Заповіт любові
Г.Л. Вознюк
«...Письменником бути прекрасно!», — «казав Василь Земляк у своїх нотатках. І додав: «Спасибі долі, що вона потурбувалася про це». І, мабуть, кожен, хто читав Землякові твори, приєднається до високого пієтету; з яким сказав про цього поета нашої прози один з авторів збірника у статті «Вершник»; «Подякуємо і ми долі за те, що в нашій літературі був, є і завжди буде Василь Земляк!»
Був, є і буде... Ось уже сім років, як пішов він од нас, але життєздатність його творів така, що письменник ніби й тепер присутній у сучасному літературному процесі, успішно розвивається жанр так званого «химерного роману», що знайшов блискуче втілення в його «Лебединій зграї» і «Зелених Млинах».
Нова книжка Василя Земляка (а водночас це й книжка про нього) «Заповіт любові» дає нам повнокровний образ людини і громадянина; мислителя і художника слова, «володаря чарівного коня» (як проникливо каже про-свого друга Микола Зарудний), отого «вершника», що не спинився у своєму леті. Книжка, де поряд із його ранішими оповіданнями, начерками — фрагменти задуманого роману про Київ «Місто добрих духів», над яким письменник працював останні роки життя, поряд із його численними публіцистичними та літературно-критичними виступами вміщено спогади: статті, вірші про нього, перейнята цією наскрізною ідеєю. Дві її частини («...Уся багатогранність життя» та «Володар чарівного коня») не дисонують у своїй зовнішнії неподібності, а навпаки — становлять монолітне полотно, де «портрет душі» її автора і героя вимальовується особливо пластично і рельєфно. Книжка покликана до життя його любов'ю і його талантом, його пристрастями й зацікавленнями, неперебутністю його творчості.
...Будеш вічно, як радості подив,
Як під сонцем весняні степи.
О мій брате катомлевий, спи!
Ти до нас недаремно приходив!
Ці рядки з вірша Дмитра Павличка «На могилі — портрет. Резеда...» — поетичне вираження тої ж ідеї.
Наведемо кілька промовистих заголовків із розділу «Володар чарівного коня», де з роздумами про В. Земляка виступають його побратими-письменники, друзі та рідні. Вже самі вони якоюсь мірою відбивають щирі й теплі почуття до Василя Сидоровича, характеризують визначальні прикмети Земляка — митця і громадянина: «Співець рідної землі» (Олесь Гончар), «Неначе дух невпокореності» (П. Загребельний), «Мій Земляк» (Ю. Збанацький), «Внутрішнє сяйво» (В. Дончик), «Велике серце» (М. Малиновська), «Поет прози» (М. Стрельбицький), «Щастя приязні й довіри» (М. Стеблина). Осяяні пафосом вдячної пам’яті, матеріали цього розділу є фактично першим узагальненим критичним прочитанням творчості Василя Земляка.
Кожен читач, а особливо вчитель-словесник, що має донести до учнів усю красу й глибину літературних явищ, знайде тут і розлогий біографічний матеріал, і глибокі аналітичні студії своєрідного Землякового стилю, і розшифрування «секретів» характеротворення, завдяки яким, за словами самого письменника, у творі постає «не протокольна течія подій і вчинків, а жива людина з усіма незбагненними вимірами її душі».
Життя Василя Вацика пройшло і партизанськими стежками житомирських лісів, і повоєнними газетярськими маршрутами, і щедрими на зустрічі письменницькими дорогами. Ще в роки війни був прибраний конспіративний псевдонім — Земляк, який пізніше засвітився новим, літературним змістом. Та й сам по собі цей факт може багато сказати: назвати себе так — означає взяти на себе неабиякий обов’язок і перед людьми свого краю, і перед всією, рідною Вітчизною. Либонь, мало знайдеться в літературі псевдонімів, які б так відповідали змістові написаного письменником. А. Скрипник, побувавши в місцях, де зростав і партизанив майбутній автор повістей «Рідна сторона», «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», романів «Лебедина зграя» та «Зелені Млини», у статті «Над весняними ріками» надзвичайно цікаво простежує витоки світобачення письменника, знаходить ті реальні факти і тих людей, які стали, сказати б, «прототипами» художніх знахідок митця. Осмислюючи генетичні джерела Землякового феномена, дослідники знаходять їх у вирі народного життя і народної творчості, а також у спадщині великих попередників митця. Зокрема, М. Стрельбицький ставить його «у ряд письменників, які творчо, відповідно до нового життя, творили нове слово, глибоко зачерпнувши із гоголівського джерела . (О. Довженко, Ю. Яновський) Факт цей, до речі, теж потребує осмислення в плані найвідповідальнішої розмови про творчу могутність методу соціалістичного реалізму, живий і актуальний зв’язок його з класикою...» Зауважимо, що В. Земляк сам називав Гоголя серед своїх улюблених авторів. Але, звичайно, не можна цей зв’язок тлумачити як буквальний вплив. Та й не буває, мабуть, такого у справжній літературі. Йдеться про певні спільні духовні джерела, про перетоплення художньої ідеї «у тиглі власної творчості» (В. Мисик). Ось як уточнює М. Стрельбицький свою думку: «Суть, певна річ, не в ремінісценції, свідомій а чи не свідомій. Маємо тут, либонь, найпереконливіше виявлену «точку дотику» до глибинної гоголівської ідеї про безсмертя простої людини, її мрій і поривань».
Гадаємо, має рацію В. Брюховецький, коли у статті «...Бо глухий не засіє поля», говорячи про специфічну суть творів В. Земляка (йдеться про «Лебедину зграю» і «Зелені Млини»), твердить, що «не сюжет, не зовнішні події визначальні для них, а саме ота сукупність деталей, яку показує нам оповідач» і яка, додамо, й визначає цю «фантасмагорійну енциклопедію народних характерів і типів XX століття» (Ю. Щербак). Такі ознаки дають підставу М. Слабошпицькому («Від «Рідної сторони» до «Лебединої зграї») сприймати «лебедину» дилогію «як пристрасно-полемічний виступ письменника проти однозначно-спрощеного показу людини в історії, показу людини таким собі ілюстративним додатком до неї». «Кринична» глибина, багатовимірність останніх романів В. Земляка породжують ту «проекцію в безконечність» (І. Франко) і «життєупругість» (П. Тичина), притаманні лише справді повноцінним художнім явищам, що відбивають глибину письменницької душі, інтелектуально-емоційного світу митця.
Матеріали, вміщені у «Заповіті любові», також позначені незглибимістю творчого духу письменника, грунтовністю й надійністю його естетичного кореня, ідейною наснаженістю літературно-критичного та публіцистичного мислення.
Не забуваймо, що для письменника органічною складовою цієї багатогранності є власне літературна площина, отой процес художніх шукань і взаємопроникнень творчих індивідуальностей, у якому, щоб віднайти себе, треба виявити максимум уваги до знахідок товаришів по перу. В. Земляк, за словами М. Зарудного, «дуже багато читав, захоплювався філософією, повз його увагу не пройшла жодна нова книга... Він міг відкласти свою роботу і написати есе, рецензію на книгу, що захопила його, або просто листа молодому автору». Землякова публіцистика, критичні судження з приводу конкретних творів чи авторів, узагальнюючі виступи на письменницьких і кінематографічних з'їздах та нарадах — це своєрідні екскурси до його власної творчої майстерні, до тої, як він сам полюбляв казати, «зброярні», де митець вигострює ідейно-естетичну концепцію, визначає «поле битви», називає своїх «соратників».
У колі зацікавлень Земляка-критика — М. Черемшина, І. Нечуй-Левицький, А. Тесленко, О. Довженко, Олесь Гончар, М. Стельмах, І. Сенченко, Григорій Тютюнник, М. Чабанівський, П. Загребельний, Д. Павличко, М. Зарудний, Ю. Збанацький, В. Шевчук, а також ціла когорта сучасних молодих прозаїків, за творчим розвитком яких він стежив з непослабною увагою. Тут же роздуми про своєрідність письменницької праці М. Шолохова і матеріали, що засвідчують велику інтернаціоналістську роботу літератора (виступи на зустрічах із письменниками).
«Народ вручив вам свою любов...» — так, звертаючись до Михайла Стельмаха, він мовби адресує цю крилату фразу до всієї літератури та кожного письменника в ній. Як ідейно-естетичне кредо сприймаються його слова про призначення літератури: «Не стати холодним чтивом, не старатись потрафити смакам обивателя чи міщанина, а сказати своє правдиве слово про народ; не шукати якогось полегшеного шляху, а йти до народу нехай найтруднішими, але найвірнішими дорогами; не просвіщати пошепки, не шукати компромісу зі своєю совістю, а говорити голосно, боротись за вищі ідеали партії та народу».
Критична думка Василя Земляка, висловлювана не гучно, але завжди конкретно і посутньо, перебувала на аванпості життєзнавчих пошуків нашої літератури. Вона чуйно вловлювала сучасність, вимагала від письменників художніх і людинознавчих пошуків. «Люди духовної грації» — так словами Луначарського назвав він роздуми про образ секретаря райкому. Тут і аналіз власного звернення до цього образу у повісті «Рідна сторона», і діалектика його розвитку, яка має зацікавити нове покоління митців. І в самому заголовку — ключ до його змалювання як постаті психологічно складної та привабливої.
Письменницька критика з її художницькою зіркістю й проникливістю в матерію і дух літературних явищ, свіжістю спостережень і образною насиченістю вислову виступає в ролі співтворця поціновуваних авторів. М. Слабошпицький влучно спостеріг, що Земляк «не квапився відразу «виставляти оцінку» за твір, а говорив про нього, оперуючи своїм читацьким досвідом, власне розповідав про пригоду своєї душі (вислів Анатоля Франса) в тому творі». Про кожного з названих вище письменників він зумів сказати своє небуденне слово, заглянути у глибінь їхньої творчої натури.
«Досі мене найбільше вразила стаття Василя Земляка про мене — остання його робота, - сказав Д. Павличко.— Це був великий художник, і його слово проникливе і мудре. Деякі мої вірші він розтлумачив так, що я їх сам по-новому сприйняв». Статтю «Павличко сьогодні», на нашу думку, без перебільшень можна назвати однією з найкращих у критиці останнього часу. Вона з’явилась у ході обговорення висунутої на здобуття Державної премії УРСР їм. Т.Г. Шевченка збірки Д. Павличка «Любов і ненависть» і продиктована тим своєрідним літературно-критичним натхненням, яке виникає у критика-митця при зустрічі з творчістю улюбленого автора. Звідси й глибинна пафосність і значушість кожної фрази. Слова тут мовби народжені із самої глибини інтелектуально-духовного єства художника. «У мистецтві щедрість до інших винагороджується сторицею», — пише В. Земляк. Ця фраза стає конкретним виявом і його позиції в літературі. Прислухаючись до звуків Павличкової ліри, спостерігаючи, як у спалахах інтуїції народжується і злітає отой «синій птах» поетичного дива, критик у цій статті піднімається до узагальнених і містких суджень про природу справжньої поезії, про місце радянського митця у духовому житті народу.
У виступах на письменницьких з’їздах і нарадах («Задля прийдешнього», «Наша проза», «Не бійтеся залишатись у тіні»), у роздумах з питань кіномистецтва («Екранові — мову сьогодення», «Письменник і кіно», «Подвиг. Кінотрилогія «Дума про Ковпака») він з усією пристрастю і принциповістю веде конкретну розмову про здобутки і проблеми нашої літератури й кінематографії.
Принциповість і сповненість, кажучи словами І. Франка, «цивільної відваги» кликали його і до відверто полемічної розмови, як, наприклад, у виступі «Алібі для слідчого» з приводу рецензії на книжку пригодницьких творів Р. Самбука. Повісті «Колекція професора Стаха» та «Портрет» Ель-Греко» фахівцеві-юристу здалися невідповідними нормам кримінального кодексу. Виступаючи проти такого спрощено-утилітарного підходу до літератури, В. Земляк писав: «Ідеться про художній твір, а не інструкцію з питань судочинства, й відповідно слід розглядати ці дві повісті, які, безперечно, є новим кроком у творчому доробку автора». Причому навіть у діловій розмові, здавалось би, про цілком прозаїчні речі, от хоча б про прийоми сюжетобудування в пригодницькому жанрі, він умів знайти несподіваний поворот думки й висловити її в оригінальній метафорично-образній формі; «Що ж, трава забуття загрожує багатьом із нас, та на пригодницькому жанрі вона полюбляє зростати частіше».
І в публіцистичних виступах («Світязь — озеро», «Людина і хліб») В. Земляк залишається насамперед художником, опоетизовує природу і людську працю, невимушено вплітає в оповідь літературні ремінісценції, викликає зливу асоціацій: «Останні журавлині ключі відлітають на південь, полишаючи людям свій незабутній клич і приклад того, як треба триматися в дорозі. Цю пору любив наш великий поет Максим Рильський і написав про неї маленьку, але дуже людяну книгу «Голосіївська осінь». Є щось чарівне й тривожне в нашій осені, як, зрештою, не тільки в нашій. Адже завжди буде здаватися нам, що славетна гоголівська тройка і донині мчить дорогами Русі саме восени. Пора примовклих полів і спокійної мови, пора підсумків і роздумів про майбутнє...» У цих словах, де звучить щемливо-мінорна музика «природи увяданья», вчувається стилістика незабутнього епілога «Лебединої зграї» — синівського звертання до матері-землі. У наведених рядках автор також мовби прислуховуеться до вічності, до своїх художницьких відчуттів, до свого замирання осінньою землею...
Землякові «заповіти любові» — витвір доброго серця митця. Вони вчать усіх нас любити свою Батьківщину і свій народ, шанувати літературу і нелегку працю в ній. Вчать шанувати все суще на землі, створене поколіннями трударів.
Л-ра: УМЛШ. – 1984. – № 5. – С. 65-67.
Твори
Критика
