Пафос утвердження, пафос заперечення
Алла Спиридонова
У якій із сімнадцяти п’єс Миколи Зарудного найбільшою силою втілилися риси, характерні для творчого почерку письменника? На це запитання, мабуть, відповісти не так уже й легко. Як і на те — який жанр йому найближчий: комедія, драма чи п’єса-роздум.
Коли на кону вперше з’явилася п’єса М. Зарудного «Весна», а незабаром засяяла і його «Веселка», глядачі одностайно визнали їх автора комедіографом — гострим, дотепним, спостережливим. Коли ж з-під його пера вийшла п’єса «Мертвий бог», М. Зарудного визнали письменником із сильним драматичним началом. В «Марині» ж він піднявся до висот трагедії.
Та відповідь дає сам драматург.
Я не хочу і не можу, — говорить він в одному із своїх інтерв’ю, — розмежовувати у п’єсах комічне й драматичне, бо і в житті ті два начала тісно сплетені.
Уже перші драматургічні витвори письменника — «Весна» і «Велике доручення» (чомусь про останній ніде не згадують) відзначаються широтою узагальнень. Ідея торжества у нашому житті нового над старим, над пережитками вчорашнього дня — лейтмотив цих п’єс. Обидві вони порушують актуальні для свого часу проблеми колгоспного села. Тут і боротьба передовиків сільського виробництва за розвиток тваринництва, що було тоді однією з умов подальших успіхів нашого сільського господарства, і питання критики і самокритики, і проблема новаторства, масової творчої ініціативи.
Вже ці п’єси (хоч вони й не в усьому художньо довершені) виявляють властиве письменнику добре знання відтворених ним життєвих явищ, уміння підмітити характерні особливості цих явищ, узагальнити їх, заглянути вперед, побачити в сьогоднішньому риси прийдешнього. Багато його образів (як і в наступних творах) взяті з дійсності, мають своїх прототипів. У «Весні» і «Великому дорученні» голосно пролунала думка про те, що перемога нового над старим — це перемога громадської свідомості над індивідуалістичною.
Мене хвилюють проблеми майбутнього села, молоді, — говорить Микола Якович в інтерв’ю, яке вже згадувалось вище. І він не лише звертається до важливої теми, а й торкається найсуттєвішого в житті колгоспників. Драматург відобразив історію духовного зростання людини села у важкі повоєнні роки, формування характеру певної частини молодого покоління. В героях його творів, які є носіями авторського світовідчуття, торжествує нова свідомість, нове ставлення до життя.
М. Зарудний уперше зустрічається зі своїми персонажами в досить складний час післявоєнного відродження країни. Він веде розмову при місце людини в суспільстві, її громадянську активність.
Ми часто докоряємо нашим письменникам за те, що образи позитивних героїв виписані у їхніх творах блідіше, ніж негативні. М. Зарудному цього не закинеш. І, мабуть, секрет його вміння відтворити в усій повноті постать людини, якій він віддає свої симпатії, саме в його таланті спостерігати, «слухати» життя, людські характери, в які він не боїться внести суперечливі моменти.
Ось один із його героїв — Кряж — головний персонаж комедії «Веселка». Щедра, добра, сонячна душа, хлібороб, що «всього себе колгоспові віддав, ні дня не знав, ні ночі, ні свята...» Один із тих, хто «труднощі переборював та постанови виконував». Та з часом з’явилися у Кряжа диктаторські нотки, почав він усе менше радитися з правлінням. Та й недостатня освіта давалася взнаки: новий день ставить перед колгоспними керівниками нові вимоги. І односельчани віддають голоси молодому, освіченому й культурному Дмитру Шелесту.
Малюючи образ де в чому обмеженої, але чесної і працьовитої людини, автор знаходить правильний комедійний тон. Яких тонких комедійних барв сповнені сцени п’єси, що відтворюють від’їзд Кряжа, який не в змозі вгамувати свої розбурхані пристрасті і вирішує залишити колгосп, аби нарешті «спокійно пожити». Та скільки не вмовляє Кряж самого себе, душа чесного трудівника не витримує. Навіть за високим парканом хутора він живе лише тим, що діється в колгоспі, гаряче реагує на будь-які «тривожні» сигнали. Не зміг Кряж жити в тиші і спокої вуликів, бо не мислив свого існування без рідної справи. І повернувся до людей, до справжнього життя.
Поєднання комедійного і драматичного, про яке говорив письменник, у цій п’єсі особливо відчутне. Автор, протиставляючи різні життєві позиції, які уособлюють у п’єсі Кряж і його зять Косяк з його психологією власника, загострює драматичні ситуації, оголює з нещадною силою огидне власницьке нутро останнього.
Майстерність драматурга примушує глядача зосередитися на великій і важливій думці про єдино можливий шлях людини до справжнього щастя — шлях з колективом, у колективі.
«Веселка», безумовно, один з наяскравіших творів нашої української драматургії. В ньому розкрилися грані таланту письменника. І кращим свідченням високих якостей п’єси є її славна подорож по сценах.
Зараз уже навряд чи можна дорікати драматургам за те, що вони не звертаються до сучасності. Але не так уже багато можна навести творів високого громадянського резонансу, які увібрали б у себе пафос нашої дійсності. М. Зарудний прагне говорити зі сцени про обов’язок людини перед Батьківщиною, про відповідальність перед іншими, перед самим собою.
Голова колгоспу Назар Горновий та секретар парторганізації Яків Далекий («Антеї») — це ті люди, хто трудиться «на повну силу», хто в сьогоднішньому бачить паростки майбутнього.
До чого прагне людина, з чим бореться, які її ідеали? Відповідь на ці запитання дає життєвий приклад героя драми «Острів твоєї мрії» Федора Морозенка. Федір благородний і принциповий, духовно стійкий і ґромадськи активний, гранично вимогливий до себе і до інших. Це — носій кращих рис нашої людини. «Повинно ж щось бути священним для людини», — гаряче вигукує Федір матері, твердо вирішивши замінити на цілині свого брата, що підло тікав од труднощів життя. (Щоправда, хотілося б бачити Федора в більш складних життєвих і психологічних обставинах, ніж ті, в які його поставив автор).
Громадянський пафос п’єси, її головна публіцистична ідея і у викритті життєвої філософії Святослава. Нікчема і негідник у своєму ставленні до громадських обов'язків, Святослав нікчема і негідник і в особистому житті. Автор ніби говорить нам: таким, як Святослав, немає виправдання.
Нещадно засуджує драматург і героїню своєї п’єси «Мертвий бог» Людмилу. Вістря свого гострого пера він спрямовує проти міщан Із їх споживацьким ставленням до життя. На прикладі долі чоловіка Людмили Івана Кортуна він показує, в яку трясовину попадає людина, коли зраджує свої ідеали, як засмоктує її болото міщанства, що сковує душу і здібності.
М. Зарудний — художник творчо невгамовний. Він — у пошуках. Це засвідчує один з його останніх драматичних творів — п’єса «Вірність», котра завершує трилогію автора про становлення і утвердження нової людини.
Чи відкриває нове драматург в цій темі? Адже в нашій літературі є чудові полотна, що відбили подібні сторінки історії держави — від «97» М. Куліша до «Думи про Британку» Ю. Яновського. Розкриття подій і характерів їх учасників, проекція на «сьогоднішній день» викликають у ножного глядача асоціативні порівняння «я» і «він», глядач ніби співпереживає разом з героями події, відтворені на сцені.
Кожний з героїв п’єси — і бойовий котовець за прізвиськом Гарібальді, і революційний моряк Богун, і юна комсомолка Галина та всі інші — живі, колоритні, самобутні і в той же час типові постаті.
М. Зарудний відтворив у своїх п’єсах цілу галерею представників молодого покоління, його юнаки і дівчата не схожі один на одного, але всі вони душевно щедрі, несуть поезію чистих почуттів, поезію справжнього кохання, яке освітлює життя, допомагає утвердженню вищих людських ідеалів. Тут і дві веселі пари — Наташа з Романом та Сашко з Світланою («Веселка», тут і хвороблива Тоня, яка видужує під промінням вірної любові свого друга Федора («Мертвий бог»); тут і кмітлива Галинка та гарячий Юрко («Ну й дітки ж»), не кажучи вже про героїв однієї з останніх комедій М. Зарудного «На сьомому небі», більшість з яких молодь.
У доробку М. Зарудного — переважно твори значні й масштабні, кожний з них позначений гарячим пафосом утвердження і не менш гарячим пафосом заперечення: утвердження доброго начала життя, людини в її найвищому призначенні, і заперечення всього, що гальмує наш рух уперед, заперечення всіх тих, хто, за образним висловленням автора передмови до збірки п’єс М. Зарудного Олексія Коломійця, «лягає сміттям на нашій дорозі».
Сьогодні немає, мабуть, у нас театральної афіші, на якій би не стояло прізвище Миколи Зарудного. Майже всі його п’єси знаходять широку путівку в життя.
Л-ра: Дніпро. – 1971. – № 8 – С. 136-138.
Твори
Критика
