Виборене щастя
Микола Огородник
Події в романі розгортаються напружено. Конфлікт починається а того, що Іван Запорожний лісівник, колишній військовий льотчик, їде саджати ліси на пісках, а перед цим іде свататися до Ярини Поливаної, яка хоч і кохає хлопця, але піддається на умовляння матері. А мати радить виходити заміж за Івана лише в тому разі, якщо він відмовиться од призначення. Ситуація цілком природна. На хуторі Овечому, куди Іван їде працювати, немає школи, а Ярина вчителька, має в рідному селі Кам'янці роботу і побутовий затишок.
Забігаючи наперед, скажемо, що для книжки вистачило б уже цієї події, та Микола Зарудний з цього лише починає змальовувати життєві колізії, яких у книзі набралося чимало, але всі вони взаємозв'язані.
У складних життєвих ситуаціях опиняються молоді й літні люди в романі. Ці складності торкаються їхніх особистих і громадських справ. Та в центрі — Ярина з Іваном. Він їде на хутір Овечий, вона залишається в селі. Минає час. Ярина й Іван усе більше відчувають, що вони не можуть бути одне без одного, і нарешті одружуються. Ярина переїхала на хутір, та стосунки з Іваном дедалі загострюються, ще більше ускладнюються від тоді, як Ярина стала матір'ю, їй здаєтся, що Іван уже не такий уважливий до неї, як був, Ярина намагається забутися в материнській любові до сина, менше звертати уваги не те, чим живе Іван, для неї стає байдуже, чи будуть лісові насаження, ци їх не буде, чи виростуть ліси у пісках, чи не виростуть, їй болить одне, вона хоче того побутового затишку, який мала і котрий залишився там, у Кам'янці.
На якийсь час їй вдається цього досягти. Однак дорогою ціною вона виборює собі цей спокій і ненадовго, бо помічає, що з кожним днем зростає відчуження між нею й Іваном. А тут до «сього захворів їхній син. У відчаї Ярина з Іваном роблять усе, щоб врятувати його життя...» Син помирає в пісках на їхніх руках. Втративши сина, Ярина розлучається з чоловіком і тепер уже назавжди.
«— Я поїду сама, - сказала Івану, - і вже назавжди. Видно, я не зуміла... зберегти своє щастя... і дорого заплатила за це... Я тебе не звинувачую, Іване. Ти інакше не можеш жити, а я... не можу так, як ти... Мені не потрібна була твоя Гілея, я хотіла мати своє маленьке щастя... Ти мені йога не дав. Для всіх у тебе вистачило, а для мене ні...»
Письменник не зупинився перед зображенням складної ситуації, показав трагічний її кінець. Якби він цього не зробив, то погрішив би перед правдою життя. Адже не можуть ужитися разом такі дві протилежні натури, як Ярина й Іван. У них різні інтереси. Він прагне до звершень, інше життя йому не підходить. Ярині ж потрібне лише затишне кубельце, в якому вона має займатися своїми домашніми справами. Вона повертається до Кам'янки, знаходить своє щастя з Данилом Прахом, яке гарно вміщується в чотирьох стінах хати, де з порога можна, милуючись, покликати курей, щоб дати їм їсти. Данило, так само, як і вона, задоволений вузьким віконцем у світ.
Іванові ж спокійне життя не підходить, він його може відчувати лише у відчайдушній боротьбі за проростання молодих саджанців на засушливих пісках. До таких характерів належить і Марта, котра кохає Івана, але уникає його.
Та в житті як на довгій ниві. Виникає така ситуація, що й Іванові потрібна підтримка. Отоді Марта стає поруч з ним, і вони поєднують свої долі на все життя, і знаходять у цьому своє щастя.
Складності особистого життя кожного героя роману (а ними густо заселений твір) щільно пов'язані із суспільним становищем цих людей. І знову ж таки найбільш показовим у цьому відношенні є образ лісівника Івана Запорожного. Йому доводиться переборювати відсталість і формалізм таких учених, як Мартинюк, і таких кар'єристів, як Лобан. Він конфліктує з ними, бо вони пропонують садити ліси за старим методом. А це занадто довго. Є новий метод. Правда, ще невипробуваний, ризикований, але він дає можливість значно швидше виконати роботу. І Запорожний стає на цей шлях, не зупиняється ні перед труднощами, ні перед майбутніми неприємностями, які неминуче будуть, — це він добре знає. Але сміливо йде на поклик душевних поривань.
Не зупинився Запорожний і тоді, коли труднощі, здавалось, його здолали. Звільнений з роботи, він покидає хутір, покидає лісгосп «Степовий», та вірить у свою справу, і ця віра дає йому сили. Зрештою правда перемагає...
Запорожний не самотній у своїй боротьбі за справедливість. І в цьому запорука його успіху. З ним поруч — Опанас Заклунний, Парамон Чарій, Марина Гомон, Марта Заклунна. Він знаходить підтримку і в секретаря райкому партії Мірошника, голови райвиконкому Колишева.
Відданість справі запалює людей. Виникає потреба в кадрах лісівників. Набути теку, спеціальність зголошується Ілько Сторожук. Він потрапляє на курси, щоб потім бути поруч із Запорожним, бо там сьогодні передова трудового фронту. І не тільки Ілько Сторожук, а й його донка Настуня.
В таких умовах Запорожний не міг не подолати труднощів, котрі виникають на його шляху. Письменник показав у динаміці і образи інших героїв, зокрема секретаря райкому партії Мірошника. Роман Мірошник, як і Запорожний, наділений вдачею творця. Він за нові методи і на виробництві і в керівництві. Хоча це вимагає інколи й нелегкої боротьби. Бо труднощі в житті бувають і об’єктивні, а бувають і такі, які створює чиясь свідома воля. Саме таких труднощів не обійшов у змалюванні автор «Гілеї». І твір набув справді життєвої реальності.
Гілея — країна лісів, як назвав цей район Придніпровських степів Геродот. За тисячоліття ліси зникли, їх викорчовували скіфи під пасовиська, вони гинули від пожеж і степових бур, зрештою піски поховали їх навіки. Тепер люди взялися відродити ліси. Відродити у боротьбі із стихією і духовною убогістю, у боротьбі за право бути господарем і творцем на землі. Про це і розповів цікаво Микола Зарудний у своєму романі.
Л-ра: Дніпро. – 1974. – № 2. – С. 158-159.
Твори
Критика
