Микола Зарудний. Під високими зорями
(Уривок)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Дзвонар Корній Дмитрович. Поліна Гнатівна.
Діда.
Степан Кожедуб.
Федора Іванівна.
Терентій Васильович.
Трухан Петро Павлович. Тарас юк Яків Герасимович. Круг лик Калістрат Власович. Ніна.
Ж єн я.
Валя.
Т и м і ш.
Олексій.
Льоня.
Наші дні.
ДІЯ І
Подвір'я Дзвонарів на околиці села. Поруч нього починаються поля, вдалину стелиться дорога. Осінь. Під розлогим кленом — стіл з почорнілими лавками, в глибині сцени — криниця. Косі промені сонця пронизують небо і високі телевізійні антени. Терентій Васильович тягне з хати дріт, дістає з чемоданчика інструменти і приєднує апарат. На ганок виходить Поліна Гнатівна.
Поліна. Терешку, а на цьому довгому дроті буде чути? Терентій. Кого ти питаєш, Поліно? Я на війні цих апаратів, може, тисячу встановив. Від Москви до Берліна тягнув на собі лінію. Чотири роки обсновував землю дротами, а ти сумніваєшся... Я можу тобі й третього апарата прилаштувати. Поліна. Мені й одного досить, а то затіяли...
Терентій. Була така вказівка Степана: коли Африка на дроті буде, то щоб ти на одному апараті сиділа, а колгоспний актив — на другому. (Набирав номер). Серденько, ти мене чуєш? Подзвони для повної ясності з усенької сили. (Кладе трубку).
Лунає довгий дзвінок.
(Піднімає трубку). Порядок. Тепер, серденько, виходь на зв’язок з районом і сиди пеньком, поки Африка не обізветься. (Кладе трубку). Ти, Полю, з хати будеш говорити, а ми — звідси. Може, захочеш Корнієві щось на вухо шепнути, то щоб актив не чув.
Поліна. Посходяться, а Корній же не до активу дзвонить, а до мене. Дружина я йому чи хто?
Терентій. Для Корнія ти і актив — усе одно. А може, актив ще дорожчий.
Поліна. Що ви оце говорите? Корній мене й на районний не проміняє, а не те що... Уже й года, Терешку, пройшли, а в серці жаринка тліє... Півроку його нема, то сама не своя ходжу.
З величезним портфелем входить Калістрат Власович Кругли к Вітається за руку з Поліною, вигортає з портфеля купу паперів.
Т е р е н т і й. То від любові така ситуація.
Круглик. Зв’язок з Африкою встановлено?
Терентій. Тільки на тебе чекають. Ти що, Калістрате, всю контору сюди притягнув?
Круглик. Це не контора, а державна звітність, Терентію Васильовичу. Документація. Я повинен доповісти по всіх графах і показниках, бо Корній Дмитрович вірить тільки цифрам і фактам. Факти — річ уперта. (Заглиблюється в розрахунки). Це я висловився фігурально... А що ви про любов говорили?
П о л і н а. То ми так, згадали...
Входить Федора Іванівна. На її кофті — Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці. Круглик мимоволі причепурюється.
Федора. Приїздить?
Поліна. Та не приїздить, а дзвонитиме—телеграму прислав...
Федора. Тю, а дівчата на фермі сказали, що...
Круглик. То, Федоро Іванівно, вигадали некомпетентні особи.
Федора. По телефону, з самісінької Африки?
Круглик. Епоха супутників і НТР, шановна Федоро Іванівно, відкрила величезні можливості для комунікабельності людства. Це стосується і наших Снігурів, з яких можна зв’язатися по телефону з усіма куточками планети, в тім числі з Африкою, Парижем і Америкою...
Федора. І буде чути?
Терентій. Так, наче з Балти або Кривого Рога.
Ф е д о р а. А ти, Полю, помолодшала.
Круглик. Любов, шановна Федоро Іванівно,— великий стимул для життєстверджуючої енергії плоті і духу...
Федора. Коли були молодими, то воно само й стверджувалось, а тепер...
Круглик.
Любви все возрастьі покорньї...
Ее порьівн благотворна...
П о л і н а. Ти диви які!
Круглик. Федоро Іванівно, я дуже вдячний вам за вищезгадану цитату...
Ф е д о р а. Це не цитата, а наче душа...
Терентій. А я вам скажу, що любов має дві фази: є любов перша, і є остання... І ніхто не знає, яка сильніша.
Круглик підходить і мовчки тисне руку Терентію.
Від першої любові голова обертом іде, а остання може, значить, довести до ручки... Молоде від любові або сходиться, або розходиться, а на другій фазі чоловік остаточно чмаріє і може таку колготу здійняти, що ніхто йому ради не дасть.
Круглик знову мовчки тисне руку Терентію і повертається до роботи. Ось я дивлюся, к приміру, на Калістрата...
Круглик. Терентію Васильовичу, я не хотів би, щоб у моїй присутності...
Поліна. Чого ж та Африка мовчить? Вже й голос забула... Полетів, наче у вирій.
Терентій. Така місія випала Корнієві.
Поліна. Молодшого могли послати.
Круглик. Ви мене дивуєте, Поліно Гнатівно. Корній Дмитрович поїхав не гуляти з фотоапаратом, а виконувати інтернаціональну місію по організації сільськогосподарських кооперативів в одній з держав третього світу.
Терентій. Наш Корній — заслужений голова.
Круглик. Ордени й медалі, можна сказати, на одному піджаку не вміщуються. Це я висловився фігурально.
Терентій. Корній лічно пройшов після війни всі колгоспні фази, тому його й послали... А молодий може не туди повернути і тоді... третій світ теж не туди поверне.
Голос по радіо. Увага! Говорить радіовузол колгоспу «Зоря». Доводжу до відома, що інформація, яка йде по селу, ніби сьогодні повертається з Африки голова нашого колгоспу Корній Дмитрович Дзвонар, не відповідає дійсності... А відповідає дійсності те, що він сьогодні дзвонитиме по телефону до своєї жінки Полі. Хто хоче послухати, хай приходить. Всьо. А зараз слухайте пісню зі словами: «Не нужен мне берег турецький» у виконанні нашого тріо в складі Тимоша, Олексія і Льоні, яку вони підготували спеціально.
По радіо лунає пісня.
Поліна. Оце-то розказав.
Федора. Зараз півсела збіжиться і побалакати не дадуть. Як собі знаєте, а я хоч два слова скажу Корнієві Дмитровичу, хай кидає все і приїздить, бо й колгоспу свбго не застане.
Круглик. Я вас прошу не тривожити Корнія Дмитровича в Африці.
Поліна. Хай уже як приїде, бо він не витримає такою вдару.
Круглик. Про все інформуватиму Корнія Дмитровичам. Мені хвилин п’ятнадцять-двадцять вистачить.
Терентій. Ти що, Калістрате, здурів?
Круглик. Терентію Васильовичу, ви трохи делікатніше висловлювалися б при женщинах... Слово «здурів» має негативне забарвлення. І кидає тінь.
Терентій. А ти знаєш, коли дзвонити з Африки, то треба мати мішок доларів або торбу фунтів. А Корній у Африці — пролетаріат, на командировочні живе... Це в нас за карбованця можна по телефону півдня патякати.
Круглик. Зауваження справедливе'. Виходячи з цього, я зроблю інформацію за п’ять хвилин.
Входять Лід а, Валя і Ніна.
Ліда. Мамо, не дзвонив батько? Такий переполох здійняли!.. їсти хочу, і дівчата теж.
Поліна. Хоч умийся, Лідо.
Ліда. Я, мамо, не з Палацу культури, а з ферми. Дівчата, гайда вмиватися!
Дівчата вмиваються біля криниці, прислухаючись до пісні. Валя і Ніна зітхають. Входить Степан Кожедуб.
Степан. Не спізнився?
Поліна. Мовчить Африка.
Ліда, Степане, ходімо з нами вечеряти.
Степан. Дякую.
Дівчата йдуть у хату.
Круглик. Ось я підготував тези, Степане Васильовичу.
Степан. Потім, Калістрате Власовичу. (Йде в хату).
Терентій. Там дівчата, а ти йому—«тези». Розуміти треба...
Чути телефонний дзвінок.
Поліна. Африка! Дайте мені!
Але трубку бере Терентій.
Терентій (урочисто). Колгосп ордена Трудового Червоного Прапора «Зоря» села Снігурів слухає... Що? Яке пиво?
Круглик. Я готовий доповідати!
Терентій. Кузьма, поклади трубку, бо я тобі лінію по саму ріпицю обчикрижу! Де ж твоя колгоспна свідомість? (Кладе трубку). Кузьма до Грицька Дармограя дзвонить, щоб узяв пива й на свіжину прийшов. Так просив, що я і сам збігав би.
Поліна. Ходімо в хату, Ліда принесе. (Гукає). Лідо, сходи, дочко, в магазин.
Голос Ліди. Зараз, мамо.
Усі, крім Круглика і Федори, йдуть у хату, назустріч вибігає Ліда з кошиком.
Поліна. Не барися ж. (Іде в хату).
Ліда виходить. Круглик складає папери. Федора підходить до нього.
Ф е д о р а. А чого ви не йдете, Калістрате Власовичу?
Круглик. По причині душевного розстройства, шановна Федоро Іванівно.
Федора. Справді, ви трохи з лиця спали.
Круглик Фізіономія, або, висловлюючись фігурально, обличчя, завжди відображає внутрішній стан індивіда...
Федора. Женитися вам треба, а то живете в повній ізоляції, а роки йдуть...
Круглик. Схильний до філософського сприйняття дійсності, синтезу й аналізу, я не знаю, що вам, Федоро Іванівно, відповісти.
Ф е д о р а. А ви любили коли-небудь?
Круглик. Мало місце в п’ятдесятих роках, коли я був агентом... контори «Заготскот» і вчився заочно в технікумі культ- освіти... Тоді я спалахнув цим благородним почуттям до однієї особи, яка працювала буфетницею на Лопатинській станції... Вона була чорнява, з ямочками, і... Звалася Фенею... Я приходив туди... інкогніто... і вона щоразу, без розмов, наливала мені по сто з причепом, тобто з пивом... Уявляєте?
Федора. І ви щовечора пили по сто з причепом?
Круглик. Ні... Через місяць Феня наливала мені по двісті, без здачі, і я захворів...
Федора. Господи, хіба та Хвенька не знала, що ви закохалися?
Круглик. Я страждав мовчки й писав вірші, які вона не читала.
Федора. Чому ж ви їй не сказали?
Круглик. Бо вона раптово вийшла заміж за старшого вантажника станції Васю, і я одержав два удари...
Федора. Хто ж вас ударив?
Круглик. Один раз судьба, а другий раз Вася, коли я хотів прочитати їй вірші на пероні... Йому дали п’ятнадцять діб умовно, а мені директор контори оголосив письмову догану за моральний розклад, хоча я зовсім не розкладався. Після цього я забув її і кинув пити.
Федора. І більше вам ніхто не подобався?
Круглик. Це таємниця. Але, може, дехто ще почує мою лебедину пісню...
Федора. Краще слухати солов’їну...
Круглик (вдячно тисне руку Федорі. Після паузи). А ви... ви слухаєте?
Федора. Мої соловейки — вдовині, Калістрате Власовичу. Уже відспівали.
Круглик. Не говоріть таких печальних слів, Федоро Іванівно. Я знаю, що вашої руки домагалися дуже достойні... претенденти... Аж до директора маслозаводу включно...
Федора. Претенденти, може, й були, тільки не по тій стежці ходили, розминулися... Шукали мене в президіях високих та на зльотах, а на ферму ніхто не прийшов... Так і зосталися там літа мої.
На ганок виходить Степан.
Круглик. І через моє життя пройшла трагедія червоною ниткою.
Степан. Федоро Іванівно, вас просить Поліна Гнатівна.
Федора. Пробачте, Калістрате Власовичу. (Йде в хату).
Степан. Яка у вас трагедія?
Круглик. Особиста. Ви тези проглянете? Я звертаюся до вас як до парторга і головного інженера колгоспу.
Степан (переглядає тези, щось окреслює олівцем). Цього зараз повідомляти Корнієві Дмитровичу не будемо.
Круглик. Він повинен знати.
Степан. Повернеться Корній Дмитрович і дізнається про наш комплекс, а по телефону всього не розкажеш.
Круглик. Погоджуюсь, але майте на увазі, що це питання нашого життя і я буду відстоювати свої концепції, як... Джорда- но Бруно... Це я висловився фігурально.
Степан. Я зрозумів.
Круглик. З вашого дозволу. (Йде в хату).
Входить Ліда.
Степан (переглядає папери на столі, бере товстий зошит, читає).
О Федоро, о Федоро!
Я живу тобою.
Чи побачу тебе скоро,
Чи обійдеш стороною?
Ліда. Хто це так?
С т е п а н. Це не наше, Лідо.
Ліда. Заздрю.
Степан. Кому?
Ліда. Тим, кому пишуть вірші...
С т е п а н. Я не вмію, але можу... прозою.
Л і д а. Не чула.
Степан. Яж сказав, що кохаю.
Л і д а. І все?
Степан. Ні. Виходь за мене заміж.
Ліда. Оце ділова розмова. Боже, які ви, технократи, убогі! Одруження для тебе — любов чи просто життєвий цикл?
Степан. Любов.
Ліда. Якась вона в тебе дивна. По тижневі не бачимось...
Степан. Роботи багато, Лідочко.
Л і д а. А прийдеш — мовчиш.
Степан. Про любов не обов’язково говорити весь час. Я сказав раз — і назавжди.
Ліда. А я хочу, щоб ти говорив, говорив... Я хочу, щоб ти горів од любові, щоб ти...
Степан. Добре, я згорю. Ось викопаємо буряки, зоремо зяб, організуємо комплекс— і згорю. На попіл. Тоді візьмеш і розвієш по полю...
Ліда. Якщо розвію, то вже не зберу. На попіл — жалко.
Степан. Спасибі, що даруєш мені життя. Лідочко, я серйозно: як тільки повернеться Корній Дмитрович, то Яша Тарасюк буде просити дозволу на наш шлюб. Я домовився.
Ліда. Чому Яша, а не ти? Боїшся?
Степан. Так треба, мати сказала... Прийде з хлібом. Хіба це поганий звичай? А мені боятися нічого. Корній Дмитрович знає, що ми дружимо, і взагалі ставиться до мене...
Ліда. А коли почує про комплекс, то від радості носитиме тебе з Яшею на руках.
Степан. Я не сумніваюся, що Корній Дмитрович підтримає нас і...
Ліда. І візьме в руки батога, й пережене всіх корів з телятами у колгосп до Якова...
Степан. Я в цьому не бачу ніякої трагедії, Лідо. На заводах — автоматичні лінії, електроніка, а ви... доїте вручну сотні корів і тягаєте вагонетки... Ти хочеш, щоб так було й далі?
Ліда. Ні.
Степан. Ми теж. Значить, буде комплекс.
Ліда. Для тебе все так просто, Стьопо.
Степан. Я — інженер і на все дивлюся раціонально.
Ліда. Але є люди, які дивляться інакше.
Степан. Що ти маєш на увазі?
Ліда. Традиції, звички... Почуття... Федора Іванівна не так легко віддасть своїх корів. На фермі пройшло все її життя,
і раптом...
Степан. Це й погано, що все життя пройшло на фермі, Лідо... Я не хочу, щоб і твоє так пройшло... Почуття, емоції, — все це лірика. Я більше довіряю розрахункам, які мені видає комп’ютер в обчислювальному центрі.
Ліда. Але на перфокарті не можна вмістити людське життя.
Степан. Життя — ні, а діяльність людини, її роботу треба розумно спрямовувати, бо інакше ми у своїх колгоспах перетворимося на хуторян двадцятого століття.
Ліда (усміхається). Мене ти переконав, Стьопо... (Йде).
Степан. Куди ж ти? А що сказати Яші? Хай приїздить?
Ліда. Не знаю... (Іде в хату).
Входить Круглик, кидається до столу, щось шукає. Знаходить зошит.
Круглик. Ви... ви прочитали оце?!
Степан. Випадково.
Круглик. Я прошу, щоб її ім’я залишилося в таємниці, Степане Володимировичу... Це — муза...
Степан. Я розумію... Поезія дуже впливає на жіночі душі.
Круглик (тисне руку Степанові). Погоджуюсь, хоча директор «Заготскота» товариш Півень казав, що жіноча душа — темний ліс.
Входить Петро Павлович Трухан.
Т р у х а н. Здрастуйте, комсомольці.
Степан. Здрастуйте, Петре Павловичу. Теж прийшли з Кор- нієм Дмитровичем поговорити?
Трухан. Він мені й сам подзвонить, якщо треба. Я прийшов до вас і питаю, чи можете ви удвох одного Корнія замінити?
Круглик. Сумніваюся.
Т р у х а н. І я... Послала оце мене до вас моя стара.
Степан. Слухаємо.
Трухан. Хоче Маруся, щоб я купив мотоцикла з причепом.
Круглик. З коляскою.
Трухан. То запиши мене, бо всі трактористи їздять, а моя Маруся пішки ходить.
Степан (до Круглика). Запишіть, Калістрате Власовичу.
Т р у х а н. Я міг би й Миронові своєму сказати, бо він у мене слухняний... Я що йому скажу, то він каже: «Добре, тату», та й усе...
Круглик. Навіщо турбувати секретаря райкому? Ми самі зробимо. Тільки ви обережно їздіть...
Трухан. Якщо буде на трьох колесах, то не випаде... Повожу трохи Марусю по району... Бувайте. (Виходить).
З хати виходять Поліна, Федора й Терентій. Чути довгий телефонний дзвінок. До апарата кидаються всі, але трубку бере Терентій.
Терентій. Кузьма?! Я тобі що казав? Зійди окончательно з лінії... Що за некультурна публіка?.. (До всіх). Наївся Кузьма свіжини й не може правильно попасти пальцем у дірку.
Поліна. Знову Кузьма!
Терентій. Що, що?.. Так, це Поліна Дзвонар, тобто, я... Давайте. (Пошепки). Африка. Щось не по-нашому балакають. Слухаю... Що? Каже область, що будемо з офісом говорити... Давайте... Корнію, це я, Терешко... Алло, Африка, чуєш, на лінії Те- решко із «Зорі».., Гуд, гуд... Каже, шпик інгліш. (Гукає). Лідо! Іди допоможи!
Виходять з хати Ліда, Ніна і Валя. Ліда бере трубку.
Ліда. Гуд дей. (Добрий день). Ай ем зе лайн. (Я вас слухаю). Иєс, йєс... (Так, так). Сен к’ю... (Спасибі). Гуд бай. (До побачення). (Кладе трубку).
Поліна. Ну що, дочко?
Ф е д о р а. Де батько?
Ліда. Сказали, що містер Корній Дзвонар після вручення йому ордена Високого Сонця виїхав на Батьківщину. Можливо, сьогодні буде вдома.
Поліна. Сьогодні? Зустрічати ж треба! За що ж мені братися?
Степан. Зустрінемо, Поліно Гнатівно.
Федора. Я допоможу тобі, Полю.
Терентій. Зустрінемо, скільки того діла. А який же орден дали Корнієві?
Ліда. Високого Сонця.
Поліна. Корній любить сонце... Все життя зустрічає його в полі... Лідо, Федоро, давайте хоч стола накриємо...
Терентій. Я, Поліно, теж цю роботу люблю...
Поліна, Терентій і Ліда йдуть у хату.
Чути пісню.
Федора (до Ніни і Валі). Ви ж вінка обжинкового принесіть, як приїде Корній Дмитрович.
Ніна. Добре, Федоро Іванівно.
Степан. Лідо, я — до майстерень. Скоро прийду. (Виходить).
Федора збирається йти до хати.
Круглик. Федоро Іванівно, може, я вам чимось пособлю?
Федора. Може, й пособите, якщо ваша ласка.
Круглик. З радістю.
Федора і Круглик ідуть у хату.
Валя. Щось хлопців нема. Співали, співали і щезли.
Ніна. Обіцяла Женя їх привести... Валю, твій що каже?
Валя. На Новий рік... Хоче, щоб із загсу на санях... Гриви стрічками переплетені, а навколо — сніг, счіг... А твій?
Ніна. У мого сім п’ятниць на тиждень, а решта — середа... Я так переживаю.
Валя. Переживай, висохни на тріску, тільки виду не показуй, бо пропадеш. З ними треба знаєш як? У-у! Щоб по струні ходили.
Ніна. Мій по струні не хоче... І ще я, дурна, сказала...
Валя. Що сказала? Ну? Що любиш?
Ніна. Ні... Сказала, що заміж хочу...
В а л я. Ох і дурна! Цього ж нікому в світі говорити не можна! Я теж хочу, але й під дулом пістолета не признаюся, бо на голову вилізе й не злізе до пенсії. Треба, щоб він усе життя думав, що вблагав мене, щоб на колінах повзав... Твій уже стояв на колінах?
Ніна. Ні.
Валя. Постав.
Н і н а. Я не вмію.
Валя. Я свого Тимоша видресирувала. Довго пручався, а потів звик...
Входить Ж е н я.
Ніна. Де хлопці?
Ж е н я. Дівчата, щось вони задумали. Слово честі.
Валя. Що задумали, Женю?
Жен я. Оце ми йшли сюди разом, коли під’їжджає на машині директор ковбасної фабрики... Відійшли од мене і почали шепотітися...
Ніна. Він і вчора приїздив.
Валя. А Тиміш нічого не казав... Не хвилюйтесь, я дізнаюсь. Я свого допитаю, я з ним поговорю! Він у мене зашепоче...
Дівчата виходять. З хати, наспівуючи, виходить Круглик у білому фартусі, з відром. Набирає води, зачісується і йде в хату.
Входять, співаючи, зі старенькими гітарами в руках Тиміш, Олексій
і Льоня.
Т и м і ш. То що йому скажемо?
О л е к с і й. Я не знаю.
Л ь о н я. А що люди про нас подумають?
Тиміш. Поговоримо з Кругликом, якщо не пустять автоматичну лінію, то хай без нас ті вагонетки волочить... А ми не пропадемо. Усе буде. Гітари, костюми і взагалі там — культура. Культура!
Л ь о н я. А як до цього поставляться дівчата?
Тиміш. Я зі своєю домовлюся. Валя культуру розуміє. І ви переконайте Ніну і ^Кеню... Ми до Сопота можемо діити, по закордонах будемо собі їздити. А тут яка перспектива? Ну, ще три грамоти з олімпіади привеземо. А моя душа рветься до культури.
Олексій. А я сказав Ніні, що хочу одружитися...
Льоня. І я.
Тиміш. Ви що? Хіба можна, щоб про це дівчата знали? Вони ж вам на голови повилазять і до пенсії сидітимуть. Я своїй
Валі і під дулом пістолета не скажу... Треба, щоб вони все життя думали, що вблагали нас одружитися... Дундуки ви... малолєтні. Вони ще примусять вас на колінах повзати.
З макітрою в руках на ганок виходить Круглик, витирає очі.
Олексій. Чого ви плачете, Калістрате Власовичу?
Тиміш. Мабуть, нового вірша складаєте?
Круглик. Хрін тру. (Підходить до хлопців, по-таємничому). Ну як, виходить?
Тиміш. Калістрате Власовичу, пісні не буде.
Круглик. Ч-чому? Я вас, як... композиторів прошу. Я вас не забуду... Мені потрібна лебедина пісня.
Льоня. Не лягають ваші слова на музику. Вже тиждень мучимося.
Круглик. Повинні лягти.
Олексій. Перший куплет ми якось втиснули, а приспіву нема.
Круглик. А ви без приспіву.
Тиміш. Яка ж це пісня без приспіву? Та ще й лебедина. От послухайте, хіба це пісня?
Хлопці беруть акорд. Співають пісню «О Федоро, о Федоро!». Проспівали перші чотири рядки.
Олексій. А приспіву нема — і пісні нема.
Круглик (витирає очі, обнімає хлопців). Я такого ще ніколи не чув. Ви справжні композитори! Бахи. Пуччіні... Майбороди!
Тиміш. Це ми тільки для вас, Калістрате Власовичу. Але приспів допишіть.
Круглик. Я не знаю, що писати... У мене більше нема слів до цієї пісні.
Л ь о н я. А що, коли приспів буде без слів?
О л е к с і й. Як це — без слів?
Льоня. А отак. Просто «ля-ля-ля», чи «тра-та-та», або «прам-па-ра»... Усі композитори, якщо слів забракне, пишуть «ля-ля-ля». (Наспівує музичну фразу). І все.
Круглик (мовчки тисне руку Льоні, а потім цілує його). Спасибі. Давайте «ля-ля-ля»...
Хлопці співають пісню «О Федоро, о Федоро!» з імпровізованим приспівом. Круглик розчулено тисне руки кожному.
Я цього ніколи не забуду і... не прощу, тобто я ваш вічний боржник! І прошу вас виконати цю пісню на першому концерті в клубі... Автора слів не називайте, бо я не витримаю. (Пробує наспівати мелодію пісні «О Федоро, о Федоро!»).
Тиміш. Концертів більше не буде, Калістрате Власовичу. Круглик. Ч-чому не буде?
О л е к с і й. Бо ви не дотримали свого слова.
Круглик. Але ж я вам сказав, що не можу пустити лінію, бо нема проекту...
Льоня. А Кожедуб сказав, що ви з Корнієм Дмитровичем не даєте грошей на монтаж... Я курси по механічному доїнню закінчив, а...
Олексій. Людина курси закінчила і вже другий рік працює чорною робочою силою на свинофермі.
Тиміш. Або відпускайте нас. Ми трактористами підемо.
Круглик. Не можу, бо трактористів у нас багато, а ви курси по механізації ферм закінчили і потрібні мені, тобто нам, для... технічної перспективи. Ви ж училися на кошти колгоспу, і тепер ми з вами зв’язані... кровними... фінансовими узами... Це я висловився фігурально.
Тиміш. Ви не думайте, товаришу заступник голови, що тільки й світу, що в вікні... Це я висловився фігурально. Ви ще пошкодуєте, що тримаєте нас у чорному тілі. Ми розвиватися хочемо.
Круглик. Та зрозумійте, що для вас я зробив би все... Електроніку підключив би до кожного корита. Це я висловився фігурально. Ось приїде Корній Дмитрович — і все стане на свої рейки... Він же любить вас, кожну вашу пісню напам’ять знає, ще й виводить...
О л е к с і й. Ну то ми йому заспіваємо, і вам теж... Ось почуєте. Ходімо, хлопці.
Тиміш. Удвох з Корнієм Дмитровичем будете виводити. Дуетом. А капела. Це я теж висловився фігурально.
Тиміш, Олексій і Льоня виходять.
Круглик (услід їм). Ви ж мені хоч ноти запишіть, бо я забуду свою лебедину пісню. (Продовжує терти хрін, пробує наспівати мелодію пісні «О Федоро, о Федоро!»).
Входить Федора, ставить тарілки на стіл.
Федора. А я думаю, хто оце так славно співає. А це ви, Калістрате Власовичу.
Круглик. Я цієї пісні ще не знаю, шановна Федоро Іванівно. І взагалі соромлюся на людях...
Федора. А торік, Калістрате Власовичу, на толоці в Ярини Притики ви гарно співали... Отієї, що: «Возьми ж меня с собой...» Така пісня, що... І зараз як згадаю, защемить біля серця та й... Наче про мене...
Круглик. Погоджуюся, шановна Федоро Іванівно... Це у мене сльози від хрону... Особливо, коли він їй каже: «Милая моя, взял бьі я тебя, но в том краю,— каже,— далеком...»
Федора (продовжує). «Есть, — каже, — у меня жена...»
Твори
Критика
