Один мотив — любов до України
Леоніла Міщенко
Вона народилась 15 червня 1902 року на Полтавщині, на хуторі біля Золотоноші. Походить з давньої козацької родини. Батько — Андрій Лівицький, юрист, визначний громадсько-політичний діяч Української Народної Республіки, а пізніше, в еміграції, після загибелі Симона Петлюри, президент УНР в екзилі. Прізвище — Лівицький — здобув їх предок, запорізький козак, за свій героїчний вчинок: в жорстокій січі з ворогом йому відрубали праву руку, але він не покинув поля бою. Стікаючи кров’ю, перекинув шаблю в ліву руку і далі бив ворога. Так і прозвали його: Лівицький.
1920 року 17-літня Наталя Лівицька з родиною емігрувала за кордон. Жила і вчилась в Подебрадах, Празі, Варшаві. В Карловому університеті на філософському факультеті студіює романістику, здобуває ступінь магістра філософії. У Варшаві належить до літературного угрупування «Танк». Під час навчання одружується з художником Петром Холодним-молодшим.
Не останнє значення для творчого зростання мало літературне оточення молодої поетеси: Є. Маланюк, Ю. Липа, Ю. Дараган, М. Грива, Г. Мазуренко, О. Теліга. Ось уривок листа Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної від 24 липня 1932 р., де вона хоче ближче познайомити товаришку із своїм минулим життям: «...Ми так мало знаємо одна одну, що ще не цілком уявляємо собі — ти мене, а я тебе. Власне, наше попереднє життя... Мій тато виїхав з Києва, коли я мала 13 років, виїхав, як всі тоді думали, на «два тижні», отже залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тим часом ці два тижні перетворилися в три довгих роки... Ось з цього-то часу починається моє зазнайомлення з життям. Я вступила посильним в тій самій Політехніці, де був колись професором мій батько. Тому мій зверхник з особливою насолодою ганяв мене в саму жахливу погоду в найдальші кінці Києва. Вліті я сапала і полола цілі довгі пекучі дні на комуністичних городах, щоб прогодувати себе, та й додому принести якийсь «пайок». Як же тяжко було мені, Натусю, я була маленька, ще й слабенька, і мені тяжко було «гнати рядки»... Доглядачі кричали на мене немилосердно, а я старалася, що є сили, щоб тільки мене не вигнали. Це було декілька верст від Києва, отже я додому ходила лише в неділю, а цілий тиждень жила там, спала в сараях, на соломі...»
Як бачимо, навіть невеликий уривок з цитованого листа свідчить про дуже близьке, довірливе спілкування цих двох видатних жінок. їх об’єднувала ідеологічна позиція угрунування «Танк», до якого належали, усвідомлення того, що обраний шлях боротьби «не на життя, а на смерть» із рівнодушністю українського оточення і ворожістю одвічного ворога України. Не оглядатися — хай сама назва «Танк» свідчить про упертість і відданість групи митців емігрантської молоді». Наталя Лівицька-Холодна входила також до складу редколегії журналу «Танк» разом з найавторитетнішими творчими особистостями, здатними реалізувати ці настанови.
У подальші роки продовжується творче спілкування двох письменниць. Наталя Лівицька-Холодна присвячує Олені Телізі вірші «За вогнем шарлату», «Лист».
З 1950 року Наталя Лівицька-Холодна живе в США (Йонкерс, біля Нью-Йорку), працює в старечому притулку, потім на картонній фабриці. «Довелося мені тут, в Америці, — пише вона в листі (листопад 1990 року), — працювати 17 літ на фабриці. Обоє ми з чоловіком не вміли доробитися до грошей і навіть власної хати не мали». Останні роки живе в Канаді (Онтаріо). Спочатку в дочки, а далі в пансіонаті для пристарілих — забутою «серед чужих дерев».
В літературу Наталя Лівицька-Холодна прийшла як «поетка кохання» — саме так називалася рецензія на її першу поетичну книжку «Вогонь і попіл» (Варшава, 1934). Збірка викликала гостре зацікавлення і дискусію як перша українська книжка еротичної поезії. Одні трактували її як «замало етичну», інші — захоплені сміливістю авторки. Так, Леонід Мосендз закидав авторці «до вузькості тематичну скупченість». Натомість Святослав Гординський писав: «Маємо, можна, сміливо сказати, першу наскрізь жіночу, щиру, без ніякого позування книжку поезій у нашій літературі. Досі мало яка жінка в нашій поезії мала таку сміливість і вміння віддати з таким мистецтвом оте «вічно жіноче» жінки й показати скільки для жінки значить кохання».
Через три роки виходить друга книжка поетеси — «Сім літер» (Варшава, 1937), цілком іншого змісту і характеру. Сім літер — це — УКРАЇНА. І одночасно прізвище Головного Отамана Симона Петлюри. Критики відзначали, що тут один мотив: любов до України, «любов із злетами, падінням, сльозами, сміхом, молитвою і прокльонами». Дослідник творчості поетеси Богдан Рубчак зауважує, що авторка «відкрито залишає тематику кохання і звертається до вічних турбот політичного емігранта — до одчайдушних надій на зміни в рідному краю та безнадійної туги за ним».
Наступні збірки — «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія» ввійшли в книгу «Поезії старі і нові» (Нью-Йорк, 1986). Вірші поетеси друкувались також у багатьох виданнях у Львові, Варшаві, Коломиї, Подебрадах, Ужгороді («Літературно-науковий вісник», «Вісник», «Дзвони», «Назустріч», «Нова хата», «Світ молоді», «Сонцецвіт» та ін.). Лівицька-Холодна написала біографію Тараса Шевченка для молоді — «Шлях велета». Вона також перекладала з французької та інших літератур, зокрема поетів Шарля Бодлера, Поля Валері, Моріса Роліну, Роберта Фроста та ін.
24 жовтня 1982 р., в США відбулася урочиста конференція Української Вільної Академії з нагоди 80-річчя Петра Холодного-молодшого і Наталії Лівицької-Холодної. У вступному слові Юрій Шевельов сказав: «Мені дуже приємно, що сьогодні у стінах Академії маємо наших дорогих і славних ювілярів. З самого початку діяльності Академії в Америці і Наталя Андріївна Лівицька-Холодна і Петро Петрович Холодний були щільно зв’язані з нашою інституцією... Наталя Андріївна була коректором не одного з наших видань, а потім одним з редакторів великого тому — книжки Ольги Косач-Кривенюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» і членом редколегії двох томів «Листів, статтів і документів» Симона Петлюри.
Але найважливіше звичайно не те, що вони зробили для Академії. Безмірно важливіше, що вони зробили для української літератури, українського мистецтва, для української культури вцілому...» А далі Юрій Шевельов прочитав рядки поезії Лівицької-Хододної із збірки «Перекотиполе», які характеризують стан і настрій поетеси тих років:
Розпинається серце на три хрести, на три муки.
Перша — то слава, що лягла під чужі багнети.
Друга — мій рід у чужому морі — мої внуки,
А третя — питання без відповіді — де Ти?
(«Питання, звернене до Бога»)
Минуло п’ять років і знову діаспора вшановує Наталю Лівицьку-Холодну. Часопис «Свобода» повідомляє: «Серед розкішної природи в Глен Спей, Нью-Йорк, живе постійно відома українська поетеса Наталя Лівицька-Холодна. У понеділок, 15 червня 1987 року був день її народження, коли їй сповнилося славних 85 років життя... Чекали на пані Наталію з квітами та дарунками. Гарно привітали поетесу всі присутні... Редактор журналу «Віра» Галина Петренко розказала коротко біографію поетеси». Було відзначено, зокрема, що за свою останню збірку «Поезії старі і нові» авторка нагороджена літературною премією Фундації Антоновичів.
Наступні роки в житті письменниці були дуже важкими. В листі від І.ІХ 1990 року читаємо: «Останні три роки прожила в дуже гарній місцевості серед приємних і культурних українських людей. Але раптом вдарило нещастя. Минулого грудня помер мій єдиний брат, а за кілька тижнів відійшов від мене і мій чоловік Петро Холодний-молодший. Не знаю, як я пережила і ще досі живу. Переїхала до дочки і тепер живу в Канаді на передмісті Торонто».
Справді, наступні роки життя Наталі Лівицької-Холодної були невимовно важкими. У диспутах першої половини 90-х років читаємо: «Недобре так довго жити, як оце я. Усі мої приятелі повмирали... Я дуже самотня, 90 з половиною років і живу! Та що зробиш! На все Божа воля... Тут навіть ніхто не зателефонує. Я вже не знаю — якби не телевізія — коли який день». І тут же вірш:
В безсонну ніч
О Україно, моли свого святого рівноапостольного Володимира й святу княгиню Ольгу і самого Бога, бо мук твоїх іще не змірено, ще хресна не скінчилася твоя дорога.
Торонто, червень 1995
Але творити не полишала. Рятувалась працею.
Літературознавці багато писали про впливи на творчість Лівицької-Холодної: А. Ахматової, французького декадансу, М. Гоголя, О. Мандельштама, М. Рильського. Так, вона багато перекладала і була добре ерудована в царині європейської літератури, — це й позначалось на майстерності вірша. Але творча індивідуальність письменниці дуже самобутня, незаперечна. Насамперед зміст. Так знати і передати інтимний світ жінки, то треба стільки прожити і пережити. Вчитаймося у відчайдушно болючі рядки поезії «Сон»:
Снилось мені:
не засміченими, не нью-йоркськими нетрями йшла.
а стеливсь мені заквітчаний, не затоптаний шлях.
Снились — пелюстки, як діти безгрішні, рож,
що розквітли вночі в садках, і краплі дощу,
великі, як вишні, що спливали радісно по щоках.
Снився — в руках, з хвилювання тремтячих, жовтоблакитний стяг...
А вранці...
дивиться в душу старість собача пусткою бочки від сміття.
Ліричну героїню першої збірки «Вогонь і попіл» критики назвали «маленький вамп, трохи примхливий, трохи розбещений, для якого без кохання немає життя, і що лише в ньому бачить суть свого існування». І одночасно, це «тип ідеальної жінки, для якої поезія потрібна так само, як пестощі» (С. Гординський, «Чотири ретори лірики»). Б. Губчак еротизм поетеси, її маску «вамп» вважає явищем, що бере свій початок у міфології і продовжується в декадансі.
Епіграфом другої збірки — «Сім літер» — послужили слова Тараса Шевченка: «Нема на світі Україні, Немає другого Дніпра». Цей зачин визначив головний пафос змісту книжки — трагічна туга за батьківщиною, болючі спогади минулого.
...Серце стомлене в смертельній тузі
Шукає знов за щастям давніх літ,
Надходить самота, важка й, жорстока,
І давить душу, як безсонна ніч,
Повзе, як гад, вдивляється до ока
І пестить жертву довгим віч-на-віч.
Одночасно не можна не звернути уваги на своєрідність поетики згаданих збірок, різноманітність стильових пошуків автора. Образний світ — багатий, різнобарвний — включає таке модерне явище як синтез мистецтв. Мистецтво слова співіснує, взаємодіє з музикою, живописом. Це отой «симфонізм», про який говорить Леся Українка, аналізуючи новели Ольги Кобилянської. Ритміка, строфічна будова вірша покликані підкреслити текст і підтекст. Звідси — розкованість, верлібр, зміна ритмомелодики, ламання рядка. В кольоровій гамі домінують червоне і чорне, підсилюючи енергію вірша. Ось яскравий приклад:
Чорний колір — колір зради,
А червоний — то любов,
Очі в мене два свічада,
І палка татарська кров.
О, тікай, стрункий юначе.
Стережись моїх очей:
Подивлюсь — припадком наче —
І не спатимеш ночей.
Поцілую — і до скону
Будеш прагнуть уст моїх
І затроїть кров червону
Кров юначу п'яний гріх.
Вона любить також відтінки, різновиди червоного: вогонь шарлату, пурпура цвіт; життя її виткане «червоними квітами диких рож»... І всюди контрастом — «чорний трунок», «чорна заздрість, як чорний дим», «Ваша кров, мабуть, чорна й солона», «чорний погляд», «червоний шал чи чорна згуба»...
Коли ж поглянути на всю творчість письменниці, — починаючи від перших відомих нам віршів до ще неопублікованих, написаних у другій половині 90-х років, — то можна твердити, що це своєрідна філософія любові, трагедія самотності, філософія життя і смерті. Вражає глибинне художнє осмислення вершин і низин людської душі, анатомія душі і тіла людини. Еволюція від мажорних настроїв юнки до драматичних переживань старості, коли «душа як в колючім дроті». Звідси розпачливі рядки (цикл «Остання дія»):
Самотньо йдеш у ніч оцю, у безвість, в порожнечу
І, наче каторжний ланцюг, свій біль волочиш.
Б'є годинами час, б’є копитами чвал на межі життя і відчаю.
До нього циклу автографом стають слова Василя Стуса:
Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай!
Еміграція — це її Голгофа, її хресний путь, що дедалі ставав важчим... Але пера не опускала. В листі (листопад 1990 р.) пише: «Тепер життя моє вже кінчається і то не в дуже відрадних обставинах. Хотілось би ще видати збірку з поезіями, які не ввійшли до останньої книги, що вийшла в 1986 році, та з тими, що написані вже після неї. Найновіші кілька посилаю Вам...»
Багатогранна, глибока за змістом і самобутня за образним світом творчість Наталі Лівицької-Холодної, на жаль, ще дуже мало відома в Україні. Вона вимагає як поглибленого наукового дослідження, так і популяризації серед сучасного читача.
Л-ра: Дзвін. – 2002. – № 8. – С. 141-144.
Твори
Критика
