Сталь і ніжність
Борис Буркатов
Цей крилатий тичинівський вираз схопив найхарактернішу рису людини, яка поєднує в собі любов до рідного народу з ненавистю до ворогів.
Сталь і ніжність... Ними багата й душа головного героя нової повісті Василя Земляка «Гнівний Стратіон».
Новий твір обдарованого письменника багато що промовляє читачевому серцю.
Насамперед повість приваблює цікаво накресленими характерами своїх героїв. Бо, скажімо, в сюжеті повісті можна знайти дещо подібне до інших творів на тему боротьби народних месників з гітлерівським нашестям і, зрештою, як ми це побачимо далі, є в ньому окремі вразливі місця.
Перші сторінки «Гнівного Стратіона» напруженим драматизмом, подихом всенародної боротьби проти фашистської навали перегукуються з широким заключним розділом нового роману Олеся Гончара «Людина і зброя», який там під назвою «Листи з ночей оточенських» подано у вигляді щоденника одного з головних героїв — Богдана Колосовського.
А втім героїзм перших наших знайомих з «Гнівного Стратіона» не вичерпується.
Високі благородні почуття народних месників вчуваються зокрема в такому роздумі оповідача:
«...той фашистський генерал чи полковник, який наступає на нас, мабуть, має дуже конкретне й чітке завдання: взяти, схопити Стратіона. Вони, певне, гадають, що від того Чорний ліс перестане бути Чорним лісом. Яка чисто німецька наївність. Вони зовсім забувають, що в кожному із нас уже живе Стратіонів дух, що в кожному із нас уже щось є від Стратіона, і це «щось» — нестримне, велике, гнівне, і його не можна побороти. Можна побороти, вбити людину, але не можна побороти, вбити її совісті, її духу, її ідеалу. Ми несемо Стратіона, ми несемо щось більше, ніж сам Стратіон. І за те більше ми ладні загинути всі, і першим серед нас за те ладен загинути сам Стратіон».
Нестримне, велике, гнівне! Саме воно домінує в характері Стратіона. Наголошуємо на цьому, бо хочемо підкреслити крем’яну волю цієї людини, якій не менше ніж кому іншому притаманна любов до своїх близьких і рідних, але яка, проте, знаходить у собі рішучість і силу, щоб затамувати її, відсторонити на другий план, в ім’я тої високої мети, що зараз об’єднує весь народ.
«Такі, як Стратіон, — однолюби. Це чудові люди, котрі одну любов празникують усе життя»; «Він однолюб і ніколи не зраджував свою Варвару»; «Найбільшою його втіхою була Галинка», — дочка єдина... Це лише кілька штрихів, покликаних підійняти завісу над особистим життям героя. А їх у цій повісті значно більше, і вони вдало доповнюють один одного.
Отож Стратіон має кого любити і любить усієї .душею. Але чому ж у загоні так довго ніхто про це не знає? Ось у цьому — ще одна його риса: витримка, пильність, обережність. Окупанти могли заслати свого провокатора і сюди, як то вони робили з іншими загонами. Такий провокатор, вивідавши людей, близьких Стратіону, видав би їх ворогові...
Та ось сталося так, що в загін Стратіона неждано-негадано потрапила донька Галинка. Та ще й потрапила за виняткових обставин — запідозреною в зраді, зв’язках з ворогом, втраті людської гідності...
Нелегко було Стратіону-командирові вийти переможцем у поєдинку з Стратіоном-батьком, який так боляче прокинувся в ньому. Сторінки, присвячені цьому двобою, справді драматичні.
Образам Галинки і Перепела у повісті приділено досить велике місце, але на адресу їх доводиться зробити й декотрі закиди.
На початку війни Галинка першою дівочою любов’ю покохала Бориса, який служив ординарцем у генерала кавалерійської бригади. Швидко їм довелось розлучитися, а невдовзі після того Галинку провідав капітан Воронцов — начальник штабу тої бригади. Він прибув сюди, щоб дізнатись про долю залишеного тут важко пораненого генерала, але його вже не застав. За цих обставин Галинка вчинила найтяжчу помилку в своєму житті, за яку так дорого довелося їй заплатити. І тут треба сказати, що письменник не розкрив психологічно переконливо цей драматичний момент у житті Галини.
Шкода також, що, малюючи загалом цікавий образ Галинки, автор подеколи втрачає чуття міри і вдається до невиправданого підкреслення її якоїсь виключності, незвичайності, «демонічності».
«Вона встала, її чорна коса сягала трави, а в усій її постаті було щось демонічне, неприборкане, вражаюче».
А далі і від самого Перепела, який втік з полону і вже тут, у загоні, зустрів Галинку, чуємо, що «в ній тепер якийсь демон сидить», що він, Борис, мусить іти звідси, поки ще не зв’язав свої крила з «цією чародійкою»...
А ще далі оповідач, уже сам ледве не піддавшись чарам Галинки, зізнається: «з жахом відступив від неї, її вологі очі дивились на мене проникливо і насмішкувато, то справді були очі демона, який так несподівано і безборонно ввійшов у мою душу й відгадав мої мислі тільки для того, щоб я їх більше ніколи не міг воскресити»...
Чи не забагато отої демонології? На глибоке ж наше переконання можна було і зовсім обійтися без неї. У здорове романтичне начало повісті це потрапило від романтики іншої, книжної, і тому так відчутно тут дисонує. Без усього цього, зумисно привнесеного, образ Галинки тількя виграв би.
Навряд чи слід було наприкінці повісті представляти і Бориса отаким романтичним страдником. Він, звичайно, без болю не міг перенести втрати Галинки, але його втеча від цієї «чародійки» (хай навіть в інший загін) не переконує. То вже від такого сентименталізму, який не зовсім личить цьому мужньому творові.
Автор, на жаль, не уникнув прорахунку (на цей раз композиційного) також при змалюванні гестапівського посіпаки, який видавав себе за радянського командира Воронцова, командира партизанського загону «Ураган». Маємо тут на увазі передчасно заронений сумнів щодо чесності Воронцова. Це вже зразу насторожує, викликає підозру, отож і дещо послаблює інтерес до образу. Неважко догадатися й про те, що саме «Ураган» є тим підставним загоном, якому гестапівці доручили виявити і знешкодити загін Стратіона Адже про ці «хитрощі німоти» маємо досить прозорий натяк в одному з перших розділів твору.
Більшість перипетій у творі життєво переконливі; на допомогу Землякові-художнику приходить Земляк-партизан, а плоди подібної співдружності завжди виявляються щедрими.
Повість засвідчує спостережливість автора, його знання суворих, небезпечних грізних умов партизанського побуту.
Неодмінно слід підкреслити і своєрідну осмисленість зображуваного, позначену печаттю поетичної вдачі народу, багатогс світу його почувань та життєвого досвіду
Багато в повісті проникливих описів природи й душевного стану героїв. Тканин; повісті чимось споріднена з поезією, про йнята її красою, пафосом і ладом. Автор не раз сягає урочистої величності, роман тичного піднесення; йому щастить створиті відповідний настрій і підтримати його про тягом усієї розповіді.
Л-ра: Вітчизна. – 1960. – № 8. – С. 213-214.
Твори
Критика
