16-05-2017 Ліна Костенко 8679

Поетична логіка – поразки й перемоги в романі Ліни Костенко «Берестечко»

Поетична логіка – поразки й перемоги в романі Ліни Костенко «Берестечко»

Семенець О.

Історичний роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» присвячений змалюванню вікопомної трагічної події (поразки війська Богдана Хмельницького під Берестечком 1651 р.), осмисленню причин цієї поразки, її ролі в національній історії та духовному житті нації. Написаний ще в 1966-1967 рр., роман тривалий час доопрацьовувався автором і був опублікований уже в незалежній Українській державі.

Усі критики і літературознавці одностайно визнають суголосність твору з проблемами сьогодення, «Що ж, держава постала в 1991 році. І поки що здивувала світ гіперінфляцією, темпами спаду виробництва, небувалою смертністю, корупцією, стрімким зростанням п’ятої (злочинної) влади і тотальним придушенням четвертої... Всі гілки воюють між собою, «велике мискоборство» триває», - пише А. Шпиталь. В. Базилевський акцентує увагу на причинах глобального занепаду української людності: «Бездарність влади страшніша від її корумпованості і злочинності. <...> Прапор державної політики - малоросизм у його найпринизливіших і тому найдошкульніших формах».

Ліна Костенко у своїх публіцистичних виступах аналізує драматизм нинішньої ситуації «в нашій проблематично незалежній державі». «Партачі життя» - саме так, на її думку, могла б оцінити теперішніх політичних діячів Олена Теліга.

Духовний стан сучасного українства («нація спить») поетеса відчуває з особливою гостротою: «Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: «Сон, непритомність чи летаргія?» І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у XVIII ст. цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій. Більше того, він зауважив, що у таких країнах «летаргія приймається за спокій». Чи не про те ж саме у Зерова: «Де розум і чуття - все спить в анабіозі»? Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально».

Показово, що такими ж лексичними одиницями послуговувався Є. Маланюк, характеризуючи духовне життя нації: «летаргія несмертельних мет», «летарг століть». Пор. також: «І ці ночі і дні, офіровані зраді, / Не живем, не впиваєм, а сним».

Роман «Берестечко», написаний у формі внутрішнього монологу Богдана Хмельницького, акцентує не на тактичних прорахунках (коли, наприклад, гетьман, залишивши своє військо, кинувся навздогін за зрадником ханом Гіреєм), а на аналізі глибинних причин поразки, пов’язаних з нашою національною ментальністю, українською історією. Почуття особистої провини героя твору поєднане в нього з роздумами про найважливіші чинники національної історії (сусіди-загарбники, століття політичної залежності, неволі й рабства українського народу, відсутність злагоди у співвітчизників), що визначили контрастні риси національного характеру: волелюбність і пригніченість, щирість і хитрість, відданість і зрадливість, здатність до єднання і прагнення до самостійності. Саме це сформувало тавро зради, тавро поразки як ганебну рису національної самосвідомості, хибний принцип виживання: «Ми - хто за кого, Ми не хто кого».

Висновки поетеси втілені в містких афористичних формулах (саме на їх гостро актуальне звучання звертає увагу В. Базилевський): «<...> бува народ маленький, а - великий. / А ми давно розбовтані багном»; «Ми вже мов корінь для чужої брості. / Чужинських понаклепано гербів. / Тепер у нас господарями гості, / вони людей тут мають за рабів»; «Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі. / Ми просто вже ніхто. І всім вже не до нас»; «І все одно - віками у ярмі. / Усім чужі. Для світу незначущі. / Чи що ніяк не вирвемось самі. / Чи що у нас сусіди загребущі. / Ми, вільні люди вільної землі, / тавро поразки маєм на чолі».

У такому болючо відвертому зображенні негативних рис української ментальності відчутне продовження традицій Шевченкової й Франкової музи. В. Базилевський слушно спостеріг невипадковість збігу ідейних позицій Ліни Костенко та Є. Маланюка і - у зв’язку з цим - близькість їхніх історіософських концепцій: «Історіософська зіркість - осердя, душа поезії Ліни Костенко. Без неї її просто не уявити. З українських поетів XX ст. тільки Євген Маланюк володів цим позитивом. У нього це мало вияв бурхливий, вибуховий. Але його іносказання іншого характеру, вони не плоди вимушеності. Еллада - Рим як полярні символи державності, прокляття, які він десятиліттями вергав на голову України-Еллади, - дзеркало, в якому відбилося його і тільки україновідчування. І якщо воно виявилося суголосним іншим, то це означає, що дзеркало не було кривим».

На тлі сучасного прочитання роману «Берестечко», з урахуванням реалій драматичного сьогодення В. Базилевський вважає недостатньо вмотивованим «переможний» фінал твору, де акцентовані, графічно виділені авторкою останні два рядки:

Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

«Не полишає відчуття скоропису цього фіналу, його форсованості», - пише він і пояснює авторську інтенцію прагненням вплинути на сучасного читача: «Намір очевидний: за умов глобального занепаду українства у тому аморфному утворенні, яке називають сьогоднішньою державою, дати бодай якусь крихту надії. Та намір цей не узгоджується з чуттям на істину, не раз засвідченим у тексті. Інакше кажучи, дисонанс - у невідповідності фіналу і попереднього перебігу подій з їх філософською, психологічною та емоційною правдою». Етичний камертон шістдесятників, безперечно, задає тон особливої чистоти звучання й вимагає такого ж резонансного відгуку. Це так. Тому-то більш закономірною, логічно переконливою і більш злободенною, на думку В. Базилевського, була б інша кінцівка... наприклад виражена рядками твору:

Чи ця поразка - це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?

Тож, дійсно, чи відповідає критерію художньої правди оптимістичне завершення історико-філософського твору про поразку в одній із битв Богданового війська? І наскільки переконують читачів - після всіх самокатувань, відчаю й розпуки Богдана Хмельницького - його прикінцеві слова у творі, виражені в алетичній модальності необхідності й суб'єктивній модальності міцної впевненості: «І вже ногою бувши в стремені, / я нахилився до своєї Долі. / Я їй сказав: .- Чекай в Чигирині. / Ми переможем. Не такі ми й кволі», - де додаткової семантизації зазнає граматична форма майбутнього часу дієслова переможем, актуалізована на загальному темпоральному тлі минулого часу й теперішнього тривалого в монолозі-сповіді, монолозі-роздумі гетьмана?

Діалектика поразки й перемоги, котра є осереддям філософії національної історії, втілена у творі Ліни Костенко не лише у формі ритмізованих міркувань, що мають свої вершинні точки, загострення у влучних афоризмах. Подібні афористичні вислови здатні безпосередньо впливати на розумову та емоційну сфери адресата поетичного тексту й виконують насамперед виховну функцію.

Однак особлива поетична правда розкривається іманентними засобами поетичної мови, спроможної видобувати істину з джерел мовно-національної пам’яті народу. Пошук істини шляхом власне поетичної логіки впливає на свідомість читача через його естетичне чуття й чуття мови. Така поетична правда, що постає з глибин генетичної пам’яті національної мови, значно переконливіша у своєму змістовому та естетичному впливі, оскільки саме вона спричинюй синтетичне наростання складності художнього змісту, смислову невичерпність, про котру як про головну вимогу до справжньої поезії писав О. Потебня: «Дидактичні твори, при всій нерідко їм властивій глибині початкового задуму, приречені на раннє забуття саме внаслідок іноді важко вловимих нестач синтезу, нестач зародка безконечної (нової) визначуваності раз сформованого матеріалу».

До поетичних засобів пошуку істини належать передусім актуалізація внутрішньої форми мовної номінації, додаткова еемантизація мовних одиниць і категорій, зокрема такі фоносемантичні явища, як паронімічна атракція (найпоширеніший різновид «народної етимології», наявний між паронімами) й поетична етимологія.

Свобода, поряд з поразкою та перемогою, виступає ключовим словом твору. Це взагалі центральне поняття ідіостилю поетеси. Галина Кошарська справедливо визначає «відсутність індивідуальної та національної свободи» як постійну тему всієї творчості Ліни Костенко, зауважуючи, що цей загальний тематичний девіз складається з відсутності свободи слова, свободи вибору, свободи користуватися рідною мовою і свободи бути чесним та зберігати поетичну самобутність. Уже на початку «Берестечка», у другому рядку твору, паронімічна атракція вільний - віл (змістове відштовхування при звуковій близькості слів) задає внутрішню, власне мовну його колізію:

Оце і все. Ця галич над містечком.
Народе вільний, аж тепер ти - віл.

Далі в романі Богдан Хмельницький, що йде по своїй землі, повертаючись із полону в хана Гірея, зустрічає переселенців, які волами їдуть у пошуках вільних земель, вільної України:

...Десь при воді спинившися підводою, де вже воли до ясел заревуть, бездомні люди, спраглі за свободою, свої селитьби слободами звуть.

Але ж яка біда цьому народу!
Що він біду міняє на біду. і Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
Чи ще одну збудує слободу...

Цей фрагмент роздумів героя твору, пунктуаційно відокремлений з обох боків крапками, має у своїй основі логіку розгортання власне поетичну. Спочатку змістове зближення, потім - контраст, відштовхування слів при паронімічній атракції свобода - слобода зумовлюють актуалізацію внутрішньої форми лексеми слобода (змістовий акцент на цьому слові підсилений графічним його виділенням авторкою в тексті твору), внаслідок чого унаочнюється етимон даної лексичної одиниці: слобода як назва поселення історично постало із свобода шляхом дисиміляції приголосних.

Контекстуальна взаємодія значень слів свобода - слобода увиразнюється завдяки семантизації граматичної категорії числа: однини «спраглі за свободою» та множини «слободами звуть». Семантика множинності акцентована й далі в цьому контексті квантитативною сполукою ще одну (слободу). Поетична думка посилюється також смисловою римою, яка виявляє аксіологічну поляризацію пар слів: позитивно оцінних народу - свободу та негативно забарвлених біду - слободу. Семантизація, наділення особливим художнім значенням однинної форми іменника свобода знаходить підтримку в подальшому розгортанні поетичного тексту, де експліцитно виражена думка про необхідність духовного звільнення людини, про внутрішню свободу, що має бути початком, імпульсом боротьби за визволення всього народу:

І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина, одна свобода - та, що у мені!

Як бачимо, той самий художній зміст виражається експресивними засобами різних ярусів мовної системи - графіки, фонетики, лексичної семантики, граматики. Така багаторівнева організація змісту поетичного мовлення створює певну надлишковість, але при цьому має місце не просто дублювання, а взаємопідсилення, синергійна дія засобів різних мовних рівнів.

Першорядної ваги в досягненні ознаки поетичності вислову О. Потебня надавав відновленню внутрішньої форми слова, його забутого «наочного значення». Учений звертає особливу увагу на смислове збагачення, зростання змістової складності в цьому процесі, наголошує на тому, що «відновлення внутрішньої форми є не байдуже для розвитку лагодження старого, а створення нових явищ, яке свідчить про успіхи думки. Новий акт творчості додає до своїх історичних посилок дещо таке, чого в них не містилося. Змінюється не лише зміст порівняння, а й напруженість сили, яка порівнює <...> і сенс цих змін цілком підтверджує положення, що й поезія не є вираження готового змісту, а, подібно до мови, могутній засіб розвитку думки». Таким збагаченням думки, порівняно з історично зумовленою внутрішньою формою лексеми слобода, у ретроспективному погляді поетеси на нашу історію, є виявлення внутрішнього драматизму самої номінації, драматизму нездійснених сподівань.

У поетичному монолозі-роздумі Богдана Хмельницького рефлексія над самим мовним знаком - словом держава - завдяки актуалізації внутрішньої форми вияскравлює ідею функціонального призначення цієї політичної організації, її захисних та об'єднувальних функцій — на противагу зовнішнім атрибутам влади (скипетр, трон, корона) та привілеям королівської особи. Держава потрібна саме для того, щоб захистити й зберегти свободу нації: «Я ж не король. Але якщо вже брався, / то мусив цю державу збудувать. <...> Були б у нас і вольності, і право. / І нашу славу множили б митці. / Держава - держить. Бо вона - держава. / У неї скипетр влади у руці. / Але ж, на лихо, я не прагнув трону. / Свободи прагнув, честі і ума. / Та й хто гризеться за корону, / у тому величі нема».

Зумовлена душевними муками, почуттям неперебутної вини перед власним народом глузлива самохарактеристика гетьмана обертається навколо внутрішньої форми прізвища: «Хмелій, Хмельницький! Де ж твої клейноди? / Де корогви? Д6 грім твоїх музик?», «...Це все як сон, це все як божевілля. / Я вже як дим - і сивий, і гіркий. / Я Хмелем був. Тепер моє похмілля. / Навіщо я тобі тепер такий?». І навпаки, у зверненні до нього щирих друзів зі словами підтримки акцентована етимологія імені, і це суголосне урочистому звучанню даних фрагментів твору: «Вони ще спитають, - / хто цей, прекрасний, як сонце, і грізний, / як полки під знаменами? - / Богом даний гетьман Укра’іни!», « - Та не барися! Стелеться дорога./ - Десь люди ждуть, поклич їх, підійми! / Ти маєш чар. Тобі дано від Бога. / Ти маєш дивну владу над людьми».

Складніший шлях асоціацій у внутрішньому мовленні гетьмана, коли не лише спогадами про минулі події, а й внутрішньою формою власних імен обгрунтовується духовне побратимство героїв:

Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні,
Бо він - Іван. Іван - то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.

Син Грому є метафоричним втіленням наукової етимології імені Іван: «д.-євр.; ім’я - Ягве (бог) змилосердився, Ягве (бог) помилував (буквально: божа благодать; дар богів)». Поетично-образне мислення Ліни Костенко встановлює близькість внутрішньої форми слов’янського імені Богдан і давньоєврейського за походженням Іван.

Герой твору у своїх роздумах знаходить реальну відповідність, адекватність між прізвищем людини та її характером, вдачею. Це стосується й виразно позитивної оцінки людей:

Козак Небаба, ох, таки ж не баба.

Якби під ним не встрелили коня, хіба б поліг від рук якогось драба козак Небаба, вихрові рідня?!, - і негативної, пов’язаної з іронічним забарвленням мовлення:

Все хтось про когось вигадає байку.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
А ті в орли Тетерю призвели.
Там вибрали якогось чоловічка і думають, що це вже Вифлеєм.
Ще й прізвище-хороше - Заплюйсвічка. Отак одне одного й заплюєм.

Поетеса відкриває високу правду в людському імені, у внутрішній формі антропоніма. Надзвичайно уважна й чутлива до мови, Ліна Костенко і в українських ойконімах чує відлуння історії, відображення рис української духовності - суперечливих, але й неподільних: «Моя Добринь, горбата від обухів! / Моя Гординь, щербата від неслав».

Ідучи дорогами України, гетьман наче прислухається до первинного звучання й значення назв людських поселень:

Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринці і Гнівань,

Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!, - далі іронічно: «Он Димер - все димарики й домарики. / Сховалися, либонь, під хвартухи / Мар’янівкам, Мотронівкам, Варварівкам / Іваньки, Андруші і Явтухи», - і гнівно про назви тюркського походження: «Аоніно - /Халча, Шандра, Кандиби. / Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик. / Оце ваш слід, приблуди і задиби, / отой татарський клекіт – Кагарлик». Гірка національна історія втілена у стислому формулюванні: «...і П’ятихатки між Семимогил».

А на останніх сторінках твору, коли до гетьмана збирається його розпорошене військо, Богдан промовляє назви тих самих селищ, які він так прагнув зустріти на початку роману, - це звучить як своєрідне обрамлення:

Прийшли... Спасибі... Ось мої полки.
Уже й знамена із лісами врівень.
Оце ж мої Волинці, Пінчуки.

У молитві, зверненій до України, саме завдяки актуалізації внутрішньої форми ойконіма поетеса досягає нового, свіжого й яскравого звучання в структурі емоційної метафори «світ - храм», відомої в українській літературі ще з поезій символістів початку XX ст.: Білою Церквою в зоряний попіл виросли храми твоїх ридань.

Поетичне переживання й осмислення внутрішньої форми слів української мови відкриває глибини мовно-національної пам’яті як генетичної спадщини нашого народу. Леся Ставицька висловлює слушне спостереження, що поезія Ліни Костенко розкриває читачеві творчу природу мови, й ми бачимо, як поетичність, притаманна слову, «підказує правду» художній думці поетеси. Із цим пов’язаний один з найулюбленіших прийомів Ліни Костенко - паронімічна атракція, встановлення асоціативно-смислових зв’язків між близькозвучними словами. Велике художнє навантаження створюваних при цьому семантично-звукових образів відзначає С. Єрмоленко.

Л. Ставицька робить дещо парадоксальний, на перший погляд, проте справедливий і переконливий висновок: неповторність індивідуальної манери письма Ліни Костенко й будь-якого талановитого митця взагалі - це свого роду універсалія поетичної творчості, закорінена у природі національної мови. Так, наприклад, набір паронімічних пар в українській мові - своєрідний, відмінний від паронімічного фонду, скажімо, російської мови. Пор. приклади з поезій Ліни Костенко, які наводить дослідниця: «Душі людської туго і тайго», «Вітрів свавілля, музика - Севілья».

Справді, звукосмислові зв’язки слів при паронімічній атракції в українській поезії детерміновані системою національної мови й саме тому здатні виражати ідіоетнічну інформацію. У системі загальнонародної мови ніби вже «запрограмовані» потенційні знахідки митця. Відкрити, віднайти їх у скарбниці національної мови поетові допомагають як об'єктивні закони поетичного мовлення, так і власний дуже гострий слух і бездоганне відчуття рідного слова. Діалектику взаємодії суб'єктивної поетичної творчості та національної мови Л. Ставицька формулює в такий спосіб: «...справжній талант розкриває у цій мові невідомі раніше смислові та естетичні цінності» й, у свою чергу, «моделюючи семантику можливих світів, поет визначає еволюцію самої мови як національного скарбу».

Прийом, використаний Ліною Костенко в цьому творі, М. Ільницький пов’язує з традицією давнього українського віршування, а саме з прийомом, відомим українським поетам XVII—ХVІІІ ст. під назвою «ехо». Порівняно з іншими видами «штучок» («раки», «акростихіс», «лябиринт», вірш у вигляді трикутника), що культивувалися літературою доби бароко, з характерною для неї акцентованою увагою до форми, декоративною орнаментальністю вислову, - прийом «ехо», очевидно, найбільшою мірою пов'язаний із смислотворенням. Його можна вважати предтечею смислової рими в сучасній поезії.

Якщо коріння явища звукосмислових зв’язків слів поетичного тексту можна знайти ще в українському фольклорі й давній українській літературі, то в поезії XX ст. спостерігається справжній паронімічний вибух. Творчість Ліни Костенко виявляє величезну змістову й емоційну наснаженість цього прийому. Смислотворчі та експресивні функції паронімічної атракції різноманітні. Формальне зближення близькозвучних слів може супроводжуватися змістовим контрастом, відштовхуванням, антитезою, може також працювати на створення іронічного колориту. В інших контекстах близькість форми поетичних знаків спричинює змістове зближення, тяжіння лексичних одиниць - в його максимальному вияві - поетичну етимологію.

Змістовий контраст і поляризацію на ціннісній шкалі задає паронімічна атракція вже в перших рядках твору: «Народе вільний, аж тепер ти - віл». Аксіологічна протиставленість (контраст позитивного та негативного оцінного забарвлення) яскраво виражена в усіх подібних випадках змістової антитези. У поетичному тексті вагома роль належить також додатковим засобам підтримки й увиразнення змістового контрасту слів при паронімічній атракції, насамперед синтаксичним, серед яких: паралелізм синтаксичних конструкцій: «Умру в багні, воскресну в Богуні», «Там вигнали Сомка, обрали слимака»;

акцентування сурядний синтаксичних відношень:

єднальних: «А ви, що звикли продавати / слова і славу, хром і храм...» ;

протиставних: «Найбільше насміхався Вишневецький, / моїм нещастям втішена пиха. / Той розум не шляхетний, а шляхетський, / усе привчений бачити зверха - / не здатен був сумлінням всовіститись...», - у даному випадку актуалізована також граматична семантика якісності - відносності прикметників, залучена до поля дії аксіологічної модальності;

розділових: «Так нам судилось. В пеклі наших доль / не знаєш сам - ти бранець чи обранець»;

синтаксична конструкція заперечення: наприклад, у тому випадку, коли йдеться про вимушену бездіяльність, довге тривожне очікування: Нема життя в такому животінні.

Позиція рими (кінця віршового рядка) підсилює змістову антитезу при паронімічній атракції слів. Так, коли гетьман подумки звертається до Кромвеля, у характеристиці політичної ситуації на українській землі з’являється відтінок гіркої іронії:

Тобі-то що? У вас - Британія.
Довкола море, й не одне.
А в нас що не сусід - братання.
Так і дивися, що ковтне.

Іронія - гірка, ядуча - присутня як експресивне забарвлення в самохарактеристиці, Богдана Хмельницького: «Це ж він то з тими, а то з тими / лестив царю і туркам потурав», «Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани, / оце мій самосуд під самосад./ Мої гріхи вже до стіни приперті. / Я вже ослаб, я вам не захисник. / Мені уже три чисниці до смерті. / Я вже гіркий і чесний як часник»,

Я їм скажу: вибирайте гетьмана, визволяйте край з-під кормиги.
Ну, а я... Зрештою, геть мене,
Коли я вже вам не до шмиги.

Паронімічна атракція слугує також прийомом сатиричного зображення ворогів: «якби не зрадив хаповитий хан...», «і мурзи, мурзи, ті замурзи, / гаремний зморщений урюк».

Змістове тяжіння лексичних одиниць при паронімічній атракції може бути акцентоване їхньою римотворчою функцією, наприклад коли йдеться про зрадників рідної землі:

Ненавиджу перевертнів. Це кодло,
мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.

У ролі підсилювальних засобів, як правило, виступають формальний повтор, контактна позиція слів: «Тепер дивись на Україну. От. / Дивись. / Давись сльозами», - синтаксичний паралелізм: «Коси наші неклепані, діти наші неплекані», - акцентовані сурядні синтаксичні відношення: «Своя. Свобідна. Ще не занапащена. / Де вже не владен лях ані Аллах».

З розвитком ліричного сюжету твору, коли набрана певна віршова маса, з’являються не просто випадки змістового зближення слів, а й причинові відношення в їхній семантиці, що встановлюються в читацькій уяві, - як у наступному контексті, де віршове перенесення (досить рідкісне загалом у творчості Ліни Костенко) увиразнює ці причинові відношення:

Так і живу. Забутий, збутий в ліси, в це лігво кам’яне.

Порівняймо ще самоатестацію героя: «Смутні мої самотні вечори», «Я справді сам не свій. Бо нидію, не дію!».

Трагедія історичної долі українського народу, спустошення рідної землі постають з глибин мовної пам’яті при семантично-звуковому зближенні слів (з акцентом причинності), підсиленому кореневим повтором: «Лиш на хресті зотлілий вже рушник / кудись летить у вирій піднебесний./ Знущання. Знищення. І зник І народ замучений і чесний». А в наступному уривку акцентує формальну й змістову кореляцію лексем:

І загадки свічад, і мури, і вікно.
І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без ліку.
Давно і дивно. Дивно, як давно.
Ще тільки вчора, а уже піввіку.

На завершальних сторінках роману внаслідок семантично-звукового тяжіння слів розвивається двоплановість семантики (на схилі гори - на схилі літ): «Стою. Стрічаю воїнів. Молюсь. / На схилі, сивий, кланяюсь їм низько. / Дві сотні... Три...».

Змістове тяжіння може переростати в поетичну етимологію, якщо в читача з’являється думка про мотивацію форми мовного знака (у зв’язку з переходом на рівень метамовного поетичного мислення):

І кожен тягне тебе, душогуб, - за руки - Річ Посполита з царем, азіяти - за п’яти,
Литва - за чуб.
Лежу розп’ятий, та вже раз п'ятий!
Я воскресаю і знову гину.
Несу свій хрест на свої Голгочі.

У данрму фрагменті спостерігаємо вираження іконічної природи поетичного знака: саме графічне оформлення тексту (рядкове розташування, «графічно-образні» тире) наочно зображують це «розп’яття». А в наступному прикладі поетична етимологія слів у позиції рими пов’язана з позитивно-оцінною характеристикою союзників:

Татари - ні. Народ не зрадить зроду, їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.
Гукнеш - як вітер, прилетять, не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців -
загинув брат мій, друг мій Туган-бей.

Поетична етимологія, як правило, має міцну підтримку й обгрунтування в контексті - завдяки позиції рими, синтаксичному паралелізму, формальним і змістовим повторам, як у наведених прикладах; пор. також: Півонія і півень».

Коли результат поетичної етимології збігається з науковою етимологією мовної одиниці, має місце по суті актуалізація внутрішньої форми номінації, але не безпосередньо, через кореневу морфему (як у випадку «Держава - держить. Бо вона - держава. / У неї скипетр влади у руці», з контекстуальною підтримкою зорової образності), а шляхом акцентування самого звучання слів, зіставлення фонологічних комплексів у морфемах, що ми спостерігали при поетичній етимології слобода - свобода, котра виявляє справжню первинну внутрішню форму номінації.

В іншому творі Ліни Костенко (поемі-баладі «Скіфська одіссея») бачимо приклад експліцитного вираження поетичної етимології - встановлюваних поетесою формальних і смислових зв’язків слів слов’яни - слава, а також імпліцитної, прихованої (внаслідок більшої віддаленості в контексті й відсутності прямої вказівки автора) поетичної етимології слов’яни - слово (зауважимо, що перший випадок віддзеркалює не наукову, а так звану народну етимологію; стосовно другого випадку - зв’язок слов’яни - слово, на думку М. Фасмера, є недостатньо переконливим; найімовірніше слов’янин є похідним від гідроніма): Шлях еволюцій мовних і етнічних крізь многоту кривавих нейприянь, - відлуння слави з написів рунічних чи не вернулось іменем слов’ян?

Що тут було за праворітьми світу?
Чом не створили скіфи алфавіту?
Бо тільки Слово - пам’яті спасенність.
Живий народ, що мав своє письмо!.

Безсмертне Слово, зафіксоване писемністю, зберігає мовно-національну пам’ять народу, незнищенність його духу, тисячолітню історію - як про це пише далі у «Скіфській одіссеї» Ліна Костенко: «Душа тисячоліть шукає себе в слові».

Але слово виявляє й свою амбівалентність, що відбиває протиставленість життєвих реалій - сакрального та буденного, духовного та приземленого. У середині самої номінації спостерігається своєрідна енантіосемія, наслідком якої стає контрастне розщеплення, позначуване графічно, літерним акцентуванням: слово і Слово. У поезії XX ст. недовіра до повсякденних затертих, заяложених слів спричинена все більшим їх віддалянням від суті речей, коли словесна номінація стає вже не ім’ям, а «прізвищем» предмета, думки:

Еволюція гусячих пер.
Філософій забрьоханий німб.
Слово - прізвище думки тепер, а частіше - її псевдонім.

Девальвація слова в радянських гаслах епохи застою відгукнулася й в українській поезії того часу - відчуттям спустошення змістового наповнення мовних одиниць (В. Брюховецький говорить про «втому слова» в молодого покоління поетів 1980-х рр.). Максимально стислого вираження думки про це поетеса досягає у змістовому контрасті лексем при паронімічній атракції: «Діапазон мети і метушні / поету мстить в неправедному слові». Зі словом (з малої літери) в такому розумінні пов’язуються брехня й ентропія змісту, а праведне Слово залишається втіленням інформативності й істини. Тому-то й герой «Берестечка» надії на майбутнє України пов’язує з таким праведним Словом національної мови, поетичним Словом насамперед:

Та прийде час, як перед Богом свідчу, ще буде Слово, більше за слова.

У своїй крнцепції суспільного призначення поетичного Слова Ліна Костенко продовжує традиції Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки. У публіцистичному виступі «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» вона називає Слово, Книгу, культуру наріжним каменем державницької теорії, вкрай необхідної сучасній Україні. Слово, тексти культури покликані реалізувати національно-інформативну функцію у двох її виявах. Кумулятивна функція Слова забезпечує збереження генетичної пам’яті народу щодо його походження та багатовікової історії. Виконуючи, так би мовити, передавальну функцію, Слово повідомляє про нашу культуру іншим народам, світовій людності. Саме цього й бракувало українському народові протягом його історії. Про це в іншому історичному романі Ліни Костенко роздумує мандрівний дяк, звертаючись до Марусі Чурай:

А тут до самої Волині лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване туманом пойнялося.
Непізнане пішло у небуття.

Ідея болісної неназваності надає особливого, трагедійно піднесеного звучання традиційній метафорі «світ - книга» в образному світі «Марусі Чурай»: Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею,
мечем, піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
Дорогою до Києва з Лубен!

Мотив історичної місії поетичного Слова є наскрізним у творчості Ліни Костенко, він об’єднує такі епічні твори, як «Скіфська одіссея», «Маруся Чурай», «Берестечко». Найважливіші здобутки філософського осмислення національної історії постають у творах поетеси внаслідок відродження генетичної пам’яті слова шляхом актуалізації зв’язку плану вираження й плану змісту за законами побудови поетичного дискурсу. Підключення таких структур пам’яті системи національної мови, поетичного ідіолекту забезпечує історичну глибину індивідуального поетичного стилю Ліни Костенко. Синергійна дія власне поетичних засобів установлення істини (актуалізація внутрішньої форми слова, семантизації мовних одиниць і категорій, паронімічної атракції), наче пензлем археолога, обережно знімає порох століть - і самоцінне слово починає сяяти первозданним блиском, в усьому багатстві своїх змістових відтінків, розкриваючи через віки й тисячоліття історичну правду.

Логіко-семіотична природа поетичного тексту має власні ресурси пошуку й ствердження істини. Особлива поетична логіка - попри спрощене прагматизоване прочитання твору, попри вимогу приземленої публіцистичності й навіть попри вбивчу правду нинішнього дня в емпіричній дійсності - здатна вселяти віру в майбутнє України, знаходити оптимістичну настанову на майбутнє в безцінній скарбниці мовно-історичної пам’яті, в назвах Немиринці і Гнівань, у наших іменах Іван і Богдан, в етнонімі слов’яни.

Недарма Б. Грінченко у своєму словнику супроводить тлумачення слова летарг відомою цитатою-ілюстрацією з «Хуторної поезії» Пантелеймона Куліша (з його «Зазивного листа до української інтелігенції»). Рідне слово, що «стоїть на чаті Предковікових пам’яток святині», - «ключ розуміння» нашого теперішнього й минулого.

Тією ж особливою логікою розгортання поетичного дискурсу зумовлені зміни ритму всередині «Берестечка». О. Потебні належить думка, що віршовим розміром (кількістю складів у рядках народних пісень) визначається внутрішня форма поетичного твору. Загалом у романі переважає п’ятистопний ямб із витриманою альтернацією жіночих і чоловічих клаузул, який створює настрій упевненості, твердості та передає різноманітні змістові відтінки у внутрішньому монолозі героя твору. На загальному інтонаційному тлі п’ятистопного ямба нерівноскладовість - подовжені чи скорочені віршові рядки - надає поетичному мовленню, згідно з потебнянською концепцією, ліричного забарвлення. Злами та перебої ритму, перехід на інший віршовий розмір передають зміни напряму думки й емоційного стану героя. Так, відлуння ридань і водночас колорит піднесеності, асоціації з рухом угору відчутні у фрагменті з чотиристопним дактилем:

Білою Церквою в зоряний попіл виросли храми твоїх ридань.

Перехід з п’ятистопного на чотиристопний ямб у завершальному катрені твору надає вислову більшої рішучості, стислості, відтінку щирої довіри й напруженого волевиявлення. Але при цьому чотири «м’які» жіночі клаузули в останньому катрені залишаються - як внутрішня правда - поетичним вираженням нашої національної душі:

І вже ногоіо бувши в стремені, я нахилився до своєї Долі.
Я їй сказав: -Чекай в Чигирині.
Ми переможем. Не такі ми й кволі.
Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

О. Потебня бачив глибинні паралелі та закономірні зв’язки між внутрішньою формою слова, мови, поетичного твору й наголошував на важливості історії національної мови для вивчення творів словесного мистецтва: «Історія літератури повинна все більше й більше зближуватися з історією мови, без якої вона є так само ненауковою, як фізіологія без хімії». Функціональний аспект поетичного дискурсу, його вплив на читача забезпечується всією складною, злагодженою, синергійною організацією мовної тканини художнього твору, лінгво-діахронний зріз якої формує історичну глибину стилю, визначає не­обхідні моменти синтезу.

Знання поетичної правди й усвідомлення свого права на це знання дають поетові ту суверенну й певну інтонацію, яку відзначав Євген Маланюк у творчості ще зовсім молодої Ліни Костенко як її провідну рису. Згідно з логікою поетичного слова, надзвичайно важливо, що держава - держить, і то не лише країну, народ, а й окрему людину, дає їй почуття самоповаги й упевненості в собі. І в цьому поезія Ліни Костенко цілком суголосна з державницькою домінантою творчості Євгена Маланюка.

Л-ра: Дивослово. – 2002. – № 11. – С. 9-14.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Ліна Костенко,Лина Костенко,Берестечко,критика на творчество Лины Костенко,критика на творчість Ліни Костенко,скачать критику,скачать бесплатно,українська література 20 ст.

Читайте также