Провідний герой драматургії Ірчана
Йосип Кисельов
Найсильніше й найвиразніше слово сказав він, мабуть, в театрі, де увічнив себе як невтомний і своєрідний митець, як один з активніших заспівувачів нової української революційної драматургії.
Кращі п’єси письменника перекладалися на різні іноземні мови — англійську, німецьку, чеську, польську, болгарську, ставилися рідною мовою на сценах театрів України, Канади, Америки, Аргентини, показувались у провідних російських театрах, були найулюбленішими творами на самодіяльних сценах. Показово, що свої перші, ще непевні творчі спроби Ірчан робив саме в галузі драматургії. Тому свідченням є драматичний етюд «Війт», якого він написав ще десятирічним хлопцен, а пізніше, під час навчання у Львові, він створив п'єсу «Панич», призначену для вистави в робітничому клубі.
Свою невгамовну пристрасть до театру Ірчан виявив не тільки тим, що постійно — на всіх етапах свого творчого шляху — писав для сцени, а й безпосередньою театральною діяльністю. Так, він був режисером драматичного гуртка у Вінніпегу, вів курс режисури в місцевій театральній студії і зголом видав свої лекції зі сценічного мистецтва окремою книжкою. Перекладав Ірчан і п’єси, в тому числі й з російської мови — «Терновий кущ» Д. Айзмана, з німецької — «Бартель Траузер» («Зрадник») Лянгмана, інсценізував «Натри» Е. Сінклера, повість англійського ппсьменника-шахтаря Дж. Велша «Підземний світ».
Як бачимо. М. Ірчан, найпродуктивніший з сучасних йому українських радянських письменників, велику творчу увагу приділяв театру, для якого створював актуальний революційний репертуар, писав передмови до п’єс, поради для постановників і акторів. Все своє свідоме творче життя Ірчан всіляко дбав про те, щоб зі сцени звучало правдиве і пристрасне слово про життя трудящої людини у хижому власницькому суспільстві, про її боротьбу за краще майбутнє, за вимріяне поколіннями соціальне й національне визволення. Саме про це розповідали його оригінальні й перекладні п’єси. За винятком перших, не характерних для Ірчана, маложиттєвих мелодрам «Їхній біль» і «Нежданий гість», решта п’єс письменника присвячена розкриттю антагоністичних суперечностей буржуазного світу, відображенню революційної боротьби пролетаріату, показу розгортання могутнього визвольного руху і на уярмленій польською шляхтою батьківщині — Галичині, і в країні войовничого імперіалізму - Північній Америці. Якщо ім’я трубадура революції Ірчан заслужив усією своєю кипучою літературною і громадською діяльністю, то чимало важить тут і його драматургічна творчість — глибоко соціальна за своїм змістом і наступальна духом.
М. Ірчан — не просто один із зачинателів пожовтневої української драматургії, він був і драматургом, що тему революції зробив генеральною у своїй творчості. Починаючи з «Бунтаря», написаного під час війни з білополяками в перервах між бойовими операціями, буквально всі наступні п’єси Ірчана або уславлюють героїку революційної боротьби, або викривають хижацьке обличчя експлуататорів трудового народу — поміщиків і фабрикантів і тим самим стверджують неминучість зміни суспільної формації, заснованої на засадах гніту й рабства, сваволі і безправ’я, розкошів і злиднів. Революційний пафос характеризує провідні п’єси Ірчана, що збагатили українську драматургію новими ідейними мотивами, новим життєвим матеріалом, новою проблематикою. Борець за свободу — став провідним героєм його драматургії.
Те, що сказав Мирослав Ірчан про свої фронтові нариси й оповідання — «писав першими краплями крові з глибоко пораненого юного серця» («Про себе»), — цілком стосується всієї творчості письменника, і його драматургії зокрема. Висока свідомість місії художника, гостре відчуття відповідальності перед народом, перед справою пролетаріату водили його пером завжди — і тоді, коли він поневірявся в окопах Першої світової війни, і тоді, коли у лавах Червоної Армії героїчно бився з білополяками, і тоді, коли жив у Канаді, де редагував прогресивні журнали «Робітниця» та «Світ молоді», вів кипучу пропагандистську роботу.
Самокритично ставлячись до своїх художніх творів, він пояснював схематичність деяких речей тим, що прагнув оперативно відгукуватися на болючі питання дня, негайно втрутитися в навколишнє життя. «Я бачу розіп’яту людину землі, опльовану, опоганену, що вміщує в собі всю людськість. І ця трагедія сучасної людини мучить мене дуже, бо я лише один, а людей мільйон... Пишу я в першу чергу тому, що боюся, що про те ніхто не напише... Я надто поспішаю, і це одна з перших від’ємних прикмет. Але поспішаю не тому, щоб якнайбільше написати, а тому, що треба написати» («Автопортрет»), Ось щиро й безпосередньо викладений символ письменницької віри Ірчана, ось що спонукало його писати, гострою зброєю художнього слова боротися з життєвим злом, людським горем, за розтоптану справедливість, украдене щастя.
Цими ідеями живилася літературна та громадсько-політична діяльність Ірчана. Для нього не було різниці — чи то боротися на фронтах за виплекану свободу, чи то обстоювати її ідеали в літературі. Життя і творчість письменника були нероздільні, і це відчувалося вже в його ранішніх творах, вкрай сповнених фактичного, злободенного матеріалу. Тією ж самою рукою, якою він щойно цілився на полі бою у непроханого ворога, писав Ірчан і свої полум’яні нотатки, і свої вибухові п’єси.
Хоч би які вади ми знаходили, конкретно аналізуючи драматичний доробок М. Ірчана, та треба сказати, що в своїх найзріліших п’єсах він виступає одним з найпослідовніших і бойових революційних драматургів, які глибоко розуміли агітаційну силу сценічного слова.
Велика перетворювальна сила кращих п’єс Ірчана свідчить про благотворність новаторського методу соціалістичного реалізму, яким керувався письменник у своїй творчості і який він розвивав, збагачував своїми художніми шуканнями, зверненням до не піднятих ще пластів життя, пристрасним революційним ставленням до зображуваних явищ і подій. Якщо вбачати в соціалістичному реалізмові не тільки показ життя в його історичній конкретності й розвитку, а й свідоме прагненні автора до революційного перетворення дійсності, до «зміцнення соціалістичних підвалин життя, активне втручання в хід суспільних процесів, ідейне виховання трудящих, то творчість Ірчана більше, ніж будь-кого іншого з драматургів першого пожовтневого покоління, позначена явнимя рисами соціалістичного реалізму.
2. З ЖИТТЄВИХ ДЖЕРЕЛ
Що ж робить п’єси М. Ірчана такими ефективними і життєздатними, що надавало й надає їм мистецької цінності? Насамперед їхня життєва правда. «Я не можу назвати навіть найдрібнішого мого твору, в якому сюжет був би надуманий. Досі я завжди черпав матеріали для художніх творів із правдивих подій — чи то в нас, чи на Західній Україні, чи десь в Америці... Всі мої твори — це життєві факти», — стверджує Ірчан у своїй письменницькій сповіді — «Про себе». Але життєві факти, перетворені художньою фантазією митця, втілені у відповідні естетичні категорії, художньо осмислені, узагальнені, — додамо ми. Справді, не тільки темпераментна публіцистика Ірчана, його мемуарні й нарисові твори, оперті на реальні факти, мають свою точну адресу. І художні речі — чи то прозові, чи то драматичні — теж походять з конкретних життєвих джерел. В одних випадках ті джерела вказані самим автором, в інших — підтверджуються показаними подіями і героями твору. В першій своїй виразно революційній п’єсі «Бунтар» драматург виходив з добре відомих йому життєвих фактів, з власних спостережень над галицькою дійсністю.
Реальні історичні події, що відбувалися в Східній Галичині 1922 року, стали М. Ірчанові основою й для створення трагедійної хроніки «Дванадцять». У той час на західноукраїнських землях спалахували селянські повстання проти панського поневолення. Однією з повстанських ватаг (загонів), що діяли на Поділлі, була «дванадцяти» Степана Мельничука і Петра Шеремети. З цими видатними західноукраїнськими революціонерами Ірчан не тільки був особисто знайомий (один з них — Мельничук — односелець письменника), а й разом воював на фронтах і разом, на чолі однієї з бригад «усусів», подався до Червоної Армії. Спіймані поліцією, народні месники Степан Мельничук і Петро Шеремета були за вироком шляхетського суду розстріляні 11 листопада 1922 року в Черткові.
Історія повстання, згодом детально висвітлена драматургом у статті «Червоз» повстанча дванадцятка», була добре відома авторові п’єси. Для написання твору він використав не тільки особисті враження від знайомства з центральними героями подій, а й судові акти, що їх з великими труднощами здобули для драматурга його товариші й однодумці, інтерв’ю з адвокатами, листування покійних революціонерів з рідними тощо. Обставини життя і смерті героїчних друзів глибоко запали в серце письменника, надовго полонили його творчу уяву. Отже, «Дванадцять» — твір, що цілком базується на фактичних даних, на конкретних подіях і особіі. Дванадцять героїв п’єси — це не дванадцять символічних блоковських апостолів, а справжні, не вигадані бійці класових битв, хоч у п’єсі і є згадка про апостолів. Цікава деталь: у спектаклі «Дванадцять», поставленому 1957 року на батьківщині Ірчана, в Коломийському районному Будинку культури, взяло участь одинадцять родичів головного героя п’єси Степана Мельничука.
Наступні п’єси, теж побудовані на конкретному життєвому матеріалі, відображають дійсні події, мають своїми прообразами реальних людей. Ірчан не соромився розповідати про джерела своїх літературних творів, а навпаки — точно вказував, як, за яких умов і обставин виникала та чи інша річ, що спричинило її зародження, що спонукало автора написати той чи той твір. Ось що писав, наприклад, Ірчан про свою п’єсу «Родина щіткарів», яка принесла драматургові широке визнання і була перекладена на дванадцять мов: «Ще в 1915 році, коли я лежав хворий у німецькому шпиталі в столиці Австрії, місті Відні (а це були часи імперіалістичної світової війни), прочитав я в одній німецькій газеті, на останній сторінці, в самому куточку, дрібнесеньким друком, замітку, що в Німеччині жив був сліпий щіткар і музикант, а в його дружина сліпа і їхня дочка теж сліпа, тільки єдиний син був видющий і його забрали на війну. За деякий час син повернувся додому, але... за славу кайзера та великої Германської імперії віддав теж свої очі. Їх виїв отруйний газ на фронті. Єдиний видющий колись син поповнив темними очима сліпу родину щіткарів... Цю замітку, що вразила мене, тоді ще 18-літнього юнака, я затямив, багато думав над нею, але не пробував нічого писати. Почував, що напишу, та боявся братися. Так проминуло цілих вісім років. Я пам’ятав і не написав. Після 8 років, восени 1923 року, коли я приїхав у Канаду і переконався, що робітничі драмгуртки дуже терплять через брак революційного репертуару, вирішив написати про німецьких сліпців п’єсу і тим дати антимілітаристичний та антиімперіалістичний художній твір...» («Про себе»).
Так маленька газетна замітка наштовхнула майбутнього письменника на створення значної художньої речі, глибокої соціальної драми, якій судилося стати популярним репертуарним твором.
Роками виношував М. Ірчан думку написати п’єсу про сліпих щіткарів, аж поки не здійснив свого наміру. Прочитане в газеті було тією зерниною, яка, кинута в родючий грунт щедрої письменницької фантазії, перетворилася згодом на буйний колос. Ірчан, в силу різних причин, був найпубліцистичнішим автором. Це виявилося в багатьох елементах його драматургії. Публіцистика, що широким струменем розлилась по всій творчості невгамовного письменника-борця, дала себе взнаки і в змісті п’єс Ірчана, і в їхній композиції, і в їхніх мовних засобах. Певна публіцистична оголеність відчувається і в розвиткові конфліктної лінії, і в розгортанні інтриги, і в поведінці героїв, і в діалозі, і навіть в авторських ремарках. Зображувальні засоби Ірчана випливають з його творчих переконань, вірніше, з тих ідейно-естетичних завдань, які письменник поставив перед собою. Він жив і працював багато років у капіталістичному суспільстві, в умовах, коли вкрай потрібне було гостре агітаційне слово, бойовий заклик, поетичне гасло, коли література ставала, так би мовити, зброєю ближнього бою. Конче треба було нести в маси палке агітаційне слово — і Ірчан підкоряв свою творчість цьому почесному завданню.
Рідко письменник роками виношував свої творчі задуми, як це сталося з «Родиною щіткарів». Здебільше його п’єси були оперативним відгуком на життєві явища, безпосереднім втручанням у хід історичних подій. Так, зокрема, сталося з «Підземною Галичиною . В прогресивній пресі дедалі частіше почали друкуватися повідомлення про масові арешти революційних робітників і селян на Західній Україні. В цьому поліцаям активно допомагали спеціально вимуштрувані шпики й провокатори, що їх навмисно засилалося в лави підпільників. Треба було посилити революційну пильність, викрити й засудити ганебну діяльність провокаторів. Ось Ірчан і взявся показати на сцені героїзм своїх побратимів, викрити криваві справи дефензивівськпх катів. Драматург перечитав усе, що друкувалось про політичні процеси в Галичині і в Польщі, обізнався з офіційними відомостями та свідченнями самовидців, уважно вивчив і підпільну революційну літературу, не раз зустрічався з людьми, що приїхали до Канади і брали активну участь у революційній діяльності на Західній Україні. Добре знаючи місцеві умови, обставини й характер підпільної роботи, життя революціонерів, Ірчан створив напружене драматичне повіствування про підпільну Галичину. П’єса викликала гострий інтерес не тільки в прогресивних читачів і глядачів. Нею зацікавились і офіційні особи (віце-консул панської Польщі у Вінніпегу терпляче сидів на прем’єрі, хоч аматорська вистава закінчилась о другій годині по півночі), і буржуазна преса. Так, канадська англійська газета обурювалась: «У «Підземній Галичині» автор показує, як борються комуністи з агентами польської поліції, але цим самим він вчить наших робітників, як їм боротися з канадською поліцією».
Конкретне знання загальної атмосфери і деталей революційного підпілля дало змогу Ірчанові пізніше написати ще одну п’єсу на цю тему — «Плацдарм», У ній відбиті окремі сторони революційного руху на «польських кресах», показано обличчя підпільників і тих, хто провадив криваві екзекуції в Галичині.
Фактичну основу має і п’єса «Радій». Поштовхом до написання цієї драми теж була газетна хроніка. В комуністичній пресі час від часу почали з’являтися повідомлення про незрозуміле захворювання робітників на фабриці годинників у місті Нью-Оренджі.
Ірчан, що пильно слідкував за робітничим життям, уважно вивчав усі форми й види капіталістичної експлуатації, не міг не зацікавитися повідомленнями про таємне захворювання на фабриці годинників. Він почав збирати всі можливі матеріали про цю жахливу недугу: вирізки з робітничої і буржуазної преси, статті, лікарські висновки, заяви хворих, їхніх родичів, дирекції фабрики, профспілкових діячів. Письменник тимчасово перетворився на історика медицини: вивчав хід хвороби, діагностичні дані, знайомився з об’єктивними і суб’єктивними показниками, збирав фотографії, занотовував прізвища отруєних і померлих, не проходив повз найдрібніші деталі цієї сумної історії. Озброєний великим фактажем, драматург написав твір, який і тепер звучить, може, ще актуальніше й гостріше, ніж у часи написання — тридцять років тому. Адже світ уже став свідком трагедії Хіросіми й Нагасакі і знає, чим загрожує людству атомна й термоядерна війна, що несе з собою атомна радіація. «Робітничу трагедію в Нью-Оренджі, — писав згодом автор «Радія», — я передав у п’єсі майже без будь-яких своїх додатків. Сюжет такий правдивий, що навіть більшість дійових осіб звуться в п’єсі так, як звалися в житті. Одначе тепер мушу визнати, що я надто сліпо дотримувався гасла про «життєву правду», особливо, коли говорити про п’єсу «Радій», я так захопився «сюжетом правди», що цілу подію подав буквально так, як вона відбувалася і навіть показав дуже слабу роль партії в тому місті і у тих подіях. В той час воно так було, і коли п’єсу ставлять в Америці, це не вражає, але в нас, в СРСР вражає, дивує, і це — політично неправильна настанова (в дальшому виданні цю несвідому помилку я вже виправив). У дальших творах, що я їх писав іще в Канаді, я вже солідніше опрацьовував сюжети...»
Більше ніж цікаве авторське визнання! Слова Ірчана ще раз підкреслюють, наскільки художникові треба бути «вимогливим суддею фактів», наскільки важливий відбір життєвих ситуацій, героїв, творче переосмислення реальних подій і явищ, така їх конденсація і загострення, які б цілком відповідали ідейному задуму і законам мистецтва, які вимагають від письменника саме художнього втілення реальної дійсності, тобто естетично засвоєного, образного показу життя в його типових проявах і неповторно-індивідуальних ознаках.
Так, власне кажучи, і розумів своє творче завдання Мирослав Ірчан. Він глибоко вивчав життя для того, щоб давати народові правдиві твори, вірогідні в усьому — від головної ідеї і до найдрібніших деталей. Не тільки п’єси Ірчана мали фактичні першоджерела. Життєві випадки лягли в основу і його багатьох белетристичних творів.
Щоб зібрати найхарактерніші, найцікавіші матеріали, мати найбільше особистих спостережень, Ірчан бував скрізь — від диких лісів і до столичних музеїв. Саме його насичене життя — поневіряння підпаска, шкільна муштра, остогидла служба в «усусах», фронтові небезпеки, поранення, полони, еміграційне життя, діяльна участь у робітничому рухові, безнастанна боротьба проти капіталістичного варварства — підказувало безліч мотивів для художніх творів. Та він не задовольнявся пережитим, а прагнув збагачуватися новими спостереженнями, новим життєвим досвідом. Приїхавши на батьківщину, на рідну землю України, Ірчан не заспокоюється, не замикається в стінах письменницького чи редакторського кабінету, а все тягнеться до, життя, до вічно свіжих джерел народної ініціативи. Жити серед людей і для людей — було святим девізом М. Ірчана.
3. ПЕРШІ ДРАМАТИЧНІ СПРОБИ
В ті часи, коли розпочинав свою літературну діяльність Ірчан, а це було напередодні Першої світової війни, декадентські впливи, потяг до символічних, абстрактних, камерних тем і мотивів був досить сильний і в Галичині, де провів своє дитинство і юність Мирослав Ірчан. Певну данину цим впливам віддав письменник у своїй першій прозовій збірці «Сміх Нірвани», яка вийшла 1917 року у Львові і була підписана справжнім прізвищем — Андрій Бабюк. Правда, тут уже чутно і голос протесту проти страхіття й жертв імперіалістичної війни.
Творчими суперечностями позначені й перші п’єси Ірчана. З одного боку, в них не важко помітити елементи тогочасної «модної» драматургії з її навмисними психологічними ускладненнями і штучними мелодраматичними ситуаціями, а з другого — своєю проблематикою вони начебто були спрямовані проти панівного в літературі естетства, аполітизму й обивательщини. Що є, власне кажучи, ідейним змістом одного з ранніх драматичних етюдів Ірчана «їхній біль»? — Утвердження громадського пафосу в творчості митця, заклик до зміцнення зв’язків художника з навколишньою революційною дійсністю. Адже так треба розуміти бунт молодого прогресивного музиканта проти батька-письменника, що оспівував — в котрий раз! — любовні томління пересичених нікчем замість того, щоб уславляти революцію. Отже, в центрі твору — важлива мистецька проблема, розмова про місію письменника, про роль митця в суспільстві.
Але Ірчан, несвідомо наслідуючи декадентські зразки, вдався до надто незвичайних ситуацій. І сутичка сина з батьком, і поведінка сина, що заради вірності своїм ідеалам замислив убити коханку, й інші перипетії цієї досить абстрактної мелодрами, справляють враження штучності, неприродності.
Не можна вважати і наступний етюд Ірчана «Нежданий гість» «кроком вперед по шляху правдивого зображення революційних подій», як це категорично твердить літературознавець С. Пінчук у своїй статті «Жовтень в українській радянській драматургії». Щоправда, в «Нежданому гості», як і в іншій п’єсі Ірчана — «Два ордени», дія розгортається безпосередньо на радянській землі, і вже цим етюд не може не приваблювати до себе, тим більше, що він стосується революційних подій 1917 року. Можна було б ще згадати і суто драматургічні якості етюда, багатого на гострі, напружені моменти.
Деякими мотивами і сюжетними ходами (дислокацією місця дії в родині капіталіста, показом протилежних політичних позицій революціонерки-сестри і білогвардійця-брата) етюд Ірчана нагадує відому драму Б. Ромашова «Огнений міст», дія якої теж відбувається в жовтневі дні. Та якщо п’єса Ромашова з цих колізій тільки розпочинається, то зміст «Нежданого гостя» цим і вичерпується.
Чи ж можна вважати події етюда типовим відбиттям буремних жовтневих днів, коли в історичному двобої зійшлися дві непримиренні класові сили? І чи є мелодраматична історія кохання не знаних брата й сестри тією обставиною, навколо якої варто було розгортати твір, присвячений революційним битвам? — Навряд! Таке «загострення» пасувало більше декадентським вправам з їхньою манерністю і патологізмом. Та обгрунтування революційного вчинку Надії тим, що вона дізналася про аморальну поведінку Салтана, теж не переконливе. Люди йшли на барикади не з особистих образ і біологічних почуттів, а керовані соціальними мотивами.
В оголошеннях Вінніпегського видавництва «Пролеткульт» за 1923 рік промайнула інформація про те, що має вийти з друку п’єса Ірчана на 5 дій «Вир» з часів революції. Що то за твір — невідомо, але «Нежданий гість» є одним з двох відгуків драматурга на революційні події, що точилися безпосередньо в Країні Рад, на жаль, лише відгуком, а не розгорнутою художньою картиною незабутньої епохи.
П’єсу «Безробітні», хоч її й написано після «Бунтаря» і датовано 1923 роком, теж можна вважати за одне з перших творчих шукань драматурга, що прагнув у своїх п’єсах до значної соціальної проблематики, впливових художніх форм, до реалістичного зображення дійсності.
Це драма з життя американських безробітних, яких доведено жорстокою капіталістичною експлуатацією до голоду, відчаю, бунтарського протесту. Дія п’єси відбувається переважно в родині робітника Антона Зігнера, виходця з Галичини. Як бачимо, письменник скрізь залишається вірним своїм землякам, їхньому горю й стражданням, їхній боротьбі й перемогам.
І тут основна сюжетна колізія ще має мелодраматичний присмак. Найбільше місця в п’єсі приділено огидній і сумній історії про те, як власник публічного дому Шанцер заманює в свої тенета дочку Зігнера — 17-літню Ганнусю. Кінець кінцем дівчина продає себе заради шматка хліба для тяжко хворої матері й голодного брата Віті, який пробував красти хліб, але був спійманий і побитий. Заради життя родини і погодилась Ганнуся на ганебну пропозицію покупця «білого товару».
Ірчан прагнув у своїй п’єсі не тільки створити життєвий фон, правдиво соціально обгрунтувати вчинки героїв, а й показати внутрішній світ людей, дбав про психологічний бік драматичного повіствування. Звідси і спогади Антона про давно минулий, але повчальний випадок, і сцени біля ліжка хворої матері, і розповідь Віті про те, як він крав хліб.
На жаль, у п’єсі мало активної дії.
Не тільки на статичність і схематизм хибує п’єса «Безробітні». Вона багато в чому і суперечлива. Насамперед невиразно показано Невідомого. Що являє собою з соціального погляду ця колоритна, але явно не послідовна людина? Тип, подібний до горьковських босяків? Принаймні і Антон, і інший, найсвідоміший персонаж п’єси — робітник Артур — говорять про Невідомого, як про босяка: «Якби ми були босяками, то легше було б», — каже Антон Артурові.
З деяких реплік самого Невідомого і ходу драматичних подій у читача й глядача може скластися враження, ніби в цьому образі уособлено революційний дух повсталого пролетаріату. І самі слова, і таємниче зникнення героя якось підносять, ідеалізують Невідомого, а його ж діла насправді не такі вже послідовно революційні, щоб робити з цієї дійової особи прапор визвольного робітничого руху.
В цьому — найголовніша суперечливість твору, де хоч в оголеній агітаційній формі, але голосно сказано про поневіряння робочого люду в капіталістичному суспільстві.
«Золотий божок» не раз згадується в п’єсі, і безпосередньо і відображено, як сила, що явно й приховано керує діями людей у буржуазному світі. Зненависть до згубної влади золота, грошей, чистогану викликає драма «Безробітні». Незважаючи на свою певну однолінійність і схематизм, вона мала великий успіх у канадських глядачів, широко йшла у відділах товариства «Український робітничо-фармарський дім».
Якщо в етюді «їхній біль письменникові не вдалось у переконливих реалістичних ситуаціях розкрити драму художньої інтелігенції, то, малюючи в п’єсі «Безробітні» життя знедоленого робітництва, він добре показав «їхній біль». До речі, ці слова, що стали назвою для раннього драматичного малюнка, зустрічаються в самому тексті «Безробітних».
Перша багатоактна п’єса Ірчана «Бунтар» була для нього справді новим словом у цьому жанрі. Але й вона належить до ранніх драматичних спроб, коли автор ще перебував на творчих підступах до великої соціально насиченої і психологічно заглибленої драматургії. Так оцінювати п’єсу змушує нас не тільки дата її написання— а п’єсу створено майже на три роки раніше за «Безробітних», — а й художні ознаки твору. Драматичні ситуації, образи, мова, інші компоненти п’єси занадто прямолінійні, одверто публіцистичні, майже плакатні. Конфліктуючі герої окреслені однокольоровими, до того ж, дуже різкими фарбами, наділені прямо протилежними функціями, стикаються вони лише на громадському грунті. А якщо вони й показані в особистому плані, то тільки для того, щоб ще раз підкреслити звірячу лютість представників панівних верств і «класову цнотливість» борців революції.
У надто «загальних рисах» відтворено революційні події. В багатьох персонажах «Бунтаря» так само, як і в його подіях, більше загальновідомого, ніж своєрідного і єдино можливого.
Розглядаючи мистецькі особливості п’єси «Бунтар» («Син революції») з естетичних вимог сьогоднішнього дня, ми аж ніяк не повинні забувати про історичні критерії, про те, в якому стані перебувала драматургія 1920 року, здебільшого представлена поверховими агітками, про неабияку виховну функцію «Сина революції», що йшов в бойових лавах наступаючої Червоної Армії. Відомо, як гаряче сприймав цю п’єсу червоноармійський і робітничий глядач. Вперше поставлена в Уманському «Пролетарському театрі» 6 лютого 1921 року, вона згодом обійшла чимало сцен робітничо-селянських театрів Київщини та Поділля.
«Агітаційно», тобто демонстративно-мужньо, з нехопнтною вірою в правоту й остаточну перемогу своєї справи вмирали й інші герої п’єс Ірчана, ну, хоча б ватажки повстання в драмі «Дванадцять». До речі, обидві п’єси близькі й іншими мотивами. І в «Бунтарі», і в «Дванадцяти» перед стратою до героїв приходять їхні матері, що дає авторові можливість створити емоційно насичені драматичні ситуації, ще раз показати непохитність і відданість мужніх синів революції.
Мати, яка надихає своїх дітей на благородні вчинки, пишається їхнім високим служінням суспільству — це не рідкісне явище в драматургії. Пригадаймо хоча б Соколову в горьковських «Останніх», її горду й гідну розмову з Коломійцевою з приводу заарештованого сина. Мати Шеремети («Дванадцять ) гірко оплакуючи трагічну долю сина, в той же час гордо каже: «Ляже за нашу бідняцьку долю».
«Бунтар» — багато в чому характерний для драматургії Ірчана твір. У ньому беруть свій початок тенденції майбутніх п'єс письменника — і щодо змісту, і щодо мистецьких властивостей. У «Бунтарі» розробляються дві взаємопов’язані основні теми — викривається капіталістичне рабство і змальовуються перипетії революційно-визвольного руху. А це ми бачимо і в «Дванадцяти» і в «Родині щіткарів», і в «Отруті», і в «Плацдармі», і в «На півдорозі», в усіх без винятку наступних після «Бунтаря» п’єсах. Можна взяти на вибір — і в кожній п’єсі, в тій чи тій формі неодмінно розкривається типова картина потворного власницького світу з усіма його антагоністичними конфліктами, суперечностями, ворогуючими силами. Це будуть титуловані паразити і боягузи-поліцаї («Дванадцять»), гендлярі смертю та їхні розбещені нащадки («Родина щіткарів»), цинічні, безсердечні бізнесмени («Отрута»), жорстокі карателі («Плацдарм»), ненажерливі сільські багатії різних національностей («На півдорозі»). Одночасно в усіх цих п’єсах фігурують і борці за кращу народну долю, справжні господарі життя — Шеремети і Мельничуки, Івасі й Марки, Миколи, Владеки, Кришки, Катрі та інші солдати революції.
Боротьба підпільників з провокаторами заповнює сторінки майже всіх п’єс, написаних у зрілі роки. Викриття шпигів і зрадників у революційному русі стало ніби письменницькою пристрастю Ірчана. В «Бунтарі» Ярослав Жванський викриває затятого шпига Скульського, на чорній совісті якого сотні заарештованих і замордованих невинних людей. Майже всі перипетії «Підземної Галичини» зв’язано з провокаційними діями найманців дефензиви Микитюка й Гайовського. Чимало драматичних колізій «Плацдарму» побудовано саме на викритті жандармських лазутчиків Каштана, Лариси й багатьох інших брудних запроданців, що дуже шкодили революційному підпіллю.
Тема «нерівної любові» теж проходить лейтмотивом майже через усю драматургію Ірчана (Жванський і Люся в «Бунтарі», Боб і Єва, Івась і Ада в «Родині щіткарів», Оленка і Микитюк в «Підземній Галичині»).
Звертає на себе увагу й трагедійне розв’язання багатьох тем, що також розпочинається з «Бунтаря» і триває в усіх без винятку драматичних творах письменника. Трагедійними ситуаціями, трагічною розв’язкою позначаються такі п’єси, як «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Підземна Галичина», «Отрута», «Плацдарм», «На півдорозі», тобто найважливіші твори письменника.
Можна було б ще вказати і на оптимістичне звучання п’єс драматурга. Незважаючи на сумні події і не менш трагічні кінцівки, драматичні твори Ірчана завжди життєствердні, несуть у собі світлу перспективу, прозирають у майбутнє. Ця риса літератури соціалістичного реалізму відчувається майже з самого початку творчої діяльності письменника. Чим більше ідейно й політично загартовувався письменник, тим переможнішими ставали фінали його п’єс.
Звичайно, відзначені загальні риси драматургії Ірчана кожного разу виявлялися по-своєму, в різних модифікаціях і щодалі, то яскравіше, оригінальніше, винахідливіше. Але провідні ознаки його п’єс не зникали, та й не могли зникати, оскільки письменник належав до тих митців, які з часом не змінювали, а тільки зміцнювали й удосконалювали ідейно-естетичні основи своєї творчості, поглиблювали, збагачували й урізноманітнювали свої зображувальні засоби, свою художню палітру.
4. СПІВЕЦЬ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ БОРОТЬБИ
П’єса «Дванадцять», що її написав М. Ірчан на початку 1923 року в Празі, де письменник опинився в еміграції з багатьма іншими галицькими солдатами, була тоді ж переслана автором до Канади, і там уперше показано її 26 травня 1923 року на сцені Українського робітничого Дому у Вінніпегу. Політичний ефект від прем’єри був величезний. Надруковані на сторінках «Українських робітничих вістей» і поставлені на сцені, «Дванадцять» викликали в прогресивних колах канадських українців вибух протесту проти панського терору, могутню хвилю співчуття до сміливців, що високо тримали прапор революційно-визвольної боротьби. Ім’я Ірчана одразу ж стало популярним, а його твір набув значення бойового гасла й прапора.
«Дванадцять», як відомо, написав по живих слідах історичних подій друг повстанців і активний учасник революційного руху. Це визначило ідейний пафос і політичну спрямованість п’єси, її документальну певність, дотриману навіть у репліках дійових осіб. У передмові до п’єси Ірчан потверджує, що «автор, добре обізнаний з історією цієї дванадцятки, вживає точно тих слів, що їх перед смертю говорили Мельничук і Шеремета». В деяких репліках героїв чуємо голос самого драматурга, його роздуми, мрії, вболівання. Своєю п’єсою автор увічнює легендарних, повстанців, що зневажали смерть заради перемоги революційної справи, закликає до дальшої визвольної боротьби, до виховання в людей почуття самовідданості, непохитної віри в остаточну перемогу народу.
Ірчан двічі звертався до обставин героїчної загибелі «Дванадцятки» — як художник і історик. Якщо у своїх статтях «Червона повстанча дванадцятка» і «Оборона робітничо-селянських загонів» письменник висвітлював знаменні події у їхньому фактичному перебігу, то в п’єсі він, природно, вдавався і до творчих домислів, але таких, що випливали з реальної дійсності, з логіки подій і розвитку образів. Автор дбав не тільки про хронікальну точність, а й про художню переконливість і психологічну правдивість виведених ситуацій і дійових осіб. І хоч драма не позбавлена схематизму у висвітленні подій і героїв твору, але в ній живуть і діють не абстрактні бунтарі, а живі людські постаті, індивідуалізовані характери. Дух героїзму наснажує всіх учасників загону, та не однаково поводять себе і по-різному виглядають Мельничук, Шеремета, Цепко.
Драматург прагнув дати в живих образах і негативних персонажів — представників шляхти, жандармів, вояків Пілсудського, колоністів. Ми бачимо гонористих і полохливих панів, тупих, обмежених осадників, обивателів, кривавих катів. Навіть у напружених епізодах, напередодні кульмінації, автор вдається до жанрових, побутових сцен, аби створити правдиву життєву атмосферу.
Драма «Дванадцять» цінна, насамперед, тим, що правдиво, історично об’єктивно воскрешає образи героїчних учасників повстання західноукраїнського селянства за своє визволення з-під панської кормиги. До того ж, драматург розкрив соціальне коріння, показав його основні рушійні сили, політичні мотиви. Показовим з цього погляду є розмова Цепка і Мельничука з графинею Грохольською з приводу землі, приватної власності, людської праці.
Отже, цілком ясна природа конфлікту п’єси. Його породжено різними класовими й політичними інтересами ворогуючих сил. Перед нами постають два світи. Так революційна хроніка переростає на гостру соціальну драму, що утверджує ідею закономірності революційних рухів, показує причини й хід повстання. Автор зумів окремий фактичний випадок перетворити на широке узагальнення і тим, що розкрив джерела народного незадоволення, і тим, що не приховав слабких сторін відтвореного руху, і тим, що змалював різноманітні образи протилежних таборів. Більше того, письменник, добре розібравшись у тогочасних політичних обставинах, бачить кволість повстанців не тільки в малому революційному досвіді мас, у жорстокості й лютості шляхетських екзекуторів, а й у зрадницьких діях «своїх» земляків, яким вдалося обдурити частину галицьких вояків, повернути їх під владу пілсудчиків. Про це з болем згадують і Шеремета і простий парубок з села, що, сумуючи, каже: «Жаліють тепер ті, що послухали петлюрівських агентів і зрадили робітництво. На власній шкурі відчули свою помилку...»
Як бачимо, політична спрямованість п’єси досить прозора й одверта. Автор дає бій поневолювачам усіх мастей, розглядає суспільні процеси, в тому числі й національне питання, з класових позицій. Таке трактування історичних подій є типове для письменника, шо виступає в своїх зрілих творах переконаним пролетарським інтернаціоналістом. Це виразно виявилось і в драматургії, і в белетристиці.
Понад тридцять років минуло з часу написання «Дванадцяти», з тих днів, коли герой п’єси Петро Шеремета казав напередодні своєї смерті: «Згадайте нас у вільній робітничо-селянській радянській Галичині». Слова відважного повстанця, як виявилось, були пророчі. Стародавній український край давно вже став вільною радянською землею. В цьому заслуга і героїв драми, і її автора — Мирослава Ірчана, що словом і ділом боровся за здійснення ідеалів «дванадцяти» — за приєднання Галичини до рідної матері — України.
Автор «Дванадцяти» зумів важливу революційну тему викласти в активній драматичній формі. П’єса — дійова від самого початку й до кінця.
Дійовістю відзначається вся драматургія Ірчана. Та не слід думати, що письменник тільки про неї і дбав. Він турбувався і про психологічну насиченість п’єс, що видно вже в окремих місцях «Дванадцяти» (думи повстанців, сцена зневіри, і надто фінальна картина) і що дуже виразно відчувається в наступній драмі — «Родина щіткарів», яка була, за свідченням автора, розпочата 1923 року, а закінчена влітку 1924 року і тоді ж, восени, поставлена в робітничому самодіяльному театрі.
Психологічних ускладнень у «Родині щіткарів» більше, ніж у будь-якій іншій п’єсі драматурга. Насамперед, наскрізь психологічні сцени, пов’язані з образами сліпих героїв твору. Вже перша репліка дочки сліпого щіткаря й скрипаля Антона — теж сліпої дівчини Єви — сповнена гірких роздумів про тяжку долю невидющих. Тут конфлікт, так би мовити, подвійний — біологічний і соціальний.
Перед нами розгортається справжня людська трагедія. Які психологічно складні стосунки бви і розбещеного фабрикантського синка Боба!
Історія зворушливого кохання Марка до Єви теж багата на глибокі переживання, приховані почуття, терзання, муки.
Л-ра: Вітчизна. – 1958. – № 10. – С. 168-187.
Твори
Критика
