«Серце вгору йде все вище стрімко, стрімко...»
Оксана Сліпушко
За тисячі кілометрів від України, у далекому пригороді Нью-Йорка Йонкерсі, скромно і тихо живе талановита українська поетеса Наталя Лівицька-Холодна. Минають літа у далекому краї, а серце, як і раніше, живе надією на довгоочікуване побачення з рідною землею. Вона і зараз дивиться «на світ очима води у ставках Полтавщини», де народилася 15 липня 1902 року. Тихими і спокійними у житті Наталі Лівицької були хіба що її десять перших років до вступу в гімназію у Золотоноші. А потім на долю ще юної Наталі випали тяжкі випробування. Так, в роки війни та революції вона кілька разів змушена була міняти гімназії, навчаючись у полтавській, київській, жмеринській, переяславській. Батько поетеси був міністром уряду Української Народної Республіки, тому зрозуміло, що місця в Радянській Україні йому не було. І з 1920 року Наталя Лівицька разом із родиною залишає Україну, ступаючи на важкий і болючий шлях еміграційних поневірянь. Першим притулком стала Прага, потім — Подєбради, де Наталя навчалася у гімназії. У 1923 році склала випускні іспити і вступила до Карлового університету у Празі вивчати романістику. Тут, у Празі, Наталя Лівицька зустріла свого майбутнього чоловіка, на той час уже відомого маляра, Петра Холодного-молодшого. У 1924 році закохані одружилися, а через рік у них народилася дочка Леоніда. Життя поступово починало налагоджуватися. У 1927 році молода сім’я переїздить до Польщі, де у Варшавському університеті Наталя Лівицька-Холодна закінчує студіювання романських мов і літератур.
Варшава стала місцем її першого літературного визнання, першої серйозної зустрічі із власного Музою. Наталя Лівицька-Холодна живе у бурхливому і надзвичайно цікавому світі літературно-мистецьких взаємин. Світ мистецтва та, поезії заповнює її життя, надаючи йому високого і величного сенсу.
У 1947 році в Женеві на правах рукопису було видано «Збірник на пошану Юрія Липи (1900-1944)». Є в ньому кілька листів до Наталі Лівицької-Холодної, з яких постає не тільки образ Юрія Липи, а й молодої поетеси. Вона, ще без виданої книжки, була в центрі уваги Празького і Варшавського осередків української інтелігенції, зокрема літераторів. З нею спілкуються, її запрошують, її вже вважають за силу (це у 1929 році!), а в Маланюковому «Танку» вона — «єдина амазонка». Листи Ю. Липи не потребують зайвих коментарів, вони, як документи доби, несуть масу цікавої для нас інформації.
25.11.1929
Тішуся, Пані Натусю, що Ви нарешті пішли в бій з різними недомогами, закликали на поміч гори, сніг, ліси і Закопане, — но, і переможете.
Тримайтеся міцно сієї постанови, — але, пощо я то пишу: Ви ж є донька людини з міцним і гартованим характером, як Ваш батько!
В кожному разі, коли приїдете, то прийду до Вас відразу ж, щоб побачити веселість гірського вітру і міць зелених смерек.
Бо не люблю каламуті в очах чи то обломовського, чи якого иншого типу.
З новин?
Приїхав Маланюк, — його не бачив. Не знаю, чи й побачу швидко, бо їду до Лодзі по посаду. Завалюється ЛНВ. Писав Донцов, що совконсульство засновує совмісяшник у Львові і переманює від нього Стефаника і инші «грубі риби».
По вступі, по новинах що ж іще написати? Щось «настроєвого»?..
Ні, від сього є спеціалістом (думаю) Ваш муж, котрому охоче уступаю місце.
Жити духово з П. П. X. (Петро Петрович Холодний. — О. С.) є вигідніше, комфортніше, як зо мною з моїми замірами, удачами і невдачами.
Ба, але Ваш чоловік живе так, ніби розклав життя на 100 літ, а я хотів би жити хоч рік, але найповніше (по-своєму)!
Но, прощавайте, Юрій.
23.11.1929 Варшава
Пані Наталю!
Певне, Ви вже дістали картку про заснування «Танка» (назва Маланюка) — групи націоналістів-літераторів. Літ. Н. Віник, можливо, що упаде, — тоді нехай не думають большевики і всяка большовизанствуюча дрянь, що нема на них міцного п’ястука. В кожнім разі як не журнал, то збірник повинні ми видати. Хто є? Такі кандидати: Ви, єдина амазонка, Ваш муж, Маланюк, Мосендз, Стефанович, Чирський, Мухин, Ковальський і, правдоподібно: Г. Журба, Гончаренко, Перфецький. У Варшавському осередку правдоподібно треба залучити: Косача, Коломійця, Чикаленка, Лукасевича.
На весну виходить книжка Косача, книжка Маланюка, книжка Стефановича, книжка ... а Ваша?
З Маланюком зустрічаюся. Він талант своєрідний, щодо самої особи, то мушу ще придивитися. Маю вражіння, однак, що п. Петрусь (Холодний. — О. С.) має далеко більше характеристики, як п. Євген.
Їздив до Познані, їздив до Лодзі, а таки повернувся до Варшави.
Чи у Вас так само мило і тепло надворі? І коли захочете приїхати і порівняти погоди закопанські з теперішніми варшавськими?
Петрусь — молодець, і праця надтермінова іде йому на погарнювання.
Цілую руку, Юрій Липа.
У 1934 році побачила світ перша збірка поезій Наталі Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл», а через три роки вийшла з друку друга її книжка — «Сім літер».
Вже цими двома збірками поетеса вписала своє ім’я до гурту «поетів центру» — митців Празької літературної школи. Перші пагони цієї літературно-мистецької школи проросли у Празі, де протягом 20-30-х років побували Юрій Дараган, Євген Маланюк, Леонід Мосендз, Олекса Стефанович, Юрій Липа, Оксана Лятуринська, О. Ольжич, Олена Теліга, Андрій Гарасевич і Наталя Лівицька-Холодна. Пізніше доля розкидала їх у різні куточки світу, але національна ідея та боротьба за неї як єдине джерело творчості назавжди залишилися притаманними кожному із них. Вже у 1971 році Наталя Лівицька-Холодна писала:
Та доба була неповторна, як поезія Маланюка,
а була вона недоговорена, наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос, що стилетом серця проймав?
І невже, невже не снилось, що померкла «Княжа емаль»?
Дорогі, незабутні друзі, ми зустрінемось в райських садах,
а на древньому празькому бруці ходять духи по наших слідах.
(«Ліричний спогад»)
Із 1944 року починаються нові поневіряння поетеси по чужих краях. Спочатку вона живе в Оффенбасі, у Німеччині, потім — у таборах для переміщених осіб Ді-Пі: у Майнукастелі та Етлінгені (1946—48 роки). У 1950 році на долю сім’ї Холодних припадає останній довгий шлях — еміграція до США, де вони оселяються у Нью-Йорку. Тут поетеса працює у старечому притулку, а згодом — на фабриці коробок.
Протягом усіх цих нелегких років вірною супутницею і розрадницею на життєвому шляху Лівицької залишалася її поезія, шлях якої до читача, на жаль, був дуже складним і довгим. Так, протягом 1940-х поч. 80-х років жодна книжка віршів Лівицької-Холодної не видана, незважаючи на те, що поеткою було підготовано до друку три прекрасні книжки: «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія». І тільки у 1985 році ці три збірки разом із двома попередніми увійшли до одного великого тому «Поезії, старі і нові», що побачив світ у Нью-Йорку. Вступну статтю до цього видання написав Богдан Рубчак, назвавши її «Серце надвоє роздерте», чим дуже точно й лаконічно охарактеризував головну сутність її поезії. Дійсно, образ ліричної героїні у збірці «Вогонь і попіл» має дві мистецькі характеристики: це вірна, кохаюча жінка, що прагне до свого єдиного воїна-мужа, та одночасно це і зрадлива степовичка, що насолоджується шаленою, нещадною помстою татаринові за свою зганьблену честь. Але ці дві сторони мають спільну внутрішню сутність — героїня палає нестримною любов’ю, перейнята високим, вишуканим почуттям.
Любов і зрада у творчості поетеси передаються через символіку двох кольорів:
Чорний колір — колір зради, а червоний — то любов, очі в мене — два свічада і палка татарська кров.
(«Чорний колір — колір зради...»)
Богдан Рубчак визначає творчість Лівицької як лірико-драматичну. Так, це справді вишукана гра двох ролей, зовні ніби й різних, та близьких за своєю глибинною сутністю. Поезія її — це потік двох ліричних монологів, що є вираженням одного внутрішнього світу. І тому ці два монологи поступово зливаються в один. Вірна, кохаюча жінка шукає того, хто буде «воїн і муж», з ким «шлюбна постіль вся земля», і головне для неї:
Пізнати вас і знати, хто ви.
(«Маляр, артист ви чи поет...»)
Другу властивість ліричної героїні Б. Рубчак називає «вампом», що є «своєрідне ожіночення байронівського героя». В Лівицької-Холодної теж виразно чутна традиція фольклору, козацької культури й раннього Гоголя (сотниківна у «Вії»). «Вамп», отже, — це своєрідна «сотниківна-байронівна»,
Для другої сутності ліричної героїні властива палка кров, яка грає пристрастями й почуттями, любов’ю і зрадою. Вона не прощає зради, не забуває зневаженого кохання:
... я не забула зради,
І ненависть міцна, як смерть.
Поцілунок мій п’яним чадом
Твоє серце наповнить вщерть.
(«Знов життя розділив надвоє...»)
Образ степовички, яка прагне помсти за розтоптану честь і гідність, — це своєрідний мистецький діалог поезії Лівицької-Холодної з поезією Євгена Маланюка, в якого «степова Еллада» переходить в образ зрадливої бранки:
Ні, Ти — не мати! Шал коханки У чорнім полум’ї коси,
В обличчі степової бранки Хміль половецької краси.
(«Псальми степу»)
За Б. Рубчаком, «без присутності поезії Маланюка функція «вампа» не була б такою виразною. А «вамп» з несподіваної точки насвітлює Маланюкову алегоричну постать України».
У поезії Лівицької-Холодної Україна також постає у ролі бранки-зрадниці, що стогне у ярмі неволі. Та за своєю внутрішньою сутністю вона залишається вільнолюбивою дочкою степу, голос крові виявляється сильнішим і могутнішим за все інше, і він кличе до помсти за зневажену честь і славу:
Сниться степ, український степ...
І я знаю, що в темну ніч Поцілує мене татарин,
І я знаю, що буде біль, І що буде образа й сором...
Ваші очі мертві, страшні Я устами навік закрила.
(«Степова казка»)
Дві зовнішності зливаються в одну внутрішню сутність ліричної героїні, яка усвідомлює, що її чекає або вільне, повне любові й пристрасті життя, або тління в неволі та забутті:
Між нами пристрасть або смерть,
Червоний шал чи чорна згуба.
(«Вогнями пристрасті цвітуть...»)
І вона обирає боротьбу за цей «червоний шал» як символ справжнього повнокровного життя, визначеного голосом і духом її крові. Вона прагне підставити «під зливу лиця» і йти «крізь липневі вітри» до поставленої мети із серцем, повним натхненної боротьби і «вогняного сліду».
Збірка 1937 року «Сім літер» — це глибинний внутрішній синтез особистих почуттів поетеси і славних сторінок історії України. Історичне минуле у мистецькому світі Лівицької-Холодної є поштовхом і матеріалом до продовження формування її основного поетичного кредо — кредо поета-борця, поета-державника, як і у всіх митців Празької літературної школи. Героїчна історія української державності, її болі й тривоги стають особистими переживаннями поетеси:
...серце вгору йде все вище стрімко, стрімко шляхом твоїх голгоф, Народе мій.
(«Сім літер, що палають в слові Україна...»)
Образ України — центральний у мистецько-поетичному світі Лівицької-Холодної. Це той незмінний орієнтир, який дає натхнення митцю, який звеличує його душу І кличе на помсту за розтоптану честь. Вільнолюбива кров як носій духу боротьби, вихованого безмежністю і величчю степів, жадає відновлення справедливості і воскресіння колишньої волі:
...і воскресіння ждуть руїни під степового вітру спів.
І ждуть поля полків залізних, і прагне крови знов земля,
сама скривавлена і грізна,
Марія їх благословля.
(«На наших нивах сон і тиша...»)
Прагнення «святого вогню-ненависті» («Сповідь») за «нездійсненні сни Мазепи» («Помста») пронизує всю творчість поетеси і стає домінуючим мотивом. Це прагнення породжує й Образ борця-Отамана, який пройде над «степом з мечем» («Монпарнас») і принесе славу і честь, відродження і надію українській державі:
І бачу іншого їздця в пожежах, у сяйві слави, в громах і вогнях, як булаву, простягщи у безмежжя, жене над містом буйного коня.
(«Замок Подебрада»)
Поетесі болить, що «спить українська земля В божевільнім спокою» («Волинь»), і вона прагне розбудити Україну, розігнати її страшний, смертельний сон. Її зброя — це слово сильне і могутнє. У поетичних творах Наталі Лівицької-Холодної постійно звучить запитання:
Коли шляхетний, гордий гнів Тобі вогнем розсадить груди І вдарить в серце ворогів?
(«Коли?»)
Згадаймо у Євгена Маланюка:
Коли, коли знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо Степова?
Останні збірки Наталі Лівицької-Холодної «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія» — це сповідь серця, яке не хоче і не може забути, що «над ним летів буревій» («На роздоріжжях»), яке береже віру в «знак Воскреслої Держави» («Україні»). Лірична сповідь поетеси — це осмислення «вершин духа» і «низів падіння». Домінуючим у цих збірках стає також мотив контрасту між мрією та дійсністю, їх зіткнення і непримиренності в душі поетеси:
Снився — в руках, з хвилювання тремтячих, жовто-блакитний стяг...
А вранці...
дивиться в душу старість собача пусткою бочки від сміття.
(«Сон» )
Через образи трьох національних героїв — князя Святослава, гетьмана Івана Мазепи та Симона Петлюри — осмислює Наталя Лівицька-Холодна етапи розквіту, слави і могутності української державності. Це три історичні епохи, віддалені одна від одної на сотні років, але об’єднані міцно і нерозривно спільною ідеєю, ідеєю утвердження незалежної української держави.
У пориві відчаю за втраченими мріями лунає «крик у порожнечу»:
...моє серце... полине
за дніпрові піски, де лягли кістки моєї родини.
(«Перед сном»)
Наталя Лівицька-Холодна роздумує над сутністю і призначенням мистецтва слова, над роллю поезії, яка є для неї головним сенсом життя. Це сповідь її душі, згустки внутрішнього світу, вияв його потужної активності.
Поетична спадщина Наталі Лівицької-Холодної — це історія її життя, літопис її почуттів і переживань, палких поривів душі і серця:
...вірші — крапля через край —
Це відгомін, це блиск серця,
Що п’є життя п’янкий розмай.
(«Самотність»)
Високоартистична поезія Наталі Лівицької-Холодної пройнята духом змагань за українську державність, відтворює широку картину думок і почувань борця-поета у героїчній життєвій круговерті. Уся її творчість — це одна з найяскравіших граней могутньої Празької літературної школи.
Л-ра: Дніпро. – 1997. – № 9-10. – С. 110-114.
Твори
Критика
