Біографія Наталі Лівицької-Холодної
Належить до «пражан». Її поезія постає в еротичному вияві, через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни.
Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників з «празької школи». Наталя Лівицька-Холодна народилася 15 червня 1902 року на хуторі Гельмязєв Золотоніського району на Черкащині. Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького (деякий час був міністром УНР), вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах (закінчила матуральні курси 1923 р.), відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі (тут досить швидко зближується з іншими поетами празької школи, зокрема з Дараганом, Маланюком.), а після переїзду до Варшави закінчувала університетські студії. Була однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалась в альманасі «Сонцецвіт». Після Другої світової війни мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 р. переїздить до США і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка. Була членом управи Союзу українок Америки. Наталя Лівицька-Холодна померла 26 березня 2005 року в Канаді.
Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.
Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» (1934) була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків. Б. Рубчак окреслює його як маску «вампа», що бере свій початок у міфології, готиці та бароко й знаходить продовження в декадансі. Це, на думку дослідника, тип, в якому відбилася традиція українського фольклору (гуцульська нявка, що висмоктує кров із своєї жертви в любовному шалі), традиція козацької культури й раннього Гоголя з його сотниківною у «Вії», «це пані поезія середньовічного ренесансу... яка стає з об’єкта суб'єктом і тому демонізується: вона усвідомлює свою психічну силу і не вагається застосувати її в змаганні, що ним завжди мусить бути пристрасно насичене кохання».
Для такого висновку є грунтовні підстави: справді «поганка монгольських степів» перевтілюється в «сотниківну в червонім намисті» («На розквіті грона акацій...»):
Поцілую — і до скону
будеш прагнуть уст моїх,
і затруїть кров червону,
кров юначу п'яний гріх.
(«Чорний колір — колір зради...»)
Збірка «Сім літер» (1937) цілком інша за темою й за тональністю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив — емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейських міст, туга за рідною землею.
У віршах Н. Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками «празької школи» — Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною.
Твори
- Весняним громом прогрими
- Мені очей звести несила
- О ні, не хочу ні Верлена
- Припасти знов до рук коханих
- Сім літер, що палають в слові «Україна»
- Такий похмурий вечір нині
- Цвіте тобою кожна ніч
- Чорний колір — колір зради
Критика
