Микола Зарудний. Веселка
(Уривок)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Антон Тимофійович Кряж, 57 років. Ольга, 25 років.
Н а т а ш а, 20 років.
Світлана, 18 років.
Дмитро Шелест, ЗО років.
Омелян Степанович Самопал, 57 років. Роман, 19 років.
Сашко, 20 років.
Петро Петрович Косяк, 40 років. Мефодій Софронович Ринд я, 35 років.
Дія відбувається в наші дні на Україні.
Картина перша
Весна, Чепурна хата стоїть у квітучому вишневому саду. Біля тину — квіти. Заходить сонце Вдалині видніється село: красиві громадські будівлі, широкі зелені левади. Десь далеко-далеко лунає пісня. Слів не чути, а лише задушевна мелодія пливе над селом. З хати долинає гомін. Через відчинене вікно хтось жбурляє на подвір’я зв’язані у вузлах подушки, відра, рогачі... Легко перескочила через тин Н а т а ш а — струнка
русява дівчина.
Н а т а ш а. Тату, тату! А рогачі брати?
З хати чути голос Кряжа: «Бери і рогачі!» З вікна вилетіло 1 покотилось
решето.
А решето брати?
Голос Кряжа: «Та відчепись ти, пристала, як муха у спасівкуі» А з хати все вилітають нові й нові речі. Наташа збирає їх і виносить за паркан. Вийшов з хати я двома стільцями Антон Тимофійович Кряж — кремезний, широкоплечий. Тримається ще молодо, навіть чуб ще кучерявиться. хоч сивина посріблила голову і вуса.
Кряж (гукає). Світлано! (До Наташі). Наталко, а ти чого смієшся, як на весіллі? Мерщій повертайся!
З хати вийшла Світлана Вона несе якісь вузлики, книги. Зупинилась на ганку, витирає заплакані очі.
А ти чого плачеш?
Наташа. І сміятись не можна, і плакати не дають.
Кряж. Поговори, поговори ще! Складайте все на вулиці, поки Петро машину пришле. Та швидше! (Зайшов у хату).
Наташа (б’є в решето, як у барабан, підспівує). Виїжджати — так з музикою!
Кряж (виглянув у вікно). Наталко! Ой Наталко!
Наташа. Музика нерви заспокоює. (Пауза). Здурів батько. Коли б хоч хату не спалив.
Світлана. Помовчала б, Наташо. Бачиш, який він став: чорний та темний... Всю ніч не спав... Прийшов, сів під яблунею і до світанку просидів.
Наташа. Сам винен.
Світлана. Що ж тепер буде, Наташо?
Кряж тягне з хати скриню.
Кряж. Нема ще машини?
Світлана. Нема, тату.
Наташа. Встигнеш! Не сьогодні, то завтра виїдеш.
Кряж. Що?! Та я... та я пішки піду звідси, щоб очі мої не бачили і вуха не чули. Пішки!
Наташа. Добре, тату, добре.
Кряж. Що добре? Ти, Наталко, мовчи... Де ж той Петро запропастився? (Тягне скриню). Наче позмовлялися всі. Світлана. Заспокойся, тату, не хвилюйсь.
Кряж. Ну, чого ви хочете від мене? Я зовсім не хвилююсь і... і... не чіпайте мене. Світлано, сходи до Матвія. Скажи, хай зараз запряже коней в гарбу і одним духом їде сюди! Світлана. Скажу, тату. (Вийшла).
Кряж нервово ходить по подвір’ю, і, як на зло, попадаються йому під ноги відра, вузли — відштовхує ногою і ходить, ходить Кряж.
Кряж. Ні машини, ні гарби. (Підійшов до воріт, дивиться на дорогу). О! О! (Гукає). Ванько! Ванько, сучий сину, зерно ж сиплеться. Всю дорогу всіяв. Жменями визбирай! Я ось тобі!.. (Іде, але вже у хвіртці зупинився). Тьху! Ой доведуть вони артіль, чує моє серце.
Н а т а ш а. То залишайся...
Кряж. Що?! Та щоб я... та щоб мене... (Пауза). Відробив я вже своє, дочко. (Показує на панораму села). Ось, ось воно все... Праця моя і молодість. В кожному камінчику, в кожному деревці.. А тепер хай молодші, академіки хай господарюють. Наташа. Правильно, тату.
Кряж. Що правильно? Та той академік нігтя мого не вартий. Побачиш, ще всі побачать...
Входить Ольга, молода ще жінка з блідим обличчям і сумними очима.
Ольга. Всю вулицю загородили, як після пожежі.
Кряж. Була пожежа, дочко. Отут (б’є себе в груди) все на вугіль перетліло... Де Петро з машиною, Ольго?
Ольга. За годину приїде, тату. (До Наташі). Зібралися, сестричко?
Наташа. Велике переселення почалось.
Ольга (заглянула в хату через вікно). Пустка... Сумно... Повиростали тут, а тепер...
Кряж. Повиростали, повиростали... Чого нюні розпустила?
Ольга. Я нічого, так, згадала...
Увійшла Світлана.
Світлана. Здрастуй, Олю. Тату, сказав Матвій, що він без дозволу Дмитра Івановича не поїде.
Кряж. Як? Як не поїде? Та що ж це робиться?! Коли я вже, значить, не... (Пауза). Дмитро Іванович! А хто це такий Дмитро Іванович, ти не запитала?
Світлана. Шелест...
Кряж. Митька, Митька він, а не Дмитро Іванович! Митька!
Наташа. Митька, тату, Митька!
Кряж. Наталко! Ну, добре! Пішки піду... З мішком за плечима з села піду. Хай всі бачать, яку славу Антон Кряж заслужив!
Ольга. Тату, чого ви? Зараз приїде Петро і...
Кряж. Дожився! (Пауза). Чого ви стоїте, як на цвинтарі!
Світлана. Тату!
Кряж. Не говоріть зараз до мене! Мовчіть, всі мовчіть... (Грюкнувши дверима, зайшов у хату).
Наташа. Оце як почав зранку, Олю, то ще й не спинявся... Хоч з хати тікай.
Світлана. Яка ти, Наташо! Тяжко йому.
Ольга. Нам усім тяжко.
Наташа. Змарніла ти, Олю, зблідла.
О л ь г а. Ні, тобі здалося — не бачились давно.
Світлана. Тепер будемо разом жити... Хороше у вас на млині! Тиша, квіти...
Ольга (після паузи). Хороше...
Наташа. Аяне люблю тиші.
Сестри складають біля паркана речі.
Ольга. Біля нас залізницю будують, поїзди ходитимуть...
З одного вузла виглядає кр-ій голубого плаття.
(Витягла його, розглядає). Моє... Моє весільне...
Світлана. Так і лежить, Олю. Ще тоді, як ти з Петром приїхала з загсу, скинула, так і лежить у нас...
Наташа. Красиве.
Світлана. Я теж його одягну, як заміж буду виходити... На щастя... Тільки оці оборочки розпущу, а тут шовком червоним... а рукави...
Ольга. Тобі Роман нове купить.
Світлана. Ні, я це одягну... Я хочу бути такою ж щасливою, як Оля.
Наташа. Забобони!
Світлана. Пхі! А я одягну!
Ольга. Ех ти, дівчинко ти моя...
Наташа. Якби щастя від плаття залежало, то жодної нещасливої жінки не було б на світі. Плаття!
Світлана. Колюча ти, Наташо.
Наташа. Така вродилась. (До Світлани). Що ти в житті розумієш? Ти ще сліпе котеня.
Світлана. Стільки, як і ти. Я теж десять класів закінчила.
Ольга. Годі вам.
Наташа (до Світлани). Ти в школі життя по книжках вивчала, а я після десятирічки два роки токарем у РТС відробила. От і рівняй... І зараз поїдеш з батьком на млин і будеш сидіти...
Світлана. Ти батька не зачіпай. Здається, і ти їдеш, Наташо?
Н а т а ш а. У мене своя дорога.
Ольга. Якось буде, дівчата.
Наташа. Не люблю таких слів — «якось буде»... Треба, щоб було так, як людина хоче, як вона мріє...
Ольга. Не завжди так виходить, сестро. Сховай це плаття, Світлано.
Світлана (приміряє плаття до себе). Подаруєш мені, Олю? Подаруєш?
Вийшов з хати Кряж.
Кряж. Нема Петра? (До Світлани). Час вибрала! Горе мені з цими дівками! До хати йдіть, позамітайте, поскладайте, що там залишилось. Та швидше! Тут хоч на бантину вішайся, а вони плаття приміряють!
Сестри пішли до хати.
Кряж нетерпляче поглядає на дорогу. Входить Сашко у форменому
залізничному кашкеті, в білій сорочці, приклав руку до козирка.
Сашко. Привіт!
Кряж. Що?
Сашко. Привіт, кажу.
Кряж. Тобі чого?
С а ш к о. Я до... до...
Кряж. Іди, хлопче, звідси...
Сашко. Але я мушу побачити, я повинен...
Кряж. Ще й женихів чорти носять! Нема її! Тьху!
Сашко знітився, приклав руку до козирка, здвигнув плечима і зник. Входить Мефодій Софронович Ринд я. Одягнений з претензією, розмовляє шанобливо.
Риндя (зняв кашкет). А я боявся, що й не застану вас, Антоне Тимофійовичу. Що ж це ви задумали? Говорять люди, а я не вірю. Зобидили вас, ой як зобидили. Майже тридцять років головою колгоспу були, а тепер...
Кряж. Така, Риндя, діалектика.
Риндя. Якби не той Дмитро, го й ніякої діалектики не було б... Вихопився він на нашу голову. Самі ж його в люди вивели, самі ж і страждаєте... І я з вами. Ще коли той Дмитро з армії повернувся і взяли ви його бригадиром, то я сказав покійній мамаші: «Е-е-е...», а як в агрономічну академію ви послали його, то я сказав покійній...
Кряж (вдавано байдуже). Що ж, тепер хай вчені похазяю- ють, ми своє зробили. Тепер, значить, у відставку.
Р и н д я. На пенсію?
Кряж. Іменно. До зятя на млин переїжджаю. Всіх дочок докупи зберу й доживу віку.
Риндя. А я не знаю, Антоне Тимофійовичу, як без вас на світі жити буду.
Кряж. Так, які жив. Бухгалтер ти справний, до тисячі рахувати вмієш...
Риндя. Не до сміху мені. Вся моя біографія може зараз колесом піти... Ви ж батьком рідним були для мене... Ой і зобидили ж вас, Антоне Тимофійовичу.
Кряж (підійшов до воріт). Нема... Нічого, Мефодію, ми не зобиджаємось... Ще й наша гречка зацвіте... Думаєш, я шкодую, що мене не обрали головою? Ні краплини. Або, гадаєш, що село мені жаль залишати? їду — і в грудях не тьохне.
Риндя. Та за чим шкодувати, Антоне Тимофійовичу!
Кряж. Поїду собі до зятя, з дітьми своїми... А чого мені ще треба?
Риндя. Та звісно, аби сім’я... То, може, Антоне Тимофійовичу, на дорогу по маленькій?.. На колеса, хе-хе.
Кряж. Можна, бо в такому розстройстві... Ходім до хати.
Наташа і Світлана виносять ще якісь речі з хати.
Риндя. Здрастуйте. Здрастуйте, Наталіє Антонівно.
Наташа. Давно бачились.
Кряж. Наташо, внеси щось закусити.
Наташа іде, Риндя не зводить з неї закоханих очей. Зайшли в хату
і Кряж з Риндею.
Входить Роман. Він, очевидно, з поля, бо й комбінезон не встиг зняти.
Світлана. Романе! А я думала, що й не побачу тебе. Роман. Всю дорогу біг, Світланко. (Пауза). їдеш? Світлана (сумно). їду... Батько.
Роман. Не їдь, не треба, Світланко! Залишайся. Тут же ми... всі... хлопці, дівчата, друзі твої... Вчилися разом, мріяли, а тепер ти... І я...
Світлана. Важко мені буде без вас... Без цих полів. Звикла я... Кожна балочка знайома... А ти не забудеш, що говорив?
Роман. Я забуду? Та швидше... швидше Чорне море висохне... Лиш ти не забувай, Світланко...
Світлана. Я не забуду. Ніколи, ніколи...
Роман. Я буду приходити до тебе...
Світлана. Далеко.
Роман. Що для мене п’ятнадцять кілометрів? Ходитиму! А зароблю грошей — мотоцикл куплю... Тільки я, щоб міг, то не відпустив би тебе.
Світлана. Батько... Ти знаєш, який він у нас... А я люблю його, Романе. Він хороший... Я з ним і на край світу піду... Нам буде добре, ось побачиш!
Роман. Не знаю...
Світлана. Тільки ти приходь часто-часто. Я чекатиму тебе... Тобі сподобається там...
З хати виходять Кряж і Риндя. За ними Наташа і Ольга несуть пляшку, окраєць хліба, миски.
Кряж. Дожився, що в хаті гостя посадити ніде.
Наташа. Знову я винна.
Кряж. Наталко! Сідай, Мефодію.
Ольга і Наташа поставили миски на ослоні. Кряж сів на сходах, Риндя — поруч.
(Побачивши Романа). А ти чого тут? Трактора, либонь, кинув, а сам сюди мерщій?
Роман. Так я... я на хвилинку... Попрощатись прийшов. Кряж. Прощайся.
Роман подав руку Світлані.
От і все. Добивайся додому.
Роман неохоче вийшов.
Ну й парубки пішли.
Риндя. Що ви хочете — молоде, зелене, хіба в нього яка серйозність в голові є? (Наливає чарки). Ну, за процвітання! (До Наташі і Ольги). А ви? Сідайте.
Кряж (махнув рукою). Ну, будьмо!
Випили.
Р и н д я. От і їдете...
Кряж. Ідемо... нове життя, діти, починаємо. Однією сім’єю заживемо, в тиші і радості.
Р и н д я. В тиші і радості.
Кряж. Пасіку розведу. Вулики в саду поставлю, квіточок, Світлано, насадиш...
Світлана. Добре, тату.
Кряж. Встану рано, подвір’я замету, прийде Омелян — по цигарці викуримо... Добрячий кавалерист був колись Омелян Самопал... Ми з ним у Григорія Івановича Котовського... Та-а-ац, так про що це я говорив?
Наташа. Підметеш подвір’я, з Самопалом по цигарці викурите...
Кряж (не помічаючи іронії). Потім водички бджілкам винесу, сяду під деревом, сопілку вистружу...
Наташа. Тату, ти вмієш ойру грати?
Кряж. Яку ойру? Дай боже. (Випив).
Наташа (наспівує). Вмієш?
Кряж. Ні.
Наташа. Научись, то ми будемо танцювати.
Ольга. Наташо!
Кряж. Значить...
Наташа. Сядеш під деревом, вистружеш сопілку...
К р я ж. Та замовчи ти! Нещастя моє.
Риндя. Наталіє Антонівно, дайте татові помріяти.
Кряж. Вродять вишні, накачаю меду...
Наташа. Наваримо вареників та як наїмося!
Кряж. Наталко! От сорока. (Пауза). І ніяких тобі засідань, нарад...
Риндя. Ніяких тобі засідань і нарад...
Кряж. Весна, а в тебе й голова не болить, чи там сіють, чи ні... Літо, а ти й не відаєш, чи косять, чи молотять... Така радість у мене на серці, діти.
Наташа хитає головою: мовляв знаємо, як тобі весело.
Наталко! (Пауза). Щось Петро бариться...
Риндя. Видно, роботи багато, затримується.
Кряж. Нічого, приїде... Петро у мене, Мефодію, як син рідний... Роботящий, розумний...
Ольга пішла до хати.
Наташа. Та ти ж його тільки по святах і бачиш.
Кряж. З тобою не говорять... Що, Мефодію, батькові треба? Щоб діти щасливі були.
Риндя. Звісно, звісно.
Десь здалека народжується пісня.
К р я ж. Та що я можу сказати, коли мій Петро для Олі земний рай створив? Іменно, рай. Якось я їздив, подивився аж сльоза прошибла від радості. Сам розумієш — діти...
Світлана (замріяно). З поля дівчата повертаються.
Кряж. Чого стоїш на воротях? Ану до хати! Зерно в мішки понасипайте. Наталко, кому говорю?
Наташа. Та йдемо, йдемо.
Наташа й Світлана пішли до хати.
Кряж. Ну, Риндя, спасибі, що зайшов.
Риндя. До кого ж мені ходити, Антоне Тимофійовичу? Я до вас і на млин завітаю.
Кряж. Приходь, приходь...
Риндя. Може, й вислухаєте мене...
К р я ж. Ти про що?
Риндя. Таке діло маю, що й не скажу зразу... Душевне.
Входить Омелян Самопал, міцний дідок, одягнений у старе галіфе і фуфайку, припорошену борошном. Поглянув на розкидані по подвір’ю речі, привітався.
Самопал. Землетрус.
Кряж. Кого трясе, Омеляне, а кого й милує...
Самопал. Бачу. (Витирає чоло, сідає на ослін). Поки добіг, то, соответственно, ледве не кончився.
Кряж. Чого ж ти біг?
Самопал. Тебе рятувати.
Кряж. Спасибі, друже мій, на доброму слові, та нічим ти мені не пособиш. Вгощайся.
Самопал. Спасибі. Мені, як сказав Дмитро, той... Косяк сказав, що ти задумав, то в мене аж у голові загуло. Та що ти, Антоне, здурів? ІЦо тут у вас скоїлося?
Риндя. Вчора у нас в селі була революція... їх вчора на
зборах...
Кряж. Відблагодарили, Омеляне, за всі труди відблагода- рили...
С а м о п а л. Не обрали?
Риндя. За них тільки я і конюх Спиридон руку піднімали...
Самопал. За що ж тебе? Був ти колись, соответственно, на перших місцях в районі...
Кряж. Був, та загув... Я вже, Омеляне, не Антон Кряж, а... а... той... дик... дикретор!
Риндя. Диктатор.
Кряж. О! Чув? Це вже я, значить, дик... диктатор... Всю колгоспну демократію запер у шафу, запроторив за бемське скло і... і... Зняли, бо я зборів, бач, не скликав, щоб попросити Докію Плющиху на роботу ходити, а сам... І з правлінням не радився,
і бригадири переді мною навитяжку стояли, і з колгоспниками я грубий... і... і... нема в мене програми. О! Нема програми.
Риндя. А доярка Ганна Рибачка і собі: «Нам треба вченого, культурного голову!» Культурного, хе-хе, наче Антон Тимофійович некультурні... От люди!
Кряж. Тепер уже культурний. При гальштуку, на гармонії грає... І вчений. Палітурки має — диплом. Таку демократію вчора розвели!
Самопал. А ти що?
Кряж. Я? А ось заберу все з хати, дітей, і... і бувайте здорові. Ні, ти тільки послухай: виступає Галька, Пилипа Сторчака дочка... Таке горобеня, торік лише десять класів закінчило, і давай мене, Антона Кряжа, сповідати. «Ви,— каже,— не голова колгоспу, а економ». І це при всіх. Економ! А я ж у партії більше, ніж Гальці років! Оцими руками все, своїм горбом, без дипломів, а з чотирма класами. І все сам, сам... Романів (наголошує на першому складі) не читав, але діло робив.
Риндя. Люди невдячні. Почали Антон Тимофійович виступати, то їх ще й лякають, що за різні душевні висловлювання можуть п’ятнадцять діб у міліції дати...
Самопал. Ясно. І всі проголосували?
Кряж. Всі.
Риндя. Тільки я і конюх Спиридон...
Самопал. Виїжджаєш?
Кряж. Хочу в іншу область. Зрозумій же, Омеляне, як зобидили! Колгосп організував, на дорогу вивів, а тепер, кажуть, без програми.
Риндя. Якої ще їм програми треба? По два кіла на трудодень мали, по п’ять карбованців... Та про таке життя Маркс писав — лектор один з району приїжджав, то говорив...
К р я ж. О, чуєш?
Самопал. Лектор. (Пауза). Ти, Антоне, на свій бік товариша Маркса не перетягнеш... Не вірю, щоб така програма була в Маркса—по два кіла... Від Маркса Ленінове вчення пішло, соответственно, а Ленін не учив, щоб ми на місці зупинялись.
Кряж. Та я нічого, це ось він. (До Ринді). Вчений дуже! А програма, Омельку, в мене була. Я всі постанови партії на сто відсотків виконував. Сказано було, щоб овочів більше місту давати,— посіяв і цибулю, і моркву, і часник посіяв. Сказано було: більше молока — трохи добавив. Написали, щоб...
Самопал. Одним словом, скільки вб’єш, стільки і в’їдеш — оце твоя програма і є.
Кряж. Дуже ти, Омельку, політичним став.
Самопал. Соответственно. Так що на млині сидіти будеш?
Кряж. Буду. Спокою хочу...
Самопал. А колгосп же як?
Кряж. Не знаю.
Самопал. Ти б ще міг багато для людей, для артілі зробити. Тебе ж членом правління обрали?
Риндя. Обрали, обрали. Всі проголосували.
Самопал. Люди вірять тобі.
Риндя. Вірять, вірять!
Кряж (до Ринді). Замовчи.
С а м о п а л. І секретар райкому просив.
Кряж. Просив.
Самопал. І Дмитро Шелест.
К р я ж. А що мені Дмитро Шелест?!
Самопал. А те, що ти, соответственно, нікуди не поїдеш.
К р я ж. Як не поїду?
Самопал. Не піде Антон Кряж в обоз, коли наступлєніє іде. Обидився! А я ж тобі хіба не говорив, Антоне? Ще як ти агронома з колгоспу вигнав за критику і в газеті про тебе писали. Я тебе, Антоне, сорок років знаю... Ти як вийшов у передовики, так тобі, соответственно, і замакітрилась голова... Здалось тобі, що ти — пуп землі і...
Кр я ж. Хто пуп? Ти, Омеляне, не дуже...
Самопал. Ти слухай та думай... У колгоспі п’ять тисяч гектарів землі, машини, ферми... В артіль молодь з десятирічки прийшла, а ти... сам за все хапався... Щоб міг, то й баштан сам стеріг би... Та ще й свої чотири класи напоказ виставляєш, мовляв, який я безграмотний, а як працюю... А вчитись не захотів поїхати, як райком посилав...
Кряж. Ти чого прийшов, Омельку? Якщо з миром, то посидь,
а як... досить з мене!
Самопал. Прийшов, бо душа за тебе болить... Я тобі правду кажу.
Кряж. Обійдуся без твоєї правди. У мене своя... правда.
Самопал. У нас правда одна. Чи ні? Нею і жити треба, Антоне... Забирай оці скарби та за розум візьмись.
Риндя. Візьміться, візьміться.
Кряж. Не тарабань, Риндя!
Самопал. Люди тобі правду сказали... Зараз такі часи настали, Антоне, що... літом саньми не поїдеш... З людьми по-
людськи треба...
Кряж. Ти мене не вчи. Я хоч на партійному з’їзді персонально не був, але трохи читати вмію.
Самопал. Читати мало, треба, Антоне, щоб воно в душу ввійшло. В душу... Подумай, то воно і вляжеться. А як з Дмитром посварився, то помиритесь... Хлопець він хороший.
Кряж. Кобила з вовком мирилася, та додому не вернулася.
С а м о п а л. Ти, соответственно, вернешся.
Риндя. Вернетесь, вернетесь, Антоне Тимофійовичу.
Кряж (до Ринді). Щезни! Адвокат!
Р и н д я. Я піду, піду... Я ж для вас... (Вийшов).
Кряж. Няньок мені не треба. Благодійники! Ще й ти... Дипломанти. Хоч зараз за границю. Умовляти прийшов чи послали? Не пропаду, не журіться.
Самопал. Ех, ти... Дивлюсь оце на тебе і думаю: де ж той Кряж, що колись, соответственно, проти вітру, проти бурі йшов не згинаючись?
Кряж. А я що, зігнувся? Перед ким? Перед Дмитром на коліна став? Не дочекаєтесь!
Самопал. Чого розкричався? (Пауза). Тепер говори, я слухаю.
Кряж. Не буду я з тобою говорити. (Пауза). Чуєш, не буду! І бачити нікого не хочу. Сам буду жити. Не чіпайте мене.
Самопал. Що ж, бувай. (Рвучко повернувся і вийшов).
Кряж мимоволі ступив крок за товаришем, але зупинився. Став біля воріт, слухає пісню «Налетіли журавлі...».
З хати виходять Ольга, Наташа, Світлана. Винесли ще якісь чемодани. Зупинились. Мовчать. Кожна думає про щось своє, а пісня все ближче і ближче. Світлана витирає кінчиком хустки очі. Раптом десь загуркотіла машина.
Кряж. Нарешті! Дівчата, збирайтесь! Петре!
Входить Петро Косяк, невисокий, худорлявий.
Косяк (обняв Кряжа). Тату, драстуйте! (Окинув поглядом подвір’я). Ось воно, життя наше... Олю, і ти прийшла? Не дочекалась мене, стомилась? А я ж просив, Олю...
Кряж. Всі на батькове горе злетілись.
Ольга. Нічого, Петре, я через ліс, через балку... Близько...
Кряж. Ну, діти, ходім, перед дорогою в хаті посидіти годиться... Радий я, Петре, що ти приїхав... Давно не бачив тебе...
Косяк. Все робота, робота... Олю, ти б одяглась.
Ольга. Мені не холодно.
Всі, крім Наташі, збираються йти до хати.
К о с я к. А як ти виросла, Наталко. Красуня.
Наташа. Завжди ви мені, Петре Петровичу, компліменти говорите.
Косяк. Хіба не заслужила?
Кряж. Наталко, ходім.
Наташа. Не хочу, там... моторошно... Пустка, наче вимерли всі.
Ольга. Наташо, не можна так.
Всі, крім Наташі, виходять.
Наташа сама. Знову над селом лине тужна розповідь про долю журавлину. Входить Дмитро Шелесту припорошеному костюмі, в чоботях.
Дмитро. Добрий вечір, Наташо.
Наташа. Здрастуй, Дмитре. Хоч би вмився, як до дівчат ідеш.
Дмитро. Даруй, з поля щойно... Косяк приїхав?
Наташа. Приїхав. І Ольга тут.
Дмитро. Ольга?
Наташа. Так, що ж тут дивного?
Дмитро. Нічого... Я... не гадав, що... Я, власне, до батька... Наташа. Не треба, Дмитре. Знову почнеться... Сил уже нема слухати і терпіти. Таке задумав, аж страшно. І його не переконаєш.
Дмитро. Жаль мені його, Наташо... Боляче, що він зрозуміти не хоче...
На ганок вийшла Ольга.
Ольга. Наташо! (Побачила Дмитра і замовкла). Батько кличе. (До Дмитра). Добрий вечір...
Дмитро підійшов до ганку, але Ольга вже зачинила двері. Наташа. Чого це вона? Всі якісь чудні сьогодні.
З хати вийшов Кряж.
Кряж. Наталко, батько кличе, не чула?
Наташа. Іду. (Пішла до хати).
Кряж пішов за нею.
Дмитро. Антоне Тимофійовичу!
Кряж зупинився
Сьогодні у нас засідання.
К р я ж. А мені яке діло?
Дмитро. Вас же обрали членом правління...
Кряж. Я не просив (підкреслено), товаришу голова, щоб мене обирали.
Дмитро. Даремно ви ображаєтесь, Антоне Тимофійовичу. Кряж. А це хто тобі сказав? Я — на пенсію іду по правах і законах. Відробив своє, дик... дикретором став, колгосп розвалив.
Дмитро. Вам цього ніхто не говорив... Ви знаєте, чому так сталось.
Кряж. Докії ручку не цілував... Демократію — за бемське скло...
Дмитро. Не туди гнете, Антоне Тимофійовичу.
Кряж. Туди! Слава моя тобі поперек горла стала! Людей проти мене підбив... Віддячив за все, за все віддячив... Агроном! Дмитро. Ви для мене багато зробили, спасибі, але...
Кряж. Обійдусь без твоєї подяки. Я разом з Котовським за нашу владу бився, колгосп організовував, мене куркульські обрізи шість разів прорешетили...
Дмитро. Це всі знають, Антоне Тимофійовичу, а зараз ви...
Кряж. Знову про мою програму почнеш? Побачимо ще, яка твоя буде. Я все робив, як партія говорила, а ти що, попереду партії підеш?
Дмитро. Ні. На простір буду з людьми виходити — так, як партія вчить... на простір... Хочу, щоб і ви допомогли... ферми думаємо вам доручити...
Кряж. Мені ферми? (Пауза). Хочеш мене у свій візок запрягти? Не вийде! Антона Кряжа не загнуздаєш!
Дмитро. Спокійніше, я — не з лякливих, Антоне Тимофійовичу.
Кряж. Ти чого прийшов? (Пауза). Дайте мені спокій! Залиште мене! (Відчинив сінешні двері, гукає). Петре, їдьмо звідси швидше!
На ганок вийшли Косяк, Світлана, Наташа.
Косяк. Ідемо, тату, їдемо. (До Дмитра). Треба ж мати якийсь такт, Дмитре Івановичу.
Дмитро. До речі, машину не затримуйте, бо у нас пора гаряча.
Кряж. А-а, так для мене уже і машини нема?
Косяк. Я домовився з шофером... Я заплачу, будь ласка...
К р я ж. Не поїду я на його машині. Не поїду!
Світлана. Тату!
К р я ж. Не лізь не в своє діло! Не поїду... Ось... ось у тачку запряжусь і через усе село...
Дмитро. Що ви, незручно, Антоне Тимофійовичу!
Кряж (складає якісь вузли на тачку). Хай усі дивляться! На зло тобі запряжусь.
Дмитро (допомагає складати речі на тачку). Може б, прив'язати, бо дорогою порозтрушуєте.
Косяк. Відійди!
Дмитро. Ну, до побачення, Антоне Тимофійовичу. (Подав Руку).
Але Кряж відвернувся. Дмитро вийшов.
Косяк. Приятель!
Кряж. Щоб їх уже не бачити!
З хати вийшла Ольга, подала батькові замок.
Ольга. Замикайте хату.
Кряж. Сама замкни, дочко.
Петро. Олю, ти в кабіну сядеш, щоб не пройняло вітром.
С в і тл а н а (проходячи повз квітник) О, квіти зім’яли... Наташа. Квіти знову зацвітуть...
Виносять речі. Ходить по подвір'ю Антон Кряж, немов прощається. Взяв дошку, молоток, підходить до хати, забиває вікна.
Наташа (кинулась до батька). Не забивай вікон! Не треба! Косяк. Чому? Так безпечніше, Наташо.
К р я ж. А це що за вигадки, відійди!
Н а т а ш а. Не забивай! Я... Я не поїду!
Кряж. Що?! Як не поїдеш?
Наташа. Не хочу виїжджати! Я тут залишусь.
Ольга. Наташо, що ти задумала?
Кряж. Буде так, як сказав я... Все забрали?
Косяк бере чемодан, той, що поставила біля ганку Наташа,
Косяк. Все, тату. Оленько, іди до машини.
Ольга і Косяк вийшли.
Кряж підбирає дошки. Наташа мовчки стоїть поруч. Підійшла Світлана.
Світлана. Нам буде добре, Наташо. Я вірю... Батька пожалій...
Пауза.
Наташа (зірвала косинку з голови, немов цим жестом змахнула і біль з душі). Що ж, по конях, тату?
Ввійшов Косяк.
Ідемо?
Косяк. Так би зразу, Наташо. Не до чужих їдете, а до своїх. Тату, що ви, справді тачку будете тягти?
Кряж. Не ваше діло. Ви собі їдьте, а я... я на його машину не сяду. Не сяду!
Наташа (бере з тачки стільці). Тату!
Кряж. Кому сказав? Не чіпай.
Винесли останні речі. Вийшли всі, лише Кряж стоїть, немов прощається... А на вулиці співають хлопці і дівчата. Кряж взявся за голоблі
і потягнув візок.
Завіса
Твори
Критика
