Мирослав Ірчан – літературний критик
Кравчук П.
Роль Мирослава Ірчана як видатного українського драматурга, прозаїка і публіциста з’ясована і висвітлена вже досить широко. Значно менше уваги приділялося його поетичній творчості. Ще менше — літературно-критичній спадщині письменника, хоч вона й досить значна: залишилось чимало статей на літературні теми, опублікованих у період з 1922 по 1929 рік у канадській, західноукраїнській і радянській пресі. Тим часом Ірчан був одним із зачинателів літературної критики початку 1920-х років, коли утверджувалась, росла й міцніла українська радянська література, його ім’я повинно зайняти належне місце в славній плеяді перших українських літературних критиків.
Досі, наскільки нам відомо, літературознавча діяльність М. Ірчана ніким ще спеціально не розглядалась. Першу статтю на літературознавчу тему Ірчан написав, як вдалось установити його бібліографам, про збірку новел українського радянського письменника Григорія Косинки. Ця стаття — «Григорій Косинка» (Ірчан написав її у Празі) — була опублікована в двох номерах львівської газети «Земля і воля», де письменник активно співробітничав у період, коли газета знаходилась під впливом Комуністичної партії Східної Галичини.
Збірка новел Григорія Косинки, що вийшла у 1922 р. під назвою «На золотих богів», була значною подією в літературному житті України. Мирослав Ірчан, мабуть-таки, був першим, хто відгукнувся на появу Косинчиної книжечки (біо-бібліографічний довідник А. Лейтеса і М. Яшека «Десять років української літератури» не подає відомостей про жодну таку рецензію в 1922 р.).
Характерно, що в своїй статті Мирослав Ірчан звертає увагу на ті місця в новелах Г. Косинки, які через сорок років розглядає Максим Рильський у своєму «Вступному слові» до збірки творів письменника (1962). Зокрема, це стосується новел «На золотих богів» і «На буряки».
Характеризуючи молодого радянського письменника, Ірчан проголошує в цій статті: «Він письменник, правдивий, незрівняний мистець, що в прекрасному плесі своєї творчості відбиває картини великої соціальної революції на Вкраїні. Він держиться принципу, шо мистецтво не може бути аполітичне. Письменник не може бути нейтральний. Він мусить мати вироблений світогляд і мусить стояти по боці одного з двох таборів. (Клич «Мистецтво для мистецтва» може лунати тільки у вигідних панських покоях, де мистецтво для ситих панів є розривною та солодкою забавкою)... І тихий революціонер Косинка надто виразно станув в своїх творах по боці червоних».
Аналізуючи окремі новели, вміщені в збірці «На золотих богів», Ірчан підкреслює: завжди відчувається, що Косинка — письменник сільської бідноти, з якої і сам вийшов.
«Він (Косинка. — П. К.) відкриває перед нами хату бідняка — цукроварняного робітника. Безвиглядна нужда, сум, журба. Бліда, довгобраза мати і копиця дітей, що голодні лічать краплинки дощу, які падуть з побитих шибок, зі затканих онучами вікон. А на печі мала Уляна бореться зі смертю і в гарячці нарікає: «Картопля... надоїло, всігда картопля». А мати вже й не дивиться на неї.
Журливо-безнадійно глянула на образи.
- За що ми мучимось? Багаті самогоном заливаються, а ми з голоду пухнемо... Голий грабить, палить: хай грабить.
(В хату входить дядько Корній).
- Драстуйте. Плачете: воно всігда так — біда біду кличе... Штурмі на цукроварні одбило пальці.
...І запанувала в хаті тиша, закам’яніли постаті, тільки вітер знадвору тряс шибками і кликав вічне горе в сім’ю Штурми».
Читаєш ці рядки — і погоджуєшся з критиком, який називає Г. Косинку «наддніпрянським Стефаником».
Резюмуючи сказане в своїй рецензії, Ірчан так говорить про автора збірки «На золотих богів»: «Кожне оповідання Косинки відзначається глибокою думкою, чуттям і вірністю, а через цілу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революційного духу письменника... Григорій Косинка — це, безперечно, дуже великий здобуток і гордість нової України».
Незважаючи на свою сорокарічну давність, стаття М. Ірчана «Григорій Косинка» і зараз не втрачає свого значення.
У 1921 р. зав’язується живе листування між М. Ірчаном (Прага) і робітничим поетом Миколою Тарновським (Нью-Йорк), яке тривало понад десять років. Ірчан підтримував зв’язок з Тарновським і під час свого п’ятирічного перебування в Канаді і після того, як виїхав на Радянську Україну. Залишилась велика епістолярна спадщина, цікава для з’ясування творчої дружби двох письменників.
Ірчан перший звернув увагу на творчість М. Тарновського, він був його суворим, але справедливим критиком. У своїх листах він давав поради поету, заохочував його до писання нових творів. У травні 1923 р. у Львові почав виходити журнал «Нова культура» за активною участю Ірчана, який тоді перебував у Чехословаччині. Тут друкувався і Тарновський, який на той час мав уже чималий літературний доробок, був широковідомий серед українських трудящих на американському континенті, на Західній і на Радянській Україні.
У першому номері «Нової культури» (травень 1923 р.) Ірчан опублікував присвячену творчості М. Тарновського статтю «Перший галицький пролетарський поет». Розглянувши деякі його поезії, Ірчан писав, що це твори, «викохані чутливим серцем і написані мозолистою рукою». Але, застерігав критик, це не сентиментальна лірика. Ні, це громадська поезія, яка говорить про людську кривду й несправедливість, закликає до боротьби за нове життя.
Ставши редактором журналів «Робітниця» і «Світ молоді» (Канада), Ірчан залучив до співробітництва Миколу Тарновського та інших пролетарських письменників із СІЛА. Він допоміг радянським читачам познайомитись з творчістю робітничого поета, заохочуючи М. Тарновського друкуватись на сторінках газет і журналів Радянської України.
Свою статтю «Павло Тичина» Мирослав Ірчан опублікував також у журналі «Нова культура» (серпень 1923 р.), підписавши її псевдонімом «3. Зубрей». Він почав її так:
«Замикаю очі і в пітьмі уявляю постать найбільшого сучасного українського поета Павла Тичини. І бачу: людина-велетень, сидить ген, понад нами, і біля нього арфа. І чудний-чарівливий звук...
Арфами, арфами — золотими, голосними обізвалися гаї Самодзвонними:
йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
І оця весна закосичена зродила Тичину. Весна — революція. І Тичина не тільки поет. Він великий незрівняний композитор нового духу, перший в історії України після Шевченка. Творчість Тичини така нова для нас, як і революція. І така переможна, болюча і радісна».
Стаття «Павло Тичина» невелика, і автор її не в спромозі всебічно проаналізувати літературний доробок поета. Він тільки побіжно зупиняється на перших збірках Тичини — «Сонячні Кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі». Написана вона в тичининській манері. Автор відшліфовує стиль так само, як і Павло Тичина, коли той писав свій невмирущий твір «Вітер з України».
Ця пристрасна стаття про одного з перших й одного з найбільших українських радянських поетів була водночас відповіддю націоналістичним критикам Остапу Грицаєві й Осипу Назарукові, які, за висловом Ірчана, намагалися «запоганити заплямленими руками велику творчість Тичини». «В історії української літератури, — писав критик, — Павло Тичина буде першим Каменярем українського нового мистецтва, бо творчість його — це сила, рух, дух вічності, матерії і простору».
Особливо багато уваги приділяв М. Ірчан літературній критиці в період редагування канадських журналів «Робітниця» і «Світ молоді». В жовтні 1923 р. на запрошення робітничо-фермерського товариства М. Ірчан прибуває з Праги до Вінніпега і стає редактором журналу «Робітниця», що починає виходити на початку 1924 р. в результаті об’єднання журналів «Голос праці» та «Голос робітниці». Письменник був добре ознайомлений з життям української трудової еміграції, її організаційною і літературною діяльністю — адже в заокеанській прогресивній пресі («Українські робітничі вісті», «Голос праці», «Голос робітниці» в Канаді; «Українські щоденні вісті» у США) він співробітничав ще з 1922 р.
Ставши редактором журналу «Робітниця», Ірчан одразу почав гуртувати навколо нього робітничо-фермерських письменників. На той час у Канаді були вже відомі Іван Зелез, Михайло Синьооверголець, Матвій Шатульський, Матвій Попович, Андрій Понур, Михайло Герасимчук, Іван Ковальський, Яків Манчурак. У Сполучених Штатаї Америки також існувала активна група українських робітничо-фермерських письменників, очолювана Миколою Тарновським та Михайлом Андрійчуком, до якої входили Василь Шопінський, Володимир Сиротенко, Кость Біжик, Семко Подільський, Марія Вірляна. Ця група, що гуртувалась навколо газети «Українські щоденні вісті», ортанізувала свою спілку під назвою «Пропелер». До речі, М. Тарновський до неї не входив — він був членом харківської Спілки пролетарських письменників «Гарт» і регулярно листувався з її керівником Василем Блакитним.
Приблизно тоді ж за ініціативою Мирослава Ірчана, Івана Кулика (він, як представник радянської торговельної місії, прибув на той час до Канади) і його дружини — письменниці Люціани Піонтек 24 серпня 1924 р. у Вінніпегу були скликані збори українських робітничо-фермерських письменників у Канаді з метою організації Заокеанського філіалу «Гарту». В своїй постанові збори вирішили звернутися до українських робітничо-фермерських письменників у США із закликом приєднатися до Заокеанського філіалу «Гарту». Виконання обов’язків секретаря філіалу поклали на Мирослава Ірчана.
Заокеанський «Гарт» повністю поділяв ідеологічну платформу харківського «Гарту». Після ліквідації останнього члени Заокеанського філіалу вступили до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Зберігаючи ще деякий час свою назву, заокеанський «Гарт» визнав ВУСПП єдиною організацією, що об’єднувала письменників Радянської України, і засудив діяльність «Вапліте».
Багато світла на ставлення заокеанських робітничо-фермерських письменників до тогочасного літературного процесу на Україні проливає лист М. Ірчана, який він направив до американського філіалу «Гарту». В листі повідомляється, що після обговорення доповіді І. Кулика про літературну дискусію на Україні, виголошену на розширеному засіданні канадського філіалу «Гарту», присутні погодились, що в Канаді для такої письменницької організації, як «Вапліте», немає грунту.
Пізніше, у травні 1929 р., переїхавши на Україну (до Харкова), Мирослав Ірчан часто виступав перед українськими радянськими письменниками, інформував їх про український літературний процес у Канаді. Так, 9 серпня 1929 р. М. Ірчан виголосив у Харківському будинку літератури ім. В. Блакитного доповідь «Стан української літератури у Канаді», де засвідчив, що «про його літературно-організаційну приналежність двох думок бути не може». Ще в Канаді він цілком з’ясував для себе літературну ситуацію в УРСР і, як член канадського «Гарту», «цілком прийняв платформу ВУСППу та став на його позиції».
Рішуче протестував М. Ірчан і проти намагання виставити його організатором філіалу літературної «Асоціації панфутуристів» на американському континенті. Ще коли у київській газеті «Більшовик» від 18 грудня 1923 р. з’явилось таке повідомлення. Ірчан публікує «Заяву», в якій спростовує правдивість цієї статті. «Не вважаю себе членом панфутуристичної літературної асоціації, — твердить письменник. — Мої твори гостро різняться від деструктивної творчості панфутуристів, і тим самим не може бути, щоб я поширював в Америці панфутуризм».
Редагуючи «Робітницю» і «Світ молоді», Ірчан в обох журналах увів літературні розділи, де друкувались твори українських класиків, українських радянських письменників з Канади і США, світових класиків, прогресивних літераторів різних країн світу. Тут він публікував статті та розвідки про різних письменників, у тому числі й свої власні
Знаючи, що читачі журналу «Робітниця» були в основному вихідцями з Галичини й Буковини, Ірчан широко друкував на його сторінках новели й оповідання західноукраїнських письменників — Василя Стефаника, Осипа Маковея, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської. Часто з’являлися в журналі й твори західноукраїнських революційних письменників — В. Бобинського, С. Тудора.
Одною із заслуг М. Ірчана є те, що він познайомив канадських українців з віршами талановитого поета Василя Бобинського. Коли за революційну діяльність польсько-панська поліція кинула поета до тюрми, Ірчан надіслав до журналу «Зоря» у Дніпропетровську (1926, № 23) статтю «Поет у тюрмі». В ув’язненні Бобинський написав поему «Смерть Франка». Вона вийшла окремою книжечкою в Канаді з передмовою Ірчана, яка кінчається так:
«Таку поему міг написати тільки поет — політичний в’язень, якого запроторено в ті ж тюремні мури, де по сьогодні ще витає дух вічного революціонера, колишнього політичного в’язня — Івана Франка.
Не слід тут говорити в подробицях про цілу поему. Цим займуться літературні критики. Але ми не помилимось, коли скажемо, що з цею поемою в творчості т. Бобинського починається новий період, з якого нам треба тільки радіти. Для широких трудових українських мас він обіцяє багато. І не помилимося, коли скажемо, що в десяті роковини смерті Івана Франка молодий робітничо-селянський галицький поет Василь Бобинський створив йому такий пам’ятник в українській літературі, як ніхто з наших творців».
На сторінках журналу «Робітниця» знаходили собі місце і твори українських радянських письменників, вихідців з Західної України — Д. Загула, В. Гжицького, Д. Бед-зика, А. Турчинської, А. Шмигельського, І. Ткачука, М. Марфіевича, Ф. Малицького. М. Гаска, Л. Дмитерка, де відображались революційна боротьба трудящих за возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. Ці твори пересилались у листах з Канади на Західну Україну, виконуючи, таким чином, функцію політичних листівок і прокламацій.
Щоб ближче познайомити канадських українців з творчістю цих письменників. Ірчан опублікував у журналі статтю про діяльність західноукраїнських письменників-плужан.
Журнал «Робітниця» часто відгукувався на ювілеї українських письменників дожовтневого і радянського періоду, вміщуючи присвячені їм редакційні статті та публікуючи їхні твори. Так, на відзначення 63-х роковин смерті Т.Г. Шевченка в журнал з’явилась стаття Ірчана, де великий поет України називався «одним з перших сміливих бунтарів, що говорили правду в очі народним катам і не жаліли для цього віддати навіть життя». Шевченко, твердить критик, дорогий народу саме своєю боротьбою за визволення трудящих.
Десяті роковини смерті Івана Франка широко відзначались на Радянській Україні, в Галичині, а також і українською трудящою імміграцією в Америці та Канади Так, в Канаді всюди, де були відділення товариства «Український робітничо-фермерський дім», відбулись мітинги, на яких зачитувались реферати про життя і творчість Великого Каменяра. Ірчан публікує в своєму журналі редакційну статтю «Іван Франко».
В ній говорилось:
«В десяті роковини смерті великого співця пролетаріату Івана Франка ми, українське робітництво і фермерство за далеким океаном, низько клоним свої голови на знак глибокої і щирої пошани до того, хто не жалів віддати своє життя для мільйонів працюючих мас».
Відзначаючи 20-річчя з дня смерті Марка Вовчка, М. Ірчан вміщує в «Робітниці» її оповідання «Інститутка» й уривок з оповідання «Панська воля». Цим публікаціям передувала стаття «Друг поневолених» (з портретом письменниці), де подана коротка біографія й характеристика творчості письменниці. Стаття закінчується такими словами:
«Твори письменниці Вовчка для нашого робітничо-фермерського жіноцтва в Канаді, на жаль, дуже мало, а то й цілком не відомі. А жаль, дуже жаль. Зате на Радянській Україні Її твори розходяться в багатьох тисячах примірників, бо в цих часах є вони просто «документами» тяжкого минулого українських працюючих мас».
Особливу увагу Ірчан звернув на те, щоб ознайомити читачок журналу з творами Лесі Українки, Марка Вовчка, Ольги Кобилянської. Друкував він і вірші західноукраїнської революційної поетеси Мирослави Сопілки, радянських поетес Агати Турчинської, Люціани Піонтек.
Вміщуючи оповідання письменників, Ірчан часто супроводив їх або короткими редакторськими примітками, або й статтями, хоч не завжди підписував їх своїм іменем. Так, оповідання Марка Черемшини «Чічка» («Робітниця», 1927, № 15) редактор супроводжує приміткою, що письменник у своєму творі талановито змалював тяжку долю гуцульської бідноти.
У 1927 р., відзначаючи сорокарічну літературну діяльність Ольги Кобилянської, Ірчан вміщує частину її повісті «Земля» під заголовком «Любов наймички» з такою приміткою:
«Недавно цілий український світ обходив 40-літній ювілей письменницької праці визначної української письменниці Ольги Кобилянської, що живе сьогодні в Чернівцях. Чимало з цього приводу появилося статей і в журналах та газетах Радянської України. Ми в цьому числі «Робітниці» друкуємо уривок з повісті О. Кобилянської «Земля»... На жаль, наші читачки мало познайомлені з творчістю О. Кобилянської, цієї цікавої письменниці, що в своїх творах завше боролася проти тяжкої неволі та тепло й щиро писала про бідний, працюючий народ, а також чимало присвячувала уваги українській інтелігенції».
Багато сил доклав Ірчан до популяризації творчості В. Стефаника на сторінках «Робітниці», надрукувавши вісім його кращих новел (серед них «Камінний хрест», «Палій», «Виводили з села»). Вмістив Мирослав Ірчан і коротку біографію Василя Стефаника.
Ірчан листувався з Василем Стефаником і навіть заходився писати роботу, в якій збирався зробити літературно-критичний огляд його творчості. На жаль, критику не вдалося здійснити свого задуму. Але на відзначення двадцятип’ятиріччя літературної діяльності Стефаника Ірчан все ж написав для «Робітниці» статтю, в якій досить широко розглядає творчість письменника. Ось як він підсумовує свої думки про творчість співця мужицької недолі — Василя Стефаника:
«Основою Стефаникових творів — це трагізм. Але цей трагізм не вимушений, не штучний, а взятий із життя, взятий з кожного дня, з кожної хвилини бідноти. Своєю творчістю створив Стефаник окремий світ, світ терпінь і нужди мужицької бідноти, і немає рівного йому письменника у світовій літературі. Бо хоч деякі письменники писали про бідноту, але вони оповідали, розказували, а Стефаник не розповідає, не розказує, тільки різьбить майстерно, «фотографує» своїми словами всі тайники життя бідних. Ось перечитайте в цьому числі його оповідання «Кленові листки». Скільки в ньому болю, того чорного болю, який томить мужика від колиски до домовини! Але які ж цікаві, може й несвідомі, погляди простого, затурканого життям Івана на мужицьке життя, на мораль. А рівнобіжно з цим йде така ніжна жалість з запеклої мужицької душі...».
Як редактор «Робітниці», Ірчан залучав до співробітництва в журналі щораз нові сили із середовища робітників і фермерів. У статті «Українська пролетарська творчість» він писав:
«Хто почуває в собі силу писати, нехай у вільних від праці і науки хвилях пише. Але писати треба коротко, ясно і найкраще про свої робітничі дні, про події, які бачите кожного дня. Повільно ми мусимо будувати пролетарську культуру. В кінці варто подумати всім тим товаришам, які пишуть, про власну спілку чи там організацію, наскрізь літературну. Бо й тут треба вчитися, без науки немає нічого».
У другій статті на цю тему «Замітки до української пролетарської творчості» Ірчан радив робітничо-фермерським письменникам, які виступали із своїми творами в журналі, вдосконалювати свою мову, вчитися у Тичини, Сосюри, Блакитного і Тарновського.
Ірчан особисто слідкував за долею украївсьих робітничо-фермерських письменників у Канаді. За приклад можуть послужите його турботи про Івана Ковальського — старенького неписьменного фермера-поета, Маючи вроджений дар говорити віршами, Ковальський часто закінчував промови громадських мітингах своїми політичними поезіями. Він став народним співцем — своєрідним канадським кобзарем. Вірші Ковальського, що записувались його дочкою, друкували соціал-демократична газета «Робочий народ», а згодом журнал «Робітниця». Ірчан високо цінив поезії Івана Ковальського, охоче вміщував їх у журналі, а про автора написав дуже теплий нарис «Неграмотний поет» (1928, № 11).
Мирослав Ірчан часто інформував радянських читачів про український літературний процес за океаном. Так, його стаття «Заокеанська літературна організація» була надрукована 1926 р. у «Зорі» (Дніпропетровськ), «Червоному шляху» (Харків), «Пролетарській правді» (Київ). Така ж інформативна стаття («Пролетарська українська творчість в Америці») з’явилася в нью-йоркській газеті «Українські щоденні вісті» від 9 березня 1924 р. Вона не втратила своєї вартості й на сьогодні.
Ірчан аналізує у цій статті творчість українських робітничо-фермерських поетів, перестерігаючи їх перед захопленням формальним трюкацтвом модерністів, бо їхня поезія «з’їхала з рельсів і не може знайти твердого грунту, нової певної стежки. Шукаючи цієї стежки, вона часто робить дивовижні вибрики і дійшла до того, що стала штучною, тяжкою і рішуче незрозумілою для робітничих мас». Ірчан радить робітничо-фермерським поетам вчитися писати на мистецьких зразках поезії П. Тини, В. Сосюри, В. Еллана, І. Кулика і висловлює свій погляд на завдання всієї української пролетарської поезії, який, до речі, й сьогодні не втратив своєї актуальності:
«Творити нову поезію, нову літературу, річ, без сумніву, хороша. Але творім її не для малого гуртка, не для себе, а для широких мас. Тільки буржуазія може говорити, що «мистецтво — для мистецтва». Робітництво ставить протилежний клич: «Мистецтво — для широких мас!» Але хіба ж це мистецтво, коли в поезії замотаний зміст, зграбні слова і ціла вона тільки й це робить, що дає роботу друкарням? Не лякайся, що форма «старої» поезії кидає на нас п’ятно відсталості. Ні! Ми в ту форму вложимо новий зміст, робітниче життя-буття, наші змагання, мрії, буденність, сучасність і майбутність. Ми повинні виховувати маси, а не забивати їм голови викуваними словами».
Журнал «Робітниця» популяризував не лише творчість українських письменників, гортаючи його сторінки, бачимо короткі довідки про Льва Толстого і Максима Горького, Еміля Золя, Анатоля Франса та Рабіндраната Тагора. М. Ірчан звертав особливу увагу на творчість американських письменників-реалістів — Джека Лондона, Ежтона Сінклера, О’ Генрі. Хоча більшість цих статей-довідок не підписані, вони, безперечно, належать перу редактора журналу.
Так, до портрета Максима Горького подано таку примітку: «Максим Горькик. славний російський письменник, відомий в цілому світі. Написав він багато цінних творів з життя робітництва і найбільшої бідноти, що перекладені на різні мови. Письменник був самий робітником і пережив всі робітничі злидні. Від кількох літ М. Горький живе в Італії, бо хворий на сухоти і в іншому кліматі не може жити. Преса доносить, що в найближчому часі він виїде до Радянського Союзу».
До 35-х роковин літературної діяльності Горького Ірчан помістив у журналі «Робітниця» (1928, № 1) статтю Михайла Биковця «Шукач правди», надіслану з Радянської України. В тому ж самому номері було опубліковано оповідання письменника «Сповідь убійника».
У зв’язку з 100-річчям з дня народження Л. Толстого в «Робітниці» (1928, № 20) вміщений портрет і стаття про письменника, на нашу думку, написана Ірчаном.
Подаючи біографічні довідки про світових класиків літератури, Ірчан лише двома-трьома мазками визначав своє ставлення до письменника, давав йому коротку, але яскраву й вірну характеристику. Так, коли помер Анатоль Франс, у «Робітниці» (1924, № 22) був поданий його портрет і стаття (без підпису), в якій автор зазначав: «Ім'я цього письменника відомо цілому світові, а його твори перекладені на мови всіх народів. Та особливо для нас, робітників, постать Анатоля Франса не тільки незвичайно цікава, але й цінна. Цей велетень всесвітньої культури в своїй праці наблизився до працюючих мас так, що сьогодні всесвітній пролетаріат сміливо говорить про Анатоля Франса: Він наш».
У журналі «Світ молоді», який виходив у Вінніпегу також за редакцією Ірчана, в розділі «Наші поеми і письменники» друкувались біографічні статті про прогресивних літераторів, що належали переважно перу Ірчана. В квітні 1928 р. тут була опублікована довідка про Джека Лондона. Наведені нами три вступні абзаци дають уявлення про те, як Ірчан трактував тогочасний літературний процес у США:
«В Америці є дуже багато письменників і цілі тисячі книжок, що вони написали. Та ці книжки по більшій частині не пишуть про робітників. А які пишуть, то не так. як це дійсно є, але мильно описують їхнє життя.
Робітничих письменників в Америці є заледве кілька, а американська робітнича література звужується до кількадесять книжок, які вірно й правдиво описують життя і змагання працюючих нас.
Один з найбільш улюблених письменників є Джек Лондон, його книжки тішуться чи не найбільшою популярністю серед американської робітничої молоді».
У 1920-х роках у Сполучених Штатах Америки була досить популярною письменниця Фені Герст, яка в своїх оповіданнях вихваляла так званий «американський спосіб життя». Проте на початку своєї літературної діяльності вона правдиво викривала пороки капіталістичної системи. Ірчан у журналі «Робітннця» надрукував статтю «Служниця в творах Фені Герст», яку підписав одним із своїх численнях псевдонімів— «Надія Комсомолка».
Згадавши схвально про перші твори Фені Герст, зокрема про оповідання «Ідіт-шах», автор статті закидає письменниці, що вона не пішла «шляхом, на який зразу справилась. Знайшла собі інші стежки, рожами слави і золота всипані. Не пише уже Фені Герст про «проблему служачих», про несправедливість капіталістичної системи. Не закликає мільйони бідноти-рабів до боротьби за лад, в якому не було б служниць і пань. Натомість пише вона короткі сентиментальні оповідання про романси та панську любов. Ціла трагедія в тому, що вона є лише одна з тих сотень, що, не дозрівши як співці долі та боротьби працюючої класи, дали себе купити американській буржуазії».
У той час, коли Мирослав Ірчан жив і працював серед українців у Канаді, талант Ептона Сінклера був у повному розквіті, його твори перекладались на різні мови світу. Багато його романів вийшло й українською мовою («Нетри», «Герой капіталу». «Король Вугіль», «Мене звуть теслею», «100% патріот», «Джіммі Хіггінс» та ін.). На сторінках журналу «Робітниця» Ірчан популяризував твори Е. Сінклера. Між письменниками виникає живе листування, зав’язується творча дружба.
Щоб донести твори Сінклера до найширших кіл українського народу, Ірчан написав про нього цілий цикл статей, які були опубліковані в ряді журналів: «Робітниця» (Вінніпег), «Червоний шлях», «Всесвіт», «Плужанин» (Харків), «Зоря» (Дніпропетровськ) , «Світ» (Львів).
У статті «Дещо з американського літературного фронту», вміщеній у журналі «Плужанин», Ірчан робить критичний огляд творчості Сінклера.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1964. – № 6. – С. 113-119.
Твори
Критика
