Горизонти пошуків
Леонід Барабан
Цікавий і самобутній доробок Миколи Зарудного на драматургічній ниві щоразу викликає суперечки серед дослідників театру, критиків і літературознавців. З появою його кожної нової п'єси перед нами постає психологічно складний і розмаїтий характер сучасника, сповнений високої глибини та ідейності. Порушені проблеми дають підстави і простір для роздумів над складними суспільними процесами, що відбуваються нині навколо нас.
Отож і новий збірник «Сині роси», в якому зібрано сім найкращих творів Зарудного, свідчить про певні кроки української драматургії, розширення її жанрових ознак.
Сім п'єс — цифра, як то кажуть, не така вже й велика, але в першому-ліпшому із запропонованих у книзі творів митець шукає осмислення грунтовних соціальних змін, зламів, котрі пройшли на всіх ділянках внутрішнього і міжнародного життя країни. Звичайно, не все ще в окремих образах та ситуаціях Має необхідну викінченість, проте кращі постаті, зокрема сьогоднішнього хлібороба, запам’ятовуються і читачеві, і глядачеві. Ми стаємо свідками напруженого письменницького пошуку і спроб філософського осмислення епохи, процесів нашого розвитку.
Тому варто (та й уже, здається, настав час) розібратися в тих мистецьких особливостях сучасності, які властиві памфлету «Мертвий бог», героїчній комедії «Антеї», драмі «Сині роси», комедії «Веселка», що одержали резонанс і у нас, і за рубежем.
Найперше, це утвердження в кожному з них передових засад. Герої не проголошують голих, без підкріплення справжніми ділами думок, не виступають носіями якихось абстрактних ідей. Тут зіставляється і взаємообумовлюється такий реальний чинник, як людина і суспільство, людина і праця, людрна і майбуття. Серед таких Федір Тирса, Андрій Дорош, Настя Щупак («Мертвий бог»), Дмитро Пугач («Фортуна»), Северин Дорош («Сині роси»). Кожен з них людина водночас індивідуальна і високого романтичного складу, яка мріє про майбутнє і вже сьогодні прагне здійснити його. У їхній великій вірі, впевненості у правоті загальнонародної справи сила схвильованої розповіді про наші тривожні дні. Ось драматург виводить щирого, простого сільського хлопця-механізатора Федора Тирсу, він зовсім не схожий на давніх обридлих традиційних «простачків», це людина, свідома власної гідності, господар неозорих ланів, безпосередній у ділах, нездоланний у битві за прогрес, безкомпромісний. Яка ніжна і гаряча його любов до Тоні! Мерзенний світ міщанства не страшить юнака. І тому боротьба Федора з сектантом-злодієм і вбивцею Парфеном Щупаком — це боротьба не тільки за кохану дівчину, але й за вигнання «щупаківщини» з життя взагалі. «Вигнати міняйл та спекулянтів з храму» — ставить перед собою завдання герой п'єси, борючись проти тих, хто прагне жити за рахунок інших.
Поруч з викриттям пережитків минулого в автора все глибше і детальніше подається об’ємне змалювання позитивного героя-сучасника. З цього приводу декілька спостережень над «Антеями», про які у вступному слові до книги «Сині роси» О. Коломієць під назвою «Слово про друга» зауважує, що вони дають імпульс до активних спостережень над громадським оточенням.
Належить п’єса до жанру героїчної комедії, чомусь також повоєнними роками забутого не тільки письменниками, але й театрами. А втім, її люблять маси, та й вона притаманна саме українській сценічній культурі. І в ній чи не найбільше виявилося активне вторгнення драматурга в буття села, намір по-новому оцінити тенденції народження паростків прогресу, віддати значущість прекрасних і світлих моральних критеріїв народу.
У центрі «Антеїв» закономірно став мудро-кмітливий голова об'єднаної артілі Назар Горновий, а поруч з ним — секретар партійної організації Яків Далекий — людина ясного розуму, чистої душі та кристалічної совісті. Діла і прагнення обох нерозривні з діянням народу, з його реальними мріями, сподіваннями, думами. Через сприймання героями дійсності осмислюється і засобами мистецтва розкривається процес розвитку нових взаємостосунків між трудівниками села, зростання самосвідомості мас, утвердження ними високих помислів на прийдешність. Тому навіть трохи незвичайна думка Назара Горнового посадити великий сад на неродючих глинистих горбах, що здавна тут засівалися озиминою (але завжди врожаї були дуже низькі), знаходить підтримку у переважної більшості колгоспників. Тільки невелика купка самозакоханих бюрократів та «ожирілих кар'єристів» на чолі з Петром Скарбуном пробує чинити опір цьому рішенню. Та нічого в них не виходить, і той, хто йде проти течії, зазнає поразки.
Тобто в ідеї драми стверджується основне — на простори ланів і перелісків вийшов той трудар, чиї діла і помисли невіддільні від самої країни. Виступ старого Гордія Царя проти новаторства у господарстві несе у собі не тільки філософські обриси, а далеко більше. Йде ламання старих звичок і поглядів на землю, на хліборобську працю. М. Зарудний сміливо аналізує те, що впливало довгими роками на хлібороба, на його уявлення про поле. І знову ж це робиться для того, аби показати усю принадність і величність мети, досягнення якої вимагає жертв. Тому й композиційна побудова героїчної драми обумовлюється не швидкобіжучим розвитком сюжету, а поступально-активним розкриттям характерів, зіткненням їхніх світоглядів, психології, — і лише на тлі цього показана сутичка нового з старим.
Позитивні риси, які складають ділову характеристику Назара Горнового і механізатора Якова Далекого, так само не декларуються, а розкриваються в блискавичній дії, виявляються не тільки в словах, але й у всіх сценічних вчинках. Протягом трьох дій драматург не зраджує реалістичного віддзеркалення подій, кожна репліка ним відчута, пережита, зроблена так, що забуваєш про театральне видовище.
Мрійник, по-юнацькому спостережливий, довірливий та закоханий у навколишню дійсність Яків Далекий. Життя всієї земної кулі хвилює і тривожить юнака, а міжнародні події він сприймає так, ніби вони безпосередньо стосуються його. Радієш, що автор не вдається до набридлого штампування стандартного образу тих партійних керівників, які на всі запитання мають завчені відповіді та трафаретні формули. Це добре! Романтична піднесеність і опоетизування душі ваіажка мас надає вагомості, цільності, просторовості цьому образові. Сором'язливість і окремі «дивацтва» механізатора Якова йдуть від глибокої віри у прекрасне, в людей, «до мрію перетворюють у дійсність.
Такий і Назар Горновий — цілеспрямований, вірний власним переконанням, весь до останньої краплі крові відданий ленінським ідеям. Спокійний, врівноважений, вимогливий до себе і підлеглих, Горновий не хилиться перед небезпекою, вступає з нею в двобій — і перемагає.
В суворій, стислій манері виписано й інші позитивні образи, зокрема старшого покоління, — а саме Хими Стратонівни, Дмитра Бондаря. Подибуємо тут багато знахідок для надання колоритності героям та барвистого окреслення індивідуальностей.
У героїчній драмі «Сині роси», від якої одержала назву вся книга, Микола Зарудний зробив оригінальну спробу відтворити передусім внутрішній світ борців у дні громадянської війни на Україні. У селі немає ні походів, ні мітингів чи маніфестацій, але у зіткненнях, стосунках усіх дійових осіб, у їхніх почуттях і вчинках владно б'ється пульс тієї доби. У центрі конфлікту три особи, пов'язані загальною бідняцькою юністю, але закинуті волею обставин у протилежні суспільні табори: Клим Островий — сотник білої армії, Любина Чоботар та Северин Дорош — на барикадах ленінського гарту. Любина — жінка високих моральних поглядів, глибинної відданості народній справі. Автор, ламаючи традиційну схему «жінки в шкірянці», передає складну гаму душевних порухів, уміння трудівниці орієнтуватися у найскладніших і найважчих обставинах. Любина у перших картинах, аби зарятувати Клима, ховає його від Дороша, але у фіналі сама пускає кулю в нього.
В цілому ж деякі образи (Василина, Станіслав) з п'єси «Сині роси» все-таки позбавлені того мистецького чару, де кожна деталь вносить щось істотне.
Ще одна цікава риса постає з п'єс драматурга — це народність характерів і використання традицій. Він виступає в більшості як своєрідний інтерпретатор національних характерів, щоразу у кращих дійових особах відшукує нові психологічні глибини, нові душевні нюанси.
Ось тихо проходить по кімнаті добродушний дідок, тільки десь під навислими бровами заховані очі, ось він поправляє доріжку, торкається вазонів. Але в такому стишеному ходінні і начебто спокійній мові проступає невловиме, щось таке потаємне, котре примушує насторожитись: чи такий справді простенький собі цей дідок у поношеному піджаку?
Щупак — сектант, який уміє ловити людські душі (як колись це робив Терентій Пузир) в страшні хвилини слабкості чи небезпеки. Ось жертва спіймана, вона заплуталася в павутинні Щупака, а він вже її використовує так, як забажається. Його звіряча ненависть до нашого життя раз по раз виявляється не тільки в цьому, він жахливий своїм єством. А коли в нього руйнується все, що роками притягував, крав та вимінював, він постає страшною потворою, охопленою скаженою люттю проти державних основ. Закономірним є падіння непотреба. Веселий, свіжий вітер ввірвався в будинок з написом: «У дворі зла собака», перевернув усе і полинув далі. Не вдалося Щупакові за допомогою свого ідола наживи здійснити потаємну мрію, вона, як і її господар, мертва.
А от інший герой Василь Коваль з «Антеїв». Висловлювання старого колгоспника мудрі, як сама правда, звучать без нарочитості, просто, невимушено і переконливо сильно. У вишитій сорочці, чоботях, солом'яному брилі, з обвітреним лицем, він втілює образ того сівача-плугатаря, що впевнено ступає по дорогах Вітчизни від днів свого народження.
Драматург зумів розкрити велику душу цього гордовитого, сповненого почуття гідності колгоспника, надати йому типових рис.
Або ще образ юнака Льоньки Морозенка з драми «Острів твоєї мрії». Драматург, і це неодноразово відзначала критика, розкриває тему в дусі проблемних роздумів над єдністю поколінь; хлопець владно завойовує собі місце в суспільстві і вступає в битву із злом без вагань. Подих нового чуття підсилюється і закликом поїхати на цілину, і коханням, і захопленням людьми, і медитаціями про смисл людського буття, покликання трударя.
Звичайно, далеко не все в п'єсах М. Зарудного таке вже зразково-бездоганне. Далеко не всі його мистецькі пошуки і відкриття витримували безкомпромісний іспит нашого часу. Якщо судити по найвищому рахунку, то слід признатися, що в творах провідної для нього сучасної сільської теми чимало зустрічається чисто театральних умовностей, інколи драматург дає полегшені рішення найболючіших і найгостріших проблем сучасності, спрощує або уникає їх, інколи підміняє глибокий соціологічний і психологічний аналіз ілюстративністю. І тут починаються розбіжності між суспільним досвідом глядача і оголеною тенденцією митця. Бо ж всім відомо, що певна міра умовності десь вичерпується. Зображення життя не таким, яким воно є, а таким, яким його хотілося б бачити, призводить до непорозуміння з глядачем і читачем, до втрати довір'я.
Сім п'єс. Кожна з них порушує щось особливе як з боку розширення можливостей жанру, так і з боку сюжету — і якщо не до кінця тут все вирішено, то не скрізь тут вина драматурга. Саме життя йде вперед, — виписані ним герої живуть серед нас. Не кожному з них вдається відразу знайти пряму життєву стежку. Дехто, як от Микола Хмаровий («Мертвий бог»), йде по життю впевнено, не боїться труднощів, не збивається, як Гордій Цар («Антеї»), на манівці, аби потім довго шукати путі, — інші таки збочують, і серед них інженер Іван Кортун («Мертвий бог») та й повстанець Мирон Кагарлик («Сині роси»). Спомою, благодушності не зносять усі герої. Боротьба має свої закони, в ній зазнають поразки ті, хто намагається «біля тихої річки відпочити», як то мріяв Олег Баян з «Клопа» В. Маяковського.
Характерно, що всі п'єси з нової збірки М. Зарудного не потребують громіздких декорацій. На перший план завжди виноситься легкість, просторовість, образність. Якщо це «Антеї» — то лише окремими обрисами відчувається подих ріллі і яблук, а на задньому плані проектуються безкраї лани і квітучі сади. Коли ж «Мертвий бог», то інтер'єр і окремі деталі міщанського побуту двоповерхового будинку говорять за своїх господарів. Крісло й торшер в новому стилі тут мирно вживаються з традиційними сімома слонами та вишивками голубків на подушках. Коли ж ідеться про аксесуари наскрізь оптимістичної комедії «Веселка», то вже перший погляд на стіну будинку і вікно, з якого летять миски, ночви, стільці, зразу ж викликає відповідну реакцію. У героїчних «Синіх росах» навіть ремарки зведені до мінімуму, щоб передати динаміку полум'яних днів громадянської війни. Те саме маємо і в «Марині», створеній за мотивами палкої революційної поезії Тараса Шевченка, і у «Фортуні», суцільно пересипаній фольклорними приповідками та дотепами.
Появу книги «Сині роси» слід, на мою думку, вітати, як цікаве явище в розвитку не тільки стильових і художніх можливостей сучасної української драматургії.
В українську драматургію прийшов зрілий митець, який невтомно працює над образом нашого сучасника, ловлячи подих швидкоплинного і напруженого часу, гомін живого життя з усіма його складностями і суперечностями...
Л-ра: Вітчизна. – 1969. – № 2. – С. 169-172.
Твори
Критика
