Микола Зарудний. Пробачте, ми без гриму
(Уривок)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Автор.
Режисер.
Одарка Гнатівна.
Любов Степанівна.
Чуб Филимон Пилипович. О л е н к а.
Параска.
Н е о н і л а.
Іванюк Семен Семенович. Семенюк Іван Іванович.
С т е л л а.
Вася Конов’яз.
Чарка.
Пожежник.
ДІЯ І
Ми, певно, розчаруємо глядача, коли піднімемо завісу: сцена буде порожня. Тільки збоку стоятиме столик і крісло. На чисті куліси падає світло з колосників.
Лунає пісня.
Увіходить Пожежник у своїй давній брезентово-мідній амуніції, з портативним вогнегасником на широкому поясі. Оглядається, нюхає, чи не пахне димом, потім сідає в крісло, закурює.
Увіходить Автор, тримаючи в руках п’єсу. Пожежник сховав цигарку, хотів було відрапортувати, але, побачивши смиренну постать Автора,
суворо запитав.
Пожежник. Ти ХТО?
Автор (винувато посміхнувся). Автор.
Пожежник. Хто?
Автор. Автор я.
Пожежник. Умгу. Значить, пишеш?
Автор кивнув головою.
Молодець. Багато вас розвелося... Що ти пишеш?
Автор. П’єси, драми...
Пожежник. Значить, грамотний?
Автор усміхнувся.
А на дверях написано: «На сцену вхід постороннім особам суворо заборонено».
Автор. Я не сторонній. Мене викликали до театру... Тут ставлять мою комедію, і я... приїхав зі своїми персонажами. Пожежник. Що? З якими персонажами?
Автор. Ну, з героями своєї п’єси, вони за мною слідом ходять...
Пожежник. Значить, комедіант? Молодець. Нам Гоголі Миколи Васильовичі потрібні... Знаєш Гоголя?
Автор кивнув головою.
Молодець. На яку тематику комедія?
А в т о р. Я... я про людей написав.
Пожежник. Умгу. На скільки дій?
Автор. На дві.
Пожежник. Піде.
Пауза.
Танці є?
Автор. Нема.
Пожежник. Не піде... Допиши. Хай поговорять, а потім потанцюють. Образи курять?
Автор. Я про це не думав.
Пожежник. Подумай. Театр — об’єкт горящий. Якщо за ним догляду нема, може згоріти... Зараз у п’єсах образи курять. Хто тільки не з’явиться на сцені — пускає в очі дим... Вони грають, а ти — тремти.
За лаштунками чути гомін.
А то що за люди?
А в т о р. Я ж вам казав, то герої моєї п’єси.
Пожежник. Живі? Так не буває, щоб я згорів! Дияволь- щина якась. Відправте їх, бо як з’явиться Режисер... Ми й без них обійдемось. У нас кожен артист може кого хочеш сотворити. Без гриму ми нікого не пускаємо.
Автор. Вони мене не слухають.
Увіходить Режисер.
Пожежник. Доповідаю, товаришу Режисер, що ввірений вам об’єкт ще не згорів і пригод ніяких не було. Ось тільки Автор зі своїми людьми прорвався на сцену. Які будуть вказівки відносно прориву?
Режисер. Можете йти.
Пожежник вийшов.
(Цілується з Автором). Радий бачити вас... Скажу вам, що у п’єсі є симпатичні образи.
Автор. Дякую.
Режисер. Взагалі місцями дуже мила штучка.
Автор. Яка штучка?
Режисер. Гм, ваша п’єска. Мене запросили поставити її в цьому театрі, я погодився, хоча мій творчий пошук і моя система дещо... але про це потім. Поговоримо про фінал вистави. Я хочу зробити так: Стелла і Вася стоять на балконі і... багатозначно мовчать, з підтекстом... Вася грає на гітарі. (Імітує гру на гітарі). Потім він її кидає і цілує. Завіса.
Автор. Кого кидає і кого цілує?
Режисер. Кидає гітару і цілує Стеллу. Завіса.
Автор. Може бути й так, але... Я Васю і Стеллу викреслив з п’єси.
Режисер. Навіщо? Це була дуже симпатична пара. Не розумію вас.
Автор. Вони затягували дію.
Режисер. Даремно ви це зробили. Стелла була емоційна, красива...
Автор. Замість неї тепер є Оленка. Вона вам сподобається, ось побачите. Оленка теж приїхала.
Р е ж и с е р. Як приїхала? І що означає «теж»?
Автор. Вони всі приїхали зі мною в театр.
Режисер. Хто?
Автор. Персонажі моєї п’єси.
Режисер. Ви їм багато дозволяєте! Вони повинні розуміти, що театр— це театр, і нас не могла зацікавити історія бабуні, яка виграла по лотереї машину. В житті це, може, й смішно, але на театрі... Що ми будемо з ними робити?
Автор. Вони хочуть розповісти вам, що з ними сталося.
Режисер. Цікаво. Але я мушу пропустити ваших героїв через призму художнього бачення світу...
Автор. Пропускайте.
Режисер. Бабуню, сподіваюся, ви не викреслили?
Автор. Ні. Вона приїде.
Режисер. Гаразд. Наприкінці вистави бабуня подарує машину школі, піонерській організації імені Чапаєвого Петьки...
Автор. ...І Одарку Гнатівну приймають у почесні піонери?
Режисер. Це буде зворушлива сцена: отак стоїть бабуня, схвильована і горда. Грає сурма. (Імітує). Бабуні пов’язують галстук...
Автор. «Будьте напоготові!»— каже піонерка Катя...
Режисер. «Маша завжди напоготові!»— відповідає бабуня. Б’ють барабани. (Імітує). Грає сурма. (Імітує). А тоді вже... хай вбігає ваша Оленка.
Автор. Одарка Гнатівна не захоче в піонери.
Режисер. Ви мене дивуєте. Треба вести ваших героїв світлою дорогою оптимізму, ліризму і реалізму, треба кожний жит
тєвий факт пропускати через призму. Ви ж писали, що погоджуєтеся з нашими зауваженнями.
Автор. Я погоджуюсь, а вони... не слухають. Я пишу одне, а вони роблять інше.
Р е ж и с е р. Так, знаєте, до чого можна дійти?
Увіходять Стелла і Вася Конов’яз.
Стелла. Ось він! (До Автора). Чого ви від нас ховаєтесь? (До Режисера). Розумієте, нам сказали, що він викреслив нас із своєї п’єси. Ми з Васею були у першому варіанті... Ви ж пам’ятаєте?
Режисер. Пам’ятаю, звичайно, пам’ятаю.
Стелла. А тепер нас викреслили. Я хочу в комедію! І Вася теж хоче.
Автор. Дорога Стелло, у мене змінився задум. Замість вас у п’єсі з’явилася Оленка...
Стелла. Оленка? Ми живемо на одній вулиці. І я можу бути замість неї. І ще я хочу, щоб у мене був Вася... бо я сама...
Автор. Вася руйнує мій задум.
Стелла. Але кожна радянська дівчина повинна мати свого Васю. (До Режисера). Правда? Я слухала лекцію про любов і дружбу.
Режисер. А може, залишимо їх у виставі? Вони симпатичні.
Конов’яз. Ми симпатичні.
Автор. Ну чого ви так прагнете попасти на сцену?
Стелла. Я хочу когось грати, бо так просто жити мені нудно. А ми з Васею мріємо... Я дуже хочу давати людям автографи.
Вася. Я хочу бути льотчиком, і геологом, і моряком...
Стелла. А я теж хочу літати або щось зробити таке... Візьміть нас у виставу, і ми вам зіграємо...
Режисер. Може, візьмемо? Давайте залишимо так, як було в першому варіанті.
Стелла. Вірно! Спасибі.
А в т о р. Я — проти і ролі для них писати не буду.
Конов’яз. Ми й самі знаємо, що говорити.
Стелла. Ми жодного фільму не пропускаємо.
Режисер (до Автора). Спробуємо?
Автор. На вашу відповідальність.
Режисер. Почнемо зі сцени...
Стелла. ...моєї зустрічі з Васею.
Режисер. Гаразд. (У мікрофон). Дайте світло!
Висвітлюється сцена.
Стелла. Але я прошу поставити вербу.
К о я о в ' я з. Дуба.
Режисер (у мікрофон), Дайте вербу!
З колосників опускається верба, видно її бутафорське начиння.
Не тим боком.
Увіходять уніформісти, повертають вербу, і тепер вона схожа на справжню, Конов’яз підходить до Стелли, затуляє їй очі. Стелла виривається і починає бігати навколо верби. Конов’яз за нею.
Автор. Чого вони бігають?
Режисер (незадоволено зупиняє сцену). Невже не зрозуміло? Я хочу передати динаміку кохання. Пристрасть. Рух. Експресію.
Стелла. В усіх кінофільмах закохані бігають... Коси розвіваються на вітрі... Я біжу...
Конов’яз. Ая ловлю!
Режисер. Я в двадцять одному театрі ставив комедії і трагедії. Мої любовні мізансцени знають Україна, Грузія і Казахстан. Це між іншим. (Плеще в долоні). Почали!
Стелла (кокетує з Автором). Ця прекрасна сцена: я біжу...
Конов'яз. Ая ловлю...
Автор. Ви мене переконали, бігайте.
Режисер. Стелла, ви повинні бігати легко, граціозно, як серна. (Показує, як треба бігати).
Повторюється сцена біля верби. Конов’яз нарешті спіймав Стеллу, палко цілує ії. Раптом вбігає Чарка — такий собі колгоспний дідок з двостволкою і балалайкою Кахикнув, показує на закохану пару.
Чарка. Припав, як циган до точила!
Режисер. Що?
Автор. Ви хто?
К о н о в я з. Це товариш Чарка, він приставав до нас, коли ми йшли в театр.
Чарка. Я —колгоспний сторож. (Награє на балалайці), Я хочу в комедію.
Автор. Але у моїй п’єсі нема ніякого діда Чарки.
Режисер. Нам у спектаклі не потрібний дід, а тим більше з рушницею. Бо якщо вона появилася, то повинна вистрілити.
Чарка. Потрібний, потрібний... Без мене ви не обійдетесь: у комедії мусить бути такий... мудрий дід, народ. Я розмовлятиму прислів’ями. (Без усякої інтонації). Що не скаже, наче зв’яже. Потрібен, як сироті трясця. Блима очима, як сірко в пасльоні. У колгоспі добре жить: є що їсти, є що пить.
Стелла. Браво!
Автор. Ніякого діда у п’єсі не буде.
Режисер. У нас дія відбувається у невеликому містечку. Де ж він тут узявся?
Чарка. Приїхав... Я — заможний, наприклад, передовий колгоспник приїхав до міста, щоб... купити, наприклад, піаніно, але магазин був зачинений, і я купив балалайку. (Награє). Добре діло утіха, коли ділові не поміха. Бас гуде, скрипка грає, Іван
мовчить та все знає. Корба крутить, ліра грає, баба плаче — дід гуляє... Ось вона, правда життя. Народ.
Автор. Поки я живий, цього діда у виставі не буде.
Режисер. Не буде, товаришу Чарка! Я вас викреслюю.
Чарка. Буде, буде. Ще й самі покличете. Що ж це за вистава без мудрого діда? Що скажуть критики? А я що не скажу — наче зв’яжу. Розум — скарб людини. Розумний любить учитися, а дурний повчати.
Режисер. Ідіть, будь ласка, звідси.
Чарка. Як моє невлад, то я назад. Співає півень чи ні, а день буде. Надіється, як на три тузи.
Автор розсміявся.
Бачите, смієтесь?
Режисер. Все одно я вас на сцену не випущу.
Чарка. Не кажи гоп, поки не перескочив! (Награє). Польки, польки та кадрелі, та за чуба, та за двері. Пішла Полька жито жати та забула серпа взяти, серпа взяла, хліб забула, а все Полька в полі була. Я стоятиму за лаштунками, якщо буду потрібний, то покличте. Прийде коза до воза. А рушницю я отутечки поставлю, бо заважає. (Поставив рушницю і вийшов).
Автор (до Режисера). Не впускайте його.
Режисер. Тільки через мій труп, вас це влаштовує? Стелло, починайте!
Стелла. Я хочу, щоб зараз був інтимний вечір.
Режисер. Давайте вечір. Освітлювачі, чуєте? Інтимний.
На сцені вечоріє.
Чудово!
Стелла. Васю, тільки не хапайте мене зразу, я хочу трохи побігати.
Конов’яз. Добре.
Автор. Але у мене такої сцени, здається, не було.
Режисер. Ви подивіться, як я її трактую.
Конов’яз. Треба витягувати на перший план любовну лінію.
Автор. Але я писав не любовну комедію... Там є драматичні місця.
Режисер. Ми їх поскорочуємо.
Стелла. Народ хоче автографів і сміху. Проблеми він вирішує вдома.
Режисер. Я, шановний, «Царя Едіпа» різав, Шекспіра скорочував, Карпенка-Карого перетрактовував... і з вашими героями я справлюсь... Починаємо!
Автор. Я не дозволю викреслити зі своєї п’єси жодного слова, жодної коми.
Режисер. Впертість — це ще не мудрість... Я не бажаю зла ні вам, ні собі. Відкиньмо суб’єктивні погляди і давайте творити мистецтво. Велике мистецтво!
Автор. Давайте, але я не буду ні скорочувати, ні дописувати...
За лаштунками гомін. На сцену виходять персонажі п’єси: Оленка, Любов Степанівна, Филимон Пилипович Чуб, Неон і- ла, Параска, Іван Іванович Семенюк та Семен Семенович Іванюк, оточили Автора, щось гаряче доводять йому.
Стелла. О, всі наші посходилися! Здрастуйте!
О л е н к а. А ти вже тут?
Стелла. Давно.
Режисер. Товариші персонажі, дайте мені змогу працювати, прийдете на прем’єру.
Чуб. Я на сцену не вийду, заявляю вам офіційно і категорично. Моя посада в комедію не лізе. Я — номенклатура! Ви- кресліть мене з п’єси, бо не оберетеся клопоту. Я буду скаржитися.
Любов Степанівна. Филимоне, тримайся! Вони знають, що роблять.
Стелла. А ви теж у комедію, Любов Степанівно?
Любов Степанівна. А що? Мені, Стелло, не страшно, я і голодовку пережила, і війну...
Режисер. Припиніть розмови!
Чуб. Мене викресліть, я — людина офіційна, мене в комедію інстанції не пустять. А що скаже Григорій Порфирович?
Автор. Филимоне Пилиповичу, ви затверджені. (Показує п’єсу).
Чуб. Що вони собі думають? Чуба в комедію? Не може такого буть. (Розглядає п'єсу). Я, звичайно, супроти інстанції не піду, але ви стежте за мною, щоб я, бува, нічого зайвого не наговорив.
Семенюк. Куди пливе моя ладья? А я затверджений?
Режисер. Хто ви?
Семенюк. Я — Іван Іванович Семенюк.
Іванюк. Ая — Семен Семенович Іванюк.
Режисер. Гаразд.
Конов’яз. Давайте починати виставу.
Стелла. Я біжу... (Пробігла навколо верби).
К о н о в ’ яз. А я ловлю...
Оленка. Ей, чого ти бігаєш?
Стелла. Яка я тобі «ей»? Я можу, Оленко, й за тебе зіграти.
О л е н к а. За мене? Помру! (До Васі). А ти що тут робиш?
Конов'яз. Режисер сказав, що я буду твоїм Васею.
О л е н к а. У мене Басі нема.
Режисер. А тепер буде. Зрозумійте, що театр це — організований організм...
Неоніла. А що я робитиму?
Режисер. Ви хто?
Любов Степанівна. Не впізнали? Та це ж моя менша сестра — Нілочка.
Неоніла. Я — Нілочка, я хочу заміж.
Семенюк. А я — Семенюк!
Іванюк. Ая, прошу, Іванюк!
Параска. А я Параска! Я ще й Стьопочку приведу!
Семенюк. Куди пливе моя ладья?
Неоніла. Я хочу заміж!
Чуб. Викресліть мене з п’єси, прошу вас, мені ще до пенсії п’ять років!
Режисер (до Автора). Хіба я зможу так працювати? Давайте спільними зусиллями творити мистецтво!
Стелла. Давайте творити мистецтво! Я біжу...
Конов’яз. Ая ловлю...
Автор. Товариші, треба починати репетицію, тихше! Дайте нам з Режисером подумати...
Любов Степанівна. Дайте їм подумати!
Чуб. Викресліть мене!
Неоніла. Тихо.
Параска. Так шкодую, що Стьопочки не взяла.
Стелла. Персонажі, замовкніть!
Автор і Режисер щось зосереджено обговорюють Оленка з Іванюком вмикають транзистор. Пісня задушевна і щира. Підходить Чуб, перемикає приймача на іншу хвилю. Голос диктора: «...Дали слово виконати і перевиконати зобов'язання. І свого слова вони дотримали: зобов’язання виконали і перевиконали.. Радісна подія сталася в родині мешканця нашого міста громадянина Ч. Він придбав кілька лотерейних квитків, на один з яких випав виграш — легковий автомобіль. Друзі і товариші тепло привітали громадянина Ч. Купуйте квитки грошово-речової лотереї. Ми передавали районні вісті». Чуб вимкнув приймач.
Чуб. Уже всі знають! Любко, чуєш!
Вбігає Чарка.
Ча р к а. Добру вістку далеко й чути. (Вмикає приймача).
Голос диктора. «...Дід Юхим і є цим представником народу. Автор наділив його гострим розумом, мова його насичена прислів’ями та приказками. а до того ж дід Юхим ходить на молодіжні вечори до клубу і грає на народному інструменті — балалайці. Перед цим дідом, пише автор, хочеться зняти шапку Ми передавали статтю «Атомний вік і діл Юхим». До приймача підійшла Стелла, повернула регулятор — лунають звуки «Румби».
Персонажі, кожен по-своєму, реагують на радіопередачі. Зараз, наприклад, Стелла починає танцювати, але її зупиняє Режисер.
Режисер. Почнемо з першої картини!
Персонажі виходять.
Автор. Не заперечую.
Режисер. Стелло, ви на сцені!
Увіходить Стелла. Згодом вбігає Конов’яз, у шкіряній куртці, унтах, у форменому кашкеті льотчика цивільної авіації. Обнімає Стеллу.
Конов'яз. Я на голубих крилах кохання летів до тебе. Я летів на крилах з Магадана до тебе!
Стелла. Ах, Васю!
Конов’яз. Я божеволію, коли бачу тебе!
Стелла. Ой, Васю!
Режисер (підказує). Ти для мене північне сяйво!
К о н о в ’ я з. Ти для мене північне сяйво!
Стелла. Ай, Васю!
Конов’яз. Чому ти не приїхала на нашу комсомольсько-молодіжну будову?
Стелла. Ну, Васю... Мені добре і в моєму рідному штаті... Автор (до Режисера). Що ці люди говорять? Чому він в унтах серед літа?
Конов’яз (до Режисера). Я — льотчик Вася. Унти — для романтики... планшет, рання сивина, мужність...
Стелла. Це прекрасно: я підхожу до Васі і... (Підходить, гладить його щоку і трагічно шепоче). Вася... ти літаєш, літаєш, а я жду... Я жду, а ти літаєш, літаєш у заметілях сивих... (Цілує Конов’яза).
Вбігає Чарка.
Чарка. Припав, як циган до точила. От молодь пішла! А ми за старих часів...
Автор. Товаришу Чарка, ми вас не кликали.
Режисер. Досить! Васю, ти, напевно, повинен закохатися в Оленку.
Входять Любов Степанівна й Оленка.
Оленка. У мене такого жениха нема! І я не хочу, щоб Стелла грала за мене.
Любов Степанівна. Моя дочка не цілувалася ні з яким льотчиком! Филимоне, куди ж ти дивишся?
Вбігає Чуб.
Що про нас люди подумають?
Чуб. Категорично і офіційно протестую!
Чарка. Що написано пером — не вирубаєш топором.
Автор. П’єса не так починається.
Режисер. Але ми маємо право на експеримент.
Чарка. Вчення світ, а невчення — тьма.
Автор. Діду, ідіть, ради бога, звідси і рушницю свою заберіть.
Чарка. Не зробиш людям добра, не побачиш од них лиха... Ви ще мене покличете! (Вийшов).
С т е л л а. А що нам робити?
Режисер. Дайте нам змогу подумати, як почати спектакль.
Любов Степанівна. З мене починайте.
Стелла. Треба почати з кохання.
Режисер. Зараз ми з Автором порадимося і покличемо вас. (Випроваджує всіх).
Автор заглиблюється в п’єсу.
Автор. Я проти льотчика Васі.
Режисер. Вася нам необхідний... Гаразд, хай він буде геологом... Цей Вася вносить у п’єсу атмосферу... масштабність... Вася нас виводить з рамок побуту... Ви згодні зі мною? Мовчите — значить погоджуєтеся. Допишіть Васі кілька слів...
Автор. Я нічого не можу йому дописати.
Режисер. Тоді він ходитиме по сцені мовчки...
Автор. Як мовчки?
Режисер. Якщо в нього не буде тексту, то він гратиме мімікою... Почнемо виставу зі сцени Стелли і Васі... Романтика... північне сяйво... Магадан. Зустріч! Вони цілуються і... в цей час...
Автор. Входить дід Чарка...
Режисер. Ви що, серйозно?
Автор. Якщо йти по правді життя, то дід Чарка міг приїхати в гості до Чуба... Га? Діди в усіх п’єсах вносять комедійну розрядку.
Режисер. Ні, діда у цій виставі я не бачу...
А в т о р. А я не бачу Васі.
Режисер. Нам треба думати з вами не про діда, а про кохання. Без нього нема вистави. Глядач хоче бачити любов в усіх її проявах. Розумієте? Нам потрібна глобальна любов.
Автор. У нас є любов: Оленка закохана в Іванюка.
Режисер. Хіба то любов? То старомодне сюсюкання. Любов треба показувати у новому ракурсі... У вашій п’єсі любов прісна...
Автор. Може, трохи підсолити?
Режисер. Іменно! Краще пересолити, ніж недосолити... Думайте! Соліть!
Автор і Режисер глибоко замислюються.
А в т о р. А якщо... Ні, не підходить.
Режисер. Можна зробити таку сцену: він приходить до неї вночі, а вона... Ні...
Автор. Я не прихильник ризикованих любовних сцен...
Режисер. Можна було б ввести в спектакль образ такої... молодої особи... Покличемо Стеллу.
Автор. Звичайно, можна, але...
Режисер. Якщо у вас багато «але», то ви нічого путнього не напишете. А такий образ надав би нашій виставі пікантності... Уявіть, що раптом на сцену виходить Стелла...
Увіходить Стелла в ролі екстравагантної особи, в сукні, яку так можна назвати, лише маючи багату фантазію.
Стелла. Я вам подобаюсь?
Автор. Ви, власне, хто?
Стелла (ходить, демонструючи свої принади). Я можу бути стюардесою. (Надягає пілотку). Молодшим науковим співробітником інституту фізики, (Надягає окуляри). Офіціанткою. (Дістає
з сумочки і надягає кокетливого фартушка). Я повинна у когось закохатися і... стати його коханкою...
Режисер. Що, зразу?
Стелла. Негайно.
Автор. Така молода... і раптом коханка...
Стелла. Мене всі будуть жаліти... А на спектакль не можна буде дістати квитка навіть через головного адміністратора... Я можу покохати жонатого або вдівця — професора, або футболіста, чи молодого атомника... Вибирайте самі, тільки швидше, бо в другій дії я вже буду каятися і мене будуть перевиховувати. Напишіть мені монологи з філософією... Я буду співати. (Бере гітару, співає). Потім буду тихо плакати над колискою. (Тихо плаче над колискою).
Автор. Я, здається, вже бачив вас у якійсь п’єсі!
Стелла. Можливо, але це не має значення. А якщо я закохаюсь у... якогось іноземного студента?.. Палке кохання... роздвоєння особи... Я живу в маленькій кімнаті на горищі... Ніч, вітер. Горить свічка.
Переміна світла.
(Запалює свічку). Приходить він.
Увіходить Конов’яз — іноземний студент.
Конов’яз. Хау ду ю ду. (Цю фразу він повторює з найрізноманітнішими відтінками).
Стелла. Ах, Джоні!
Поцілунок.
Зітри зі свого обличчя ніч. Або хай вона триває вічність...
Конов’яз. Хау ду ю ду.
Стелла. Невже? І ти поїдеш, ти повинен?
Конов’яз. Хау ду ю ду...
Стелла. 1 я зостануся сама?
Він цілує її.
О, я хочу згоріти в твоїх обіймах. Пали мене, пали! (Приносить дві чарки коньяку). Так ми святкували наше весілля... За вікном дощ, сіра сумна осінь і нудьга.
К о н о в' я з. Хау ду ю ду.
Стелла. Джоні просить, щоб я станцювала древній танок його закордонних предків... (Танцює).
Конов’яз. Хау ду ю ду.
Переміна світла.
На сцені С т е л л а, Режисер і Автор.
С т е л л а. Ну що, берете мене у виставу? Вагаєтеся? Дати вам автограф? Подумайте. (Виходить).
Режисер. Ну?
Автор. Хау ду ю ду.
Вбігає Любов Степанівна.
Любов Степанівна. Чого ж ви сидите?
Автор. Думаємо.
Любов Степанівна. Треба було раніше думати. Починайте вже цю репетицію, бо я додому поїду і Чуба заберу.
Р е ж и с е р. Де ви бачили! (До Автора). Якщо буде необхідно, то ми дещо виправимо по ходу п’єси.
Автор. Хау ду ю ду.
Любов Степанівна. Що?
Режисер. Я вас зрозумів, але куди ми вставимо цю сцену? Автор. Ні, ні, це я просто так... Давайте декорації першої картини!
Любов Степанівна. Не заважайте мені... Я розповім усе по порядку. Одне слово, було це в суботу... Прибрала я в хаті.
Зникає верба, опускається фрагмент квартири Чуба. Уніформісти розставляють меблі, вносять телефон.
Автор і Режисер зникають.
Коли приходить мій Филимон і сяє, як нова копійка. (Гукає). Филимоне, заходь!
Увіходить Чуб, звертається до когось за лаштунками.
Ч у б. То я, значить, затверджений?
Любов Степанівна. Та затверджений, не морочи людям голови.
Чуб (без усяких емоцій). Любо, я повинен тобі сказати, що ми виграли по лотереї машину... Ця подія ставить мене в незруч-
не становище, бо мій начальник — Грицько Порфирович — не виграв нічого і буде сердитись.
Увіходить Автор.
А в тар. Филимоне Пилиповичу, це було не так. Хіба ви забули, як прибігли тоді?
Чуб. Не забув, але розумієте, я повинен думати про свій авторитет. То було вдома, а тут — люди... Ну, гаразд, на вашу відповідальність. Прошу мене показувати перед народом у правильному розрізі.
Автор. Добре, починайте спочатку.
Чуб і Автор вийшли. Згодом вбігає Чуб, розмахуючи газетою.
Чуб. Любо! Любцю! Трам-та-ра-рам. Виграли! Виграли, Любко! (Пританцьовує).
Любов Степанівна. Чого крутишся, як Тиміш на веретені? Що виграли?
Чуб. Трам-та-та-та-та... По лотереї... Поцілуй, то скажу.
Любов Степанівна (цілує чоловіка). Кажи, серце, кажи!
Чуб. Машину виграли! (Показує газету).
Любов Степанівна. Здурів.
Чуб. Усі цифри зійшлися. (Виймає записничка).
Звіряють з дружиною номери.
Бачиш?
Любов Степанівна. Филимоне, розбуди мене!
Чуб. Давай квитка, Любо, швидше, бо мною починає тіпати...
Любов Степанівна (метнулася до шухляди, вийняла квитка). Усі п’ять.
Тепер уже Чуб з дружиною звіряють номери по квитках, вираз їхніх облич поступово змінюється.
Чуб. Нема.
Любов Ст е п а н і в н а. Нема.
Кинулись обоє до шухляди, шукають.
Чуб. Шостого нема. Де шостий?
Любов Степанівна. Не знаю, Филимонцю.
Ч у б. Де шостий? Питаю офіційно.
Любов Степанівна. Хоч убий, Филимоне, хоч помилуй —не знаю.
Чуб. Але ж він був! Я сам номери виписав. Сам, ось цією правою рукою.
Любов Степанівна. Сам ти його кудись і подів.
Чуб. Я? Це ти його кудись запроторила! Хіба ти хазяйка?
Любов Степанівна. Ах ти ж шістка хрестова! Це я не хазяйка?! А хто ж тебе на світі білому тримає? Якби не я, то тебе й кури зашпортали б!
Чуб. Не зашпортали б! Я, кажу категорично, своїми грудьми пробив дорогу... і тебе за собою тягнув.
Любов Степанівна. Господи! Та коли б не я, то ти й досі з батіжком ходив би!
Чуб. Я, з батіжком? (Спокійно). Міг би й з батіжком.
Любов Степанівна. Я тобі портфеля в руки дала!
Чуб. Мені портфеля вручила Радянська влада... і трест!
Любов Степанівна. Отака правда... Знайшла щастя — Хвилимона Чуба, тьху! Краще була б у дівках до пенсії сиділа або в матроси пішла!
Чуб. Ти не дуже, Любко, бо й за мною дівчата ходили табунами!
Любов Степанівна. Табунами? їй-богу, помру! Та до тебе ж одна руда Явдоха і тулилася. Лиш я, дурна, як ти з армії прийшов, на твої портупеї та ворошиловські значки задивлялася.
Чуб. У мене був добрий голос і хромові чоботи на рипах... Халяви гармошкою...
Пауза.
Любов Степанівна. Еге, гармошкою... Бувало, рип-рип, а я вже й чую... А як заспіваєш! Жду того вечора — не діждуся...
Ч у б. І я...
Любов Степанівна. Кучерявий був...
Чуб. І ти була, як намальована... Дні й ночі думав про тебе... На річку гляну — твої очі бачу... На пшениці подивлюся — коси твої ввижаються. Якби не пішла за мене — втопився б офіційно. Раз і назавжди.
Любов Степанівна. А за кого б я пішла? Стільки щастя і горя зазнала через тебе... Вирядила на фронт, а сама сохну... Вийду за село та все виглядаю, а батальйони йдуть та йдуть аж чорні, в обмотках... Такі сумні були батальйони... Прийду додому, а мати як почне...
Чуб. Ой не хотіла ж Одарка Гнатівна тебе за мене видавати.
Любов Степанівна (раптом). Филимоне! Згадала, Фи- лимончику! Я ж одного квитка мамі подарувала, коли вона в гості до нас приїздила.
Чуб. Мамі?
Любов Степанівна. Дзвони!
Чуб. Куди?
Любов Степанівна. Мамі! Тещі! По дроту дзвони!
Ч у б. У неї ж телефону нема.
Твори
Критика
