День, якого не вистачало: Київ у житті й творчості Василя Земляка
Анатолій Скрипник
Він був особливо помітним у нашому місті. Звісно, передусім для тих, хто знав Василя Земляка, захоплювався книжками, ним написаними, спілкувався на грунті літературних та журналістських справ, одне слово, для кого ім'я, творчість і зовнішність взаємодоповнювалися в одному образі.
Але й той, хто бодай випадком зустрічався з ним на київських вулицях, не міг не завважити винятковості цієї людини, що виділялася в міській круговерті. Можливо, тому, що ходив значно повільніше, ніж ведеться, а відтак випадав із людського плину, підносячись над ним не лише високим зростом, далеко помітною сивиною, а й зовсім не звичною для поспішливого ритму вулиць зосередженістю. Вони, ці особливі Землякові задума й непоквапливість, мовби завперше промовляли про відстороненість од усього суєтного й малозначущого задля тієї вищої мети, яка спрямовувала його шлях.
Втім, це аж ніяк не свідчило про зверхність чи байдужість до того, що оточувало величного пішохідця, — завжди в очах і поглядові Василя Земляка світилася довіра до світу, міста, людей. Міг він здатися приїжджим, який, залишивши валізу десь на вокзалі чи в готелі, тільки-но приглядається до незнайомого оточення, а ще більше був схожий на мандрівника, котрий, пристосовуючись до сьогоднішнього, з'явився тут із часів давнопроминулих і перебуватиме у місті значно довше, ніж визначено тривалістю звичайного людського життя.
Зрозуміло, фах не обумовлює видимої винятковості, але щодо Василя Земляка вже сама природа заповзялася створити небуденні і талант, і душу, і зовнішність, з'єднати їх у рідкісній гармонії.
Проте, щоб не здатися занадто захопленим чи марнослівним, скористаюсь портретом і твердженнями, значно авторитетнішими: «Василь Земляк був талановитий у всьому: в літературній творчості, у ставленні до людей і до світу, у способі життя, у повсякденній поведінці, в розмові, в ході, в жестах, у найменших рухах. Слово «талановитий» не передає всього, що хотілося б сказати про Земляка, — він був ще й красивий у всьому: і чоловічою своєю статтю, і обличчям, мовби у візантійського Пантократора, і душею своєю, своєю делікатністю, яка перевищує все відоме нам, і дивовижною силою розуму, і невичерпною, безмежно яскравою уявою» (Павло Загребельний).
Близько двадцяти років Василь Земляк прожив у Києві, тут написав кращі свої твори — повісті «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський», «Ніч без милосердя», «Новели Красного дому», романи «Лебедина зграя» та «Зелені Млини».
Ці книжки, безперечно, належать Києву як одне з високих сотворінь людського розуму, таланту й духовності, а, окрім того, певною мірою, вони є і витвором самого міста, що з дня у день, з року в рік надихає своїх митців (як, власне, і людей, причетних до будь-якої іншої справи) настроєм роботи і дерзання. А художній стиль «Лебединої зграї» та «Зелених Млинів» наче відбив звичний нам ритм київського ландшафту, його низини й височини, з яких так далеко видно і де сам дух простору спонукає до широких задумів та узагальнень.
Місто, яке в прадавні часи народ назвав столицею — і тим самим назавжди встановив значення серед інших великих та малих міст рідної землі, — Василь Земляк любив як художник і громадянин з відданістю патріота.
Проте не менше знав він і Київ буденний з усіма його незліченними прикметами й привабами швидкоплинного міського побуту, у строкатій змінності якого часом як радість і відкриття можна відчути і теплу зоряну ніч, і свіжість весняного ранку, і льодохід на Дніпрі, і несподівану зустріч з другом, і погляд красивої жінки, перехоплений мимоволі...
Можливо, «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» — найкращі Землякові твори — багато в чому втратили б, аби з вікна його якнайскромнішого кабінету в звичайній міській квартирі не відкривалися мальовничі київські далі, споглядання яких мовби вносило дух несуєтності й відповідальності перед значними письменницькими задумами. З цього вікна й балкона, двері на який з першим подихом київської весни відчинялися навстіж, здається мені, можна було побачити навіть далекі й прекрасні пагорби Вавілона, символічно названого людського поселення, в якому народжувалися і жили герої останніх Землякових творів.
А загалом-то життя письменника позбавлене екзотики. Адже найбільше часу в ньому займає праця за звичайним письмовим столом, який не плаває і не літає, а наче приковує трудящого до себе, заступаючи можливості для багатьох і багатьох земних розваг.
Мабуть, саме тому важко показати — і рідко це вдається! — творчу роботу письменника, й біографи набагато охочіше змальовують події, що відбувалися до і між писанням книг, відчуваючи безпорадність перед зовнішньою одноманітністю найзначнішого — літературної праці.
Та повернувшись у власний дім, причинивши за собою двері, людина довго не може позбутися настроїв і відчуттів, що зазнала на міському велелюдді. Переконаний, з міста до самотності письмового столу Василь Земляк частіше виносив той стан душі, що сприяє роботі, а не розлагоджує її. А часом враження міста вимагали навіть невідкладного втілення. До київського періоду творчості належать вірші, знайдені в архіві письменника. Зрозуміло, писані для себе, з необхідності саме такого — ліричного — виявлення почуттів:
У Києві, під стінами критого ринку, сільський хлопчина розпродує сон-траву, а немовби приніс у кошику сині лісові ночі.
Вірш найкоротший, але з виразним земляківським настроєм, характером, що завжди тяжів до простору, розкутості, романтичним і захопленим за світовідчуттям. Образ хлопчика, який «розпродує сон-траву», наче з'єднує місто з тими краями, де збиралися, сповнені втаємниченої ніжності, весняні квіти: живучи у великому місті й не зрікаючись свого вибору, людина сільського походження завжди радіє кожному несподіваному нагадуванню про вільну природу.
Здається, саме тишею й красою київських музеїв, спогляданням картин видатних майстрів живопису навіяний вірш Василя Земляка «Яким уявляється мені портрет поета...»:
І хоч люблю Рєпіна, Крамського, Мурашка,
Матейка, Сезана, Ван Гога, Пікассо... —
Дуже хотілося б мати твій портрет У виконанні самого Рембрандта.
Ясна річ, картини тих живописців, що не представлені у київських галереях, легко доповнила уява, витворюючи образ поета, в якому, коли довірятись асоціаціям з творчістю Рембрандта, мали переважати почуття власної гідності й піднесення мужнього духу.
Василь Земляк вкрай неповажно ставився до власного архіву — рукописів, щоденників, записів, необхідних для роботи над новим твором.
Велися вони чи, краще б сказати, починалися й не завершувалися, хаотично, під впливом настрою й хвилини, більшість записів не датовано, розсіяно по блокнотах, окремих аркушах паперу, що випадком траплялися під рукою. Без дат навіть короткі оповіді й ліричні мініатюри в прозі, до майбутнього зводу яких автор придумав вельми красномовний епіграф: «Усе життя я буду дописувати сюди хоч по одному рядку, і це коли-небудь зможе скласти книгу». А от вірші — датовані! Під кожним з них зазначено місце й рік написання. Місто Київ...
Вірогідно, такими, не притаманними для прозових записів уточненнями місця й часу поет хотів «заземлити» своє ліричне натхнення, що, зрозуміло ж, мало конкретний привід і зміст:
Найпотаємнішим куточком серця вслухаюсь у наближення весни, і байдуже мені, що десь уже живуть у ній, що хтось уже підслухав плин її...
Лиш недосягнуте для мене має сенс.
Тому в очікуванні весь її одної —
двох весен, як і двох коханих, мені одному забагато.
Київ, 1962 р.
Однак безпосередні ліричні враження Василь Земляк висловив і в прозі, у згаданих мініатюрах. Напружений і драматичний ритм саме міського, ущільненого для справ і подій життя відлунюється в одному із Землякових одкровень про співвідносність творчих задумів і можливостей для їхнього втілення: «Я ніколи не встигаю здійснити до кінця задумане. Часто починаю підганяти себе, обкрадаю ночі — і все одно не встигаю. Час летить, як чарівний кінь: переді мною його чорна розвіяна грива, і я ледве-ледве утримуюсь на ньому. Почуваю, що для нормальної їзди на цьому коні мені не вистачає одного дня. Всього лише одного...».
Того символічного дня-часу письменникові не вистачило для багатьох творів: про одні розповідав друзям, про інші можемо судити з принагідних записів, книг, дібраних за темою для домашньої бібліотеки, виписок із різноманітних джерел, що мали колись прислужитися в роботі.
Виношував задум роману про геніального українського філософа Григорія Сковороду, перша фраза якого стала легендарною: «Я поведу вас у вічність...». Близькі до письменника люди згадують, що в останні дні життя, можливо, передчуваючи невідворотне, посумував з того, що не встиг здійснити омріяне.
Певна річ, думки про непохитного в своїх переконаннях мислителя, який зміг піднестися над світом марнославства й суєти, наповнюють особливим змістом заповітні місця Києва, особливо тісно пов'язані з його долею — Поділ і Червону площу, що в часи філософа переживала пору свого бурхливого розквіту, прославившись на весь світ контрактовими ярмарками та Києво-Могилянською академією.
Григорій Сковорода був вихованцем академії, і пам'ятник, зведений навпроти вцілілої споруди достославної альма-матер, красномовно з'єднує смертну людину з вічністю її перебування в місті. Хвилює не тільки образ поета-філософа, а й розташування монумента, що, за задумом, мало символізувати повернення героя до рідних порогів, мовби замикаючи коло всіх перейдених ним земних шляхів. Стомлений, аж наче запилений, із саквами за плечима Сковорода зупинився перед академією, її незрівнянно білими стінами.
Але перейти шлях мандрівникові вже мовби не вистачило сили — можливо, тому, що побачити перед собою вічність значно простіше, ніж повернутись у молодість.
Здається, саме після написання «Лебединої зграї» та «Зелених Млинів», творів значного змісту й вагомих узагальнень людського життя, деталізованого в часі і вічного з погляду духовності й моральності народу, Василь Земляк був готовий приступити до праці над омріяним Сковородою. Саме так уявляється висхідна змужніння й збагачення таланту, що природно поєднав ліричне й філософське світосприймання в характері так само розважливому, як і пристрасному.
Задуми значного письменника завжди сягають далеко — роман «Веселі Боковеньки» мав завершити розповідь про жителів Вавілона та Зелених Млинів, обдумував прозаїк і твір про українського характерника, уславленого партизанського командира Сидора Артемовича Ковпака.
У нездійсненому теж просвічують подробиці суто київських вражень. Ковпак у повоєнний час жив у столиці й саме тут розв'язувалися численні мирні справи колишніх партизанів, присутність Сидора Артемовича постійно відчувалася у місті як за життя, так і після смерті. Про те ж, наскільки хвилював письменника й колишнього партизана (що дуже істотно!) образ легендарного ватажка народних месників, свідчить і стаття про кінофільм, створений на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Над статтею Василь Земляк працював в останні тижні життя і встиг підготувати для публікації в журналі «Искусство кино». Вона розрослася в грунтовне дослідження життя й кінематографічного образу героя і переконує: автор, розпочинаючи роботу, мав чималі запаси вражень, роздумів, документальних свідчень.
Не відступаючи від кінотвору, доскіпливо заглиблюючись у деталі, Василь Земляк мимоволі розкриває власне ставлення і сприйняття Сидора Ковпака — як людини, полководця, особистість, висунуту історією на видатну роль у народній війні. Характеристики героя в аналітичному дослідженні повсякчас виходять за обумовлені межі жанру, набираючи епічного звучання, наче фрагменти із прозового твору. Постійно повертається рецензент до портрета героя, прикметних звичок, особливостей мови, характеру, що тими чи тими рисами колоритно проявлявся в мирних і воєнних ситуаціях. У цих узагальненнях переконливо виявляється погляд, мислення, грунтовність прозаїка, цілком підготовленого для створення власного художнього образу.
Стаття, надрукована в журналі (а згодом — у книзі «Заповіт любові»), називається «Подвиг». Очевидно, редакторам здалася надто перебільшеною роль партизанського полководця, підкреслена авторською назвою «Війна Сидора Ковпака». Вона залишилася в рукописі, а ще у пам'яті тих, кому Василь Сидорович розповідав про свою роботу, — розповідав із неприхованою радістю, особливо виділяючи назву, — нею аж наче пишався. А вона й справді дуже виразно з'єднала ідею Землякових роздумів про війну і народ, роль у ній полководця, що з'являється несподівано, ніким не призначений і попервах не уповноважений відповідними чинами, але, покликаний часом і обставинами, стає мовби символом непоборності народу, невичерпних можливостей його духовної витривалості та героїзму. Мабуть, саме ця художня ідея найпослідовніше мала розвиватися в задуманому творі, й назва, прибрана для статті, що так задовольняла автора, — «Війна Сидора Ковпака», тільки конкретизувала в одному імені значно ширше поняття — війна народна...
Розмірковування ж про ненаписані твори цілком правомірні, якщо скористатися думкою самого Василя Земляка: про письменника мусимо судити не лише за тим, що йому судилося здійснити, а й по тому, до чого він прагнув.
Згадані твори бачилися в перспективі, а одним з найближчих у планах письменника поставав роман про Київ. Працюючи над дилогією, Василь Земляк раз по раз дописував до нього сторінки, окремі епізоди, в яких вирізнялися герої та риси їхніх характерів, з'являлися начерки сюжетних ліній, визначилась і назва — «Місто добрих духів».
Певна річ, що, окрім великої літератури про минуле Києва, якою постійно цікавився Василь Земляк, а ще цілеспрямованіше, коли виник задум роману, головним джерелом для майбутнього твору стали б безпосередні враження й роздуми автора про місто, краса якого захопила, очевидно, ще з юності. Вперше Василь Земляк міг побачити столицю не пізніше, як проїжджаючи на навчання в Харківське авіаційне училище 1940-го. Про те, як одразу по війні майбутньому письменникові захотілося побувати в Києві, розповідає у спогадах вдова письменника О.К. Земляк-Чубар: «...Василь якось запропонував мені: «Поїхали, подивимось Київ». Ходили ми вулицями великого міста, над згарищами зеленіли дерева, коло соборів злітали зграями голуби — дивно, що їх не знищила війна, дивився на задніпровські луги князь Володимир, на деяких лініях уже пішли трамваї. Спалене місто відбудовувалося, оживало, повертало свою колишню красу. Василь захопився Києвом, як мала дитина, наче й не було позаду боїв, нещасть і небезпек. Мов захоплений хлопчик, сказав мені: «Ми будем тут жити. Ось побачиш!»
Проте до здійснення мрії не завжди випадає найкоротший шлях — киянином Василь Земляк став лише 1958-го, років через десять після згадуваної дружиною подорожі. Приїхав сюди письменником, котрого помітили, а водночас і підтримали, висунувши на поважну посаду головного редактора видавництва «Молодь». Від готелю «Україна», в якому вряди-годи спинявся журналіст із Житомира, наїжджаючи в столицю, й де випало жити з півроку, поки очікував ордер на квартиру, починаються київські адреси Василя Земляка. Видавництво, що в ньому раптом став значною людиною, містилося навпроти готелю, на розі Пушкінської вулиці та бульвару Шевченка. Любов до готелю, зовсім тихої вулиці й тополиного бульвару, що збігає із університетського узвишшя до знаменитого ринку на Бессарабці, письменник зберіг на все життя.
Рік за роком Василь Земляк з родиною жив на вулицях Білоруській, Обсерваторній, останні десять літ — у будинку № 2 на вулиці Юрія Коцюбинського, де тепер встановлено меморіальну дошку. Шкода, що барельєф письменника, викарбуваний на ній, не передає достеменно навіть рис обличчя. Уявляю, що над цим знаком вічності, витворенім, можливо, й поспіхом, найбільше міг би поіронізувати сам Василь Земляк. Проте ні! До будь-якої людської праці він ставився шанобливо, і вдячність до добра, виявленого бодай натяком, була однією із виняткових рис його вдачі.
Уповні вона розкривається і у фрагментах роману про Київ, особливо ж у двох викінчених розділах твору — «Діалог з містом» та «Вводини до міста», що мали стати ліричним зачином повістування, прекрасна далина якого, за відомим висловом, могла бути ще й не зовсім ясною автору, але десь та знайшла б своє природне завершення.
У романі про Київ, як можна судити з написаного, автор найчастіше мав звертатися до єдності міста зі своїми людьми, адже лише вони одухотворюють і минуле, і сучасне.
Землякові роздуми постійно спрямовуються до історії Києва, яка читається не лише за меморіальними та архітектурними пам'ятками, а й живе передусім у настрої, духовній атмосфері міста як нерозтрачене в буднях відчуття присутності всіх тих, хто був тут колись. Очевидно, вони, ті добрі духи минулого, за задумом, мали повсякчас взаємодіяти з героями роману, сучасниками автора.
Їхнє коло вже помітно окреслилося у творі, одним із головних героїв якого мав стати обдарований, але поки що не визнаний і тому безпритульний у місті композитор Адам. Дитинство молодика пов'язане з утаємниченим для світського ока життям Андріївської церкви, що підноситься над історичним осереддям древнього князівського «города» і вражає погляд з кожної вулиці Подолу: жодної київської церкви не видно так далеко, ніякої іншої не змогли будівничі так наблизити до неба, водночас поєднавши з землею.
Від Андріївської церкви починаються пошуки молодим композитором щастя і слави в місті — здобутків, не зайвих для творчої людини, хоча і йде вона до них крізь випробування байдужістю і невідомістю. Втім, Василь Земляк задумав, вочевидь, героя сильного й витривалого, одержимого метою, що, нехай не зразу, але повинна збутися: «Такі мандрівники, як він, добираються до цілі лише наприкінці життя. Тим, власне, і чарують нас, звиклих ходити прямішими й легшими дорогами».
Не треба бути проникливим, щоб відчути авторські симпатії до героя. З не меншою доброзичливістю змальовує Василь Земляк й інших персонажів роману — приміром, Меланію Євтихіївну Чагар, жінку добру й товариську, яка, зазнавши горя в подружньому житті, щиро намагається сприяти щастю інших, надто ж — ровесників сина-художника. Гостинністю Меланії Євтихіївни постійно користуються студенти — Максим Русин, Наталя Шурай, Жанночка Кучеренко, Федя Предтеча, режисер Панішанов. Незмінно з'являється на вечірні посиденьки Роман Нестерович Крекотун, залицяльник самої господині. Ймовірно, опиняться колись у Чагарів і Адам та Ніна Гуралик, молодий синоптик, дочка старого Гуралика, «відомого майстра дніпровських яхт».
Поруч з іменами молодих, зайнятих найрізноманітнішими й аж ніяк не винятковими справами, раз по раз з'являється в романі згадки про видатних людей Києва. Довженко, Тичина, раніше згадані в пролозі Шевченко, Рильський, Леся Українка, художники Васильківський, Пимоненко, Глущенко, Кричевський, генерал Ватутін, архітектор Раєтреллі, давньоруський князь Ярослав Мудрий, Богдан Хмельницький — у роздумах Василя Земляка постають невіддільно від Києва, бо саме вони визначали рівень духовності й людських талантів, що розкривалися в різні часи і у зв'язках з містом, витворювали історичну й культурну атмосферу столиці, хоча перелік видатних особистостей, так чи інакше пов'язаних з Києвом, зрозуміло, можна продовжувати, як, безперечно, продовжувався б він у перспективі роману...
Схильність до фантазувань і художніх перебільшень, що з такою неповторністю виявилася в раніших творах письменника, виразно відчувається і в романі про Київ як один із художніх прийомів єднання явищ та імен неоднакового звучання, але авторською волею наближених для ствердження неповторної винятковості не тільки історичних, а й звичайних людських доль. Тому й цілком природно сприймається в начерках роману епізод, коли до помираючого Гуралика приходить, як тому попервах здалося, князь Володимир з проханням збудувати нову яхту. Приголомшений довірою і несподіванкою майстер веде мову з належною гідністю навіть перед таким видатним замовником.
Зрозуміло, Василь Земляк зводить героїв твору з тими обранцями безсмертя, з якими передусім зазвичаївся спілкуватися сам, перечитуючи книжки, історичні хроніки, подорожуючи містом.
Захоплення режисера Панішанова Довженком, навіть інколи перебільшене, — чи не данина власній молодості, рокам роботи на Київській кіностудії, де Василь Земляк виявив себе як неабиякий сценарист?
На кіностудії Довженко знімав знаменитий фільм «Щорс» і тоді ж заклав там яблуневий сад, що й тепер розцвітає кожної весни, вважай, посеред міста.
Романтична історія саду захопила Василя Земляка, відгукнулася в душі й реальність — сад у місті, своєрідна пам'ятка життя Довженка у Києві. Нарис «Сад в інеї», написаний 1968-го, перероблений пізніше, а опублікований уже після смерті письменника, дивує гармонійністю авторських аналогій про сад і творчість, сад і характер, сад і долю людини.
Василь Земляк, який так неповторно зміг передати поезію природи, зміг відкрити для себе поезію великого міста, зовсім іншу поезію й красу, часом навіть не зрозумілу для людей, захоплених привіллями пейзажу, не скутого тіснотою міських забудов. Певне, в цій якості теж розкривається гармонійність таланту, що з не меншою спрямованістю, ніж Олександр Довженко, шукав і утверджував красу в довколишньому світі, підносячи звичайне до неповторного всіма можливими для митця засобами.
Як і природа, місто витворює настрій — для праці, життя, творчості. У похмурому, недолуго забудованому, позбавленому прикмет минувшини місті народжуються, мабуть, зовсім інші твори, ніж там, де митець відчуває красу. А все те, що в тому ж таки Києві пишеться абияк, без вогню, натхнення і таланту, відбиває хіба що настрій деяких міських околиць, які зводилися скороспішно безталанними людьми, котрі ніколи не хвилювалися думкою, що кожна споруда в місті має «прив'язуватися» не лише до сусідньої, а й до минулого та прийдешнього.
У вступі до роману «Місто добрих духів» Василь Земляк згадує улюблені місця й пам'ятки — «Диво-Софія, немовби стомлена віками... Засумований на кручі князь Володимир... Вогненний кінь Богдана, незримо прикутий до п'єдесталу... Андріївська церква — шедевр Варфоломія Растреллі... Міст Патона та інші мости через Дніпро-Славутич...» тощо. Але, не обмежившись прямими згадками, щоб наче не розлучатися з тими вулицями, які добре знає і облюбував для себе в місті, розселює на них численних героїв твору. Відтак мовби щоразу повертається з ними на тихі провулки коло Софійського собору, вулиці Володимирську, Рейтарську, Гоголівську (де, як і колись, мешкає один із найближчих його друзів — Микола Зарудний), Андріївський узвіз, Дніпровську набережну, поздовж якої з ранньої весни й до пізньої осені плинуть і плинуть білі вітрила яхт.
Можливо, серед них є і витвори «великого майстра» Гуралика, адже після кожної людини має щось залишатися в місті назавжди. А найменші втрати здобутого містом у праці, пізнанні, мистецтві, обертаються втратою для всіх його жителів, і кожна — нехай найнезначніша — рано чи пізно та нагадає про себе.
...У березні минає одинадцять років, як не стало Василя Земляка. За цей час вийшло чотиритомне зібрання його творів, з'явилися книга спогадів про письменника, десятки статей про творчість (значно більше, ніж за життя), романи «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» в перекладах з оригіналу побачили світ у багатьох країнах світу. На Байковому цвинтарі, на могилі, відкрито пам'ятник. За заповітом, на ньому викарбувано автоепітафію: «Нехай живі не зневажають мертвих — на шані тримається рід людський. Василь Земляк».
Мріючи написати книгу про місто добрих духів, він сам став одним із добрих духів вічного міста, назавжди з'єднавшись у ньому з безсмертними людьми минулого, але від того зовсім не розлучаючись із тими, хто живе у місті тепер, буде жити тут колись.
День, якого Василеві Земляку не вистачало для творчості, на очах сучасників і побратимів перейшов у безсмертя.
Л-ра: Київ. – 1988. – № 3. – С. 157-161.
Твори
Критика
