідеї в Україні мають напрочуд цікаву історію…" Електронний ресурс https://www.facebook.com/andrii.portnov/posts/10153452090717615

[3] Цимбал Я. У 1920-х українські письменники зовсім не орієнтувалися на російську літературу. Українська правда. Електронний ресурс: http://life.pravda.com.ua/culture/2016/02/23/208533/

[4] Цит. за: Кобрин К. "Человек 20-х годов". Случай Лидии Гинсбург // Новое литературное обозрение, - 2006. - № 78. – С. 82.

[5] Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - С. 209 – 210.

[6] Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер’яна Підмогильного. - С. 151.

[7] Підмогильний В. Місто: роман, оповідання. – Київ: Молодь, 1989. – С. 222, 224.

[8] Там само. - С. 224.

[9] Підмогильний В. Місто: роман, оповідання. - С. 44.

[10] Лебина Н.Б. Повседневная жизнь советского города: нормы и аномалии. 1920–1930-е годы. – Санкт-Петербург: Журнал "Нева", Издательско-торговый дом "Летний сад", 1999. – С. 144–157.

[11] Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю. Проза Валер’яна Підмогильного. – С. 30 – 31.

[12] Антоненко-Давидович Б. Спогад про прийом Сталіним української делегації 1929 року // Сучасність. – 1984. - № 7-8. – С.12.

[13] Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. – С. 569.

[14] Там само. – С. 696.

[15] Шевельов Ю. Білок і його забурення / Досвід кохання і критика чистого розуму. Валер’ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій. Упор. Олена Галета. – Київ: Факт, 2003. – С. 390.

[16] Арендт Х. Джерела тоталітаризму. – Київ: Дух і Літера, 2002. – С. 492.

[17] Там само. – С. 490.

[18] Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. - С. 287.

[19] Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи. – С. 289 – 290.

[20] Там само. – С. 761.

[21] Там само. – С. 235.

[22]Там само. – С. 240.

[23] Антоненко-Давидович Б. Твори у двох томах. – Київ: Наукова думка, 1999. – Т. 2. – С. 484.

[24] Там само. – Т. 2. – С. 639.

[25] Там само. – Т. 2. – С. 342 – 369.

[26] Мельник В. Суворий аналітик доби. – С. 258 – 259.

[27] Петров В. Українські культурні діячі УРСР 1920 – 1940 - жертви більшовицького терору. – С. 39.

[28] Бедзык Ю. Дом печальных воспоминаний. К 100-летию со дня рождения Валериана Пидмогильного // Нескорені духом. Історико-літературний вісник. – Київ: Золоті ворота, 2012. – С. 50.

[29] Антоненко-Давидович Б. Твори в двох томах. – Т. 2. – С. 502.