Творчість Мирослава Ірчана періоду громадянської війни
Л.М. Брелінська
Понад 60 років тому Мирослав Ірчан, 90-ліття з дня народження якого ми відзначаємо, писав і доопрацьовував свій щоденник з часів громадянської війни. У вступі до «Трагедії Першого травня» читаємо: «Перед моїми очима пожовклі, на різних-різнорідних клаптиках паперу власні спогади, а власне щоденник, писаний на фронті 1920 року...
...писав його в дуже незавидних умовинах. І в полі, в лісі, і в сільській хатині, у білому полоні та в бур'янах, ховаючись від страшних мук польських панів».
Ці фронтові щоденники Ірчан надрукував за кілька років, перебуваючи далеко від рідної землі — в Америці: «Трагедія Першого травня» видана окремою книгою 1923 р. робітничим видавництвом «Молот» у Нью-Йорку; друга частина дилогії— «В бур'янах» — у прогресивній канадській газеті «Українські робітничі вісті» 1923 р. І в Канаді, і на Радянській Україні обидві книги не раз перевидавались.
Книга «Трагедія Першого травня» охоплює події історії так званої української галицької армії від грудня 1919 року до 20 травня 1920 року, передусім історію тих частин, які в «ганебний, важкий час не продалися ворогам, не пішли на їх підмови, залишились вірними робітничо-селянській революції...».
Другу книгу дилогії — «В бур'янах» — боєць Червоної Армії М. Ірчан писав на радянсько-польському фронті в травні-червні 1920 р.
Щоденникові матеріали поєднано в дилогії зі спогадами очевидців, авторськими роздумами, що дало змогу повніше відтворити події громадянської війни, її героїв. М. Ірчан викриває реакційну політику галицької буржуазії, осуджує хижацький, братовбивчий характер імперіалістичної війни. Водночас дилогія — хвилююча сповідь молодого комуніста, його болі, сумніви, спостереження і щира радість, що він один з тих, хто відчиняє двері в нове, справедливе і щасливе майбутнє (адже письменникові було тоді лише 23 роки).
Але про себе прозаїк пише мало — лише кілька рядків у передмові до книги «Матвій Шавала» (1931) — «Письменник самий про себе»: «Ще до зустрічі з червоними частинами кілька товаришів, а поміж ними й я, організували в нашій військовій частині таємні комуністичні осередки. У лютому 1920 р. перша наша частина перейшла на бік Червоної Армії, а за нею й інші галицькі частини. Я зразу почав активно працювати як політичний робітник і одночасно ліквідувати мою політичну неписьменність та вступив у партію».
В радянській прозі перших революційних років, за свідченням Н. Васильєвої, є прагнення до документальності і навіть протокольності, причому широко включаються справжні документи. М. Ірчан усвідомлює, яку велику відповідальність бере він на себе, публікуючи записки періоду громадянської війни, і намагається доскіпливо пояснити ті чи інші явища, вчинки, детально розказати, як у лавах націоналістично орієнтованої галицької армії точилася запекла класова боротьба, як виник перший комуністичний гурток, про його агітаційну роботу, створення революційного гімну на основі пісні «Смело, товарищи, в ногу!» і, як наслідок, рішення про з'єднання з Червоною Армією.
У щоденнику знаходимо багато матеріалів, які допомагають краще зрозуміти складні 19-й і 20-й роки на Україні; постає широка панорама «впертих боїв робітничо-селянських мас України зі своїми класовими ворогами», жорстокої боротьби з бандами у так званих «повстанчих» районах, чию «ідеологію» нищівно визначив письменник: «напали, пограбували, перестріляли і утекли».
Цих художньо-документальних матеріалів дилогії, що вбирає описи, розповіді, діалоги, роздуми самого письменника, цілком стосується характеристика дослідниці радянської літератури 20-30-х рр. Г. Бєлої: «Визначення автором рівноправності «думки народної» в оцінці життя та введення в структуру оповіді різних точок зору, «об'ємне» бачення і відтворення світу — все це стало найважливішим художнім відкриттям радянської літератури, вперше здійсненим у прозі 20-х років, і виявилось надзвичайно плідним для подальшого розвитку радянської літератури».
У другій книзі дилогії вміщено авторські спогади про дитинство, звичаї, життя галицького села початку XX ст. На зміну їм приходять своєрідні спогади-медитації про бої Червоної Армії з білополяками в травні-червні 1920 р., участь у цих боях тієї галицької частини, в лавах якої воював Ірчан. Автор називає імена багатьох справжніх революціонерів, комуністів, керівників революційної боротьби в Галичині на початку 20-х рохів — Івана Цепка, Степана Мельничука, Петра Шеремети. Ще в далекому 1920 році письменник побачив і для себе, і для своїх героїв єдину світлу перспективу — боротьбу за майбутнє.
Про свою творчість у роки громадянської війни на Україні сам Ірчан розповідає так: «Після боїв на фронті, в години відпочинку... згадував пережитий день і записував окремі моменти.
Найчастіше будував нарис на основі оповідань товаришів червоноармійців, їхніх спогадів чи переживань. Вони й не знали, що я використовую їх розмови...
Так постала збірка моїх новел «Фільми революції», що вперше вийшла 1923 року в робітничому видавництві «Культура» в Нью-Йорку. Я не робив ніяких виправлень після того, як записав на фронті. І, може, тому особисто так високо розцінюю ці новели».
Отже, не можна погодитися, зокрема, з думкою критика М. Доленга, який твердить, що творчість Ірчана стає реалістичною приблизно з 1923 р. — вона є такою ще з часів громадянської війни, коли протягом 1919-1922 рр. були написані сюжетні оповідання «Лі Юнк-шан і Лі Юнк-по», «На конгрес», «Він не поміг», «Шпіон», «Суд» («Перший розподіл»). Піднесений, агітаційний тон мав значне поширення в літературі перших пожовтневих років, яка «з'єднала вираз ідеалів з відтворенням реального ходу всесвітньо-історичних подій і стала — в найвищих злетах — могутнім закликом до революційної дії».
Агіткою в дусі часу є Ірчанова «Облога міста» з «Фільмів революції», де ставиться проблема взаємозв'язку робітників (Кашкети) і селян (Кожухи). Як і більшість творів агітаційного жанру, «Облога міста» — річ алегорична, нагадує політичну казку і явно перегукується з агіткою В. Маяковського «Історія про бублики та про бабу, яка не визнає республіки» (серпень 1920 р.) та з творами Дем'яна Бєдного, які Ірчан добре знав, перекладав на українську мову.
Для літератури перших років Жовтня характерна поетизація свободи, мрія про нове, світле життя. Революція сприймається як свято (В. Чумак «Бризки пролісок», П. Тичина «Живем комуною», М. Ірчан «Напівдорозі», «Перший день», «Революція»), Стосується це й Ірчанової зарисовки «Просо», написаної ще в березні 1918 р.
Образ колективного героя, стотисячного «Ми», характерний для тогочасної радянської літератури, властивий і програмному твору збірки — «Напівдорозі», в якому ніби сфокусовано всі тематичні й ідейно-агітаційні завдання письменника.
«Вперед!
Чуєте? Тріщать мозки! Валиться все! Не дивуйтеся! Це — наші мускули випростовуються! Вмирає «я»! Родиться «Ми»!
Гей, «Ми», вперед!»
«В мистецтві бувають художні відкриття, на яких лежить печать перехідних епох... Таким відкриттям є створений радянською літературою в першій половині 20-х років образ революційної народної маси», — пише дослідниця. Такий образ («Йдуть мільйони на мільйони! Без націй! Без племен! Йде чорна буря з червоним сонцем! Буря і Сонце!...» і т. д.) наявний й у творчості Ірчана.
Перегук тем, ідей, вражень, викликаних новою революційною дійсністю, бачимо і в оповіданні «На конгрес», написаному раніше за «Напівдорозі» (квітень 1920 р.), — про делегата Конгресу III Інтернаціоналу болгарського комуніста Марка Войновича.
Великий вплив на прозу Ірчана мав роман М. Горького «Мати», що особливо відчутно в дилогії «Трагедія Першого травня» — «В бур'янах».
Зв'язок з класичною традицією, тогочасними радянськими письменниками сприяв творчій еволюції М. Ірчана від імпресіоністичних начерків та елементів натуралізму до реалістичної конкретності, справжнього реалізму, званого тоді пролетарським чи революційно-пролетарським, а згодом — соціалістичним. «Справжня творча біографія Ірчана-літератора починається в лавах Червоної Армії, відтоді, коли він став бійцем за справу комунізму.
Новий світогляд письменника, сформований великим життєвим і теоретичним досвідом, набутим за часів революції, визначив і його літературно-естетичні погляди та уподобання».
В складні часи громадянської війни в пошуках власних шляхів в літературі молодий письменник звернувся до невичерпного джерела—творчості свого великого земляка. У творах «Напівдорозі», «Просо», «Як розкішно вмирати», «Княжа», «Революція», як і в Стефаникових новелах, основна увага приділяється душевному станові героя в граничній ситуації. Але сам герой вже інший — народжений новою епохою, наділений новим світоглядом, як, скажімо, герой оповідання «На конгрес» робітник-болгарин Марко Войнович, один з перших в українській літературі образів нової людини, борця-інтернаціоналіста. Оповідання «На конгрес» — не документальний нарис про якусь конкретну історичну особу. (Порівняймо з матеріалами Конгресу Комінтерну). Характер героя розкривається в діалозі, побудованому в лаконічній Стефаниковій манері. Автор прагне, щоб герой усе про себе розповів сам. Моменти драматичної дії (діалог, напружений розвиток сюжету, ремарки) засвідчують і драматургічні здібності молодого письменника.
Ірчан часто вдається до улюбленого Стефаником художнього прийому контрасту— і в дилогії, і в невеличких зарисовках («Контрасти», «Дисонанс»). А оповідання «Комуна» цілком побудоване на контрастах. Саме так — пластично і лаконічно — зобразив два табори Стефаник у новелі «Палій», яку М. Ірчан високо цінував.
Але справа, звичайно, не лише в засвоєнні Стефаникової традиції молодим українським прозаїком, а й передусім у величезному впливі самої революційної сучасності, яка вимагала від митця освоювати дійсність у формах містких, економних, насичених дійовою авторською оцінкою, як наголошує Б. Тагер.
Помітний вплив на Ірчана мала творчість М. Коцюбинського, що позначилося, скажімо, на такому драматичному оповіданні, як «Суд» («Перший розподіл»). Схожий за реалістичною основою з оповіданням «Контрасти» (див. примітку: «На Київщині, березень 1922»), твір цей нагадує швидше кіносценарій, що складається з кількох динамічних картин. Значне місце в них посідають знову ж таки діалог і полілог, які майстерно переплітаються з авторським словом. За своєю драматизованою структурою «Суд» тяжіє до «Партизанів» (1920) та «Бронепоїзда 14-69» (1921) Вс. Іванова, до творів цього періоду Г. Косинки, А. Головка.
Починається оповідання, як і «Новина» В. Стефаника, з кульмінації — відчайдушного зойку Варки Титаренко: «Мамо! М-а-мо! Чуєте?... Вже дзвонять на сходку». Другий і третій «кадри», повертаючи нас у минулий день, пояснюють причини Варчиного розпачу. Четверта частина — продовження першої. Драматизм подій наростає. Хвора, безпорадна мати та її дочка передчувають лихо. П'ята картина — самосуд озвірілих ворогів у глухому селі над селянами-активістами Титаренком і Панчишиним. Та помирають герої Ірчана з непохитною вірою в перемогу, яку утверджує і кінцевий «кадр» оповідання: «Замість жайворонків десь далеко гуділи грізні гармати». Як бачимо, одна з провідних особливостей методу соціалістичного реалізму — свідоме утвердження перемоги нового над старим — проявилася вже в ранній творчості М. Ірчана. Це характерне і для оповідання «Ночівка», написаного, за авторським свідченням, у лютому 1921 р. в Умані. Але якщо в новелі «Коні не винні», з якою в «Ночівці» чимало паралелей, Коцюбинський утримується від прямих авторських оцінок, то Ірчан, виступаючи в ролі оповідача, бере активну участь у розвитку дії. Його реакція — негайна, висловлена з цілком окреслених авторських позицій, хоча й не звернена безпосередньо до співбесідника чи читача, а подана у формі риторичних запитань, які перериваються підсумковою авторською констатацією: «За мене вже спитала революція».
Із сучасних йому поетів Ірчан найбільше любив Павла Тичину.
«Порозплітали зелені коси берези білокорі.
Шум ріки, тремтіння вітру. Молодість навколо.
Сміється сонце — трава сміється.
Родяться квіти, вмирає сміх.
Пташина нові пісні складає і грає, грає...».
Неважко помітити в цьому сонячному пейзажі з твору «Дисонанс» М. Ірчана Тичинині музикальні ритми. Це помітила й тогочасна критика. У «Дисонансі» на весняному тлі подано реалістичні описи жахливих наслідків війни, дисонанси життя, але тимчасові, минущі — така ідея твору. В оповіданні «Лі Юнк-шан і Лі Юнк-по» молодий прозаїк одним з перших в українській радянській літературі створив образ робітника-інтернаціоналіста, який бере участь у революції в Росії — «червоного китайця» Лі Юнк-шана, безмежно відданого справі пролетаріату (карає рідного брата за зраду і віддає життя в ім'я щасливого майбутнього всіх трудящих світу); в оповіданні «Він не поміг» М. Ірчан зображує єврейського хлопчину Василя-Фроїма, який разом з українцями та росіянами гине за справу революції.
Під прапор пролетарської солідарності, твердить Ірчан, прийдуть визволені революцією народи: «Червоне сонце котиться зі сходу на захід».
«Вперто, наполегливо створює письменник концепцію людини, шукає героя серед учасників революції, бачить свій ідеал в активній особистості, в свідомому борці», — підсумовує свої спостереження Н. Над'ярних.
Виразний перегук із «Фільмами революції» є й у творах, написаних М. Ірчаном пізніше в Канаді, особливо у збірці новел «Проти смерті» (1927): революційним ідеям, колективному образу «Ми» з оповідання «Напівдорозі» відповідає спрямований не лише в революційне минуле, а й у нашу сучасність образ «Нового велетня — маси», якого не подолати «Ніколи — нікому — ніде...». Він постане проти смерті і захистить мир. Цей образ, що несе в собі ідею інтернаціонального єднання трудящих у боротьбі за світле майбутнє людства, за мир, з повним правом входить у наше сьогодення.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1987. – № 7. – С. 29-33.
Твори
Критика
