14-12-2021 Ліна Костенко 714

Філософемні інкрустації Ліни Костенко

Ліна Костенко. Критика. Філософемні інкрустації Ліни Костенко

Я. Голобородько

Ліна Костенко в мистецтві завжди займала сильну позицію. Це, безперечно, стратегія естетично виграшна, хоча саме вона гарантує найбільш багато- проблемні перспективи. Зона поліпроблемності не тільки бажана, але й необ­хідна для особистості, що заряджена струменями виразної неординарності. Взаємини з такою зоною, а тим паче безпосереднє перебування в ній, дають той загострено глибокий досвід емоцій, почуттів, думок, що його потенційно не запропонує жодна інша життєва територія. А якраз стабільна настано­ва на граничну глибину - моральних колізій, свіДомісних опозицій, хуДожніх узагальнень - і вирізняє творчість Ліни Костенко в контексті українського поетичного процесу.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року на Київщині, у Ржищеві, семантика й історія якого наскрізь проткана достеменною слов'янськістю. На­зву поселення найчастіше пов'язують із праслов'янською формою «рьжище», що означає «житнище». Утім інколи назву вмо­тивовують польським словом «rzesze», себ­то «натовп, збіговисько».

Історія Ржищева вкорінена в добу серед­ньовіччя: поселення постало на місці Іван- города, згаданого в літописі 1151 року. Сам Ржищів датований у літописах XIII століт­тям. У період національної революції укра­їнського народу середини XVII століття (1648-1657 рр.) у Ржищеві перебував Бог­дан Хмельницький, де вів дипломатичні перемовини щодо політичних перспектив України. Постать Богдана Хмельницького фрагментарно з'являється в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», а в істо­ричному романі «Берестечко» вона наскріз­на і основоположна, оскільки саме від імені гетьмана ведеться нарація.

Концепт Ржищева, окрім «прослов'ян- ського» звучання і «проісторичного» напо­внення, має ще одну атрибутивну ознаку — дотичність до річкової стихії, водного про­стору, емблематичних для української гео- ментальності. В одному з віршів, що ввійшов до першої збірки, Ліна Костенко виокремила свою причетність до цієї ціл­ком знакової української реалії-символу, яку (причетність) провела крізь усю свою поетичну творчість:

Я виростала на Дніпрі,
де височіють сині кручі,
де на ніч ставлять ятері
рибалки — лю
д небалакучий...
(«Я виростала у садах...»)

1936 року родина Костенків перебира­ється до Києва, де Ліна закінчує школу й вступає до педагогічного інституту іме­ні М. Горького (нині — Національний пе­дагогічний університет імені М. Драгома- нова). Тут, у Києві, вона вдається до одно­го зі своїх знакових кроків: 1951 року (за іншими джерелами — 1953 року) залишає педінститут і їде до Москви в Літератур­ний інститут імені М. Горького, який 1956 року закінчує з відзнакою. Період навчан­ня в Літінституті залишився у віршорядках і поезіях пам'ятними асоціаціями, що «про­писані» молодістю духу, безпосередністю вражень, письменницькими іменами, колористичністю природи:

Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз — чукотський,
а ми на лижах — і вперед, вперед!

Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.

(«Підмосковний етюд»)

Ліна Костенко дуже рано відчула наверненість своєї натури до поезії, а ще точні­ше — до поетичної творчості. Вірші вона писала з дитинства і, як свідчать історики літератури, 1946 року ще в юнацькому віці дебютувала в періодиці першою публікаці­єю. У повоєнний час Ліна Костенко друку­валася в молодіжних літературних альмана­хах, а у другій половині 1950-х і 1960-х рр. її вірші регулярно з'являються на шпальтах часописів «Вітчизна», «Дніпро», «Прапор» (нині «Березіль»), «Жовтень» (нині «Дзвін»), «Літературна газета» (нині «Літературна Україна»).

Перша збірка її поезій — «Проміння зем­лі» (1957) — вийшла друком тоді, коли в митцеві поєднуються свіжість крові й по­чатки світоглядної зрілості. Услід за цим побачила світ збірка «Вітрила» (1958), що композиційно завершується міфопоемою «Казка про Мару», яка виявила потенціал Ліни Костенко в річищі розлогих поетич­них форм. Невдовзі було опубліковано й збірку «Мандрівки серця» (1961).

Академік НАН України Іван Дзюба, ана­лізуючи книжковий дебют поетеси, розста­вив такі смислові акценти: «Вже перші пое­тичні збірки Ліни Костенко засвідчили при­хід в українську літературу надзвичайно сильної поетичної особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «зло­боденності», а натомість чутливе сприйнят­тя й переживання великих моральних і гро­мадянських проблем та запитів доби, при­родність і чистота ліричного світу, культу­ра письма, незалежність голосу і виразно вгадувана масштабність творчої особистос­ті — зразу привернули увагу читачів». При всій слушності загального вектора думок- характерстик Івана Дзюби є також підстави відзначити, що перші книжки Ліни Костен­ко містили й моменти «постановки поетич­ного голосу», й окремі відгуки на тодішні соціоідеологемні константи, й пошуки меж особистісного художнього самовиявлення.

1963 року було підготовано до друку нову збірку Ліни Костенко — «Зоряний ін­теграл», проте тоді вона не побачила світ, позаяк її було розсипано. 1972 року та ж своєчасно «невтілена» доля випала й збірці «Княжа гора», що стало свідченням склад­ності стосунків поетеси із чинною систе­мою. Це вже було визнання інакомислення й інаковідчування Ліни Костенко, демон­стративне оприявлення ставлення влади до її творчості. Недрукування поетичних книжок Ліни Костенко тривало шістнадцять років. У цей час Українське Видавництво «Смолоскип» імені В. Симоненка випус­тило збірку Ліни Костенко «Поезії» (1969, Балтимор — Париж — Торонто), у якій її художні набутки подано доволі репрезен­тативно й до якої ввійшли твори з усіх на­писаних на той час книжок, у тому числі й із ненадрукованого «Зоряного інтегралу».

«Відлига» в ставленні влади до постаті й творів Ліни Костенко позначилася ви­ходом збірки віршів «Над берегами вічної ріки» (1977). Після цього побачив світ історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), що став однією з найвищих і найразючіших «пірамід» у творчості Лі­ни Костенко, та збірка «Неповторність» (1980). Книжка «Сад нетанучих скульп­тур» (1987) укотре засвідчила тяжіння по­етеси до жанрової поліфонії, явивши у своїй структурі як ліричні вірші (розділ «Невидимі причали»), так і нові для пись­менниці форми — драматичні поеми «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не азов­ських», поему-баладу «Скіфська одіссея» (розділ «Душа тисячоліть шукає себе в слові»). До багатогранного й густо струк- турованого «Вибраного» (1989) ввійшли як твори з опублікованих раніше книжок, так і вірші із ненадрукованих «Зоряного інтегралу» та «Княжої гори», а також най­новіший цикл «Інкрустації». Панукраїнською проблематикою сповнений історич­ний роман «Берестечко» (1999), що, як і «Маруся Чурай», також став духотворною культурною подією.

До цього переліку варто додати літе­ратурознавчу розвідку Ліни Костенко «Поет, що ішов сходами гігантів», у якій розглянуто драматичні поеми Лесі Укра­їнки, видрукувану як передмову до книж­ки «Леся Українка. Драматичні твори» (1989). Окремим виданням вийшла її лек­ція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» (1999), прочитана 1 вересня 1999 року в Національному університеті «Києво-Могилянська акаде­мія».

Виявом повномасштабного визнання творчості Ліни Костенко варто вважати відзначення її 1987 року Державною пре­мією Української РСР імені Т.Г. Шевчен­ка (нині Національна премія України іме­ні Тараса Шевченка) за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність». Того ж року цю премію одер­жали ще два відомі діячі культури — ком­позитор Мирослав Скорик і співачка Оль­га Басистюк. 1994 року Ліна Костенко стала лауреатом престижної премії Фран­ческо Петрарки (Італія), якою її відзначи­ли за поетичну збірку «Інкрустації» (у перекладі Лука Кальві), що перед тим ви­йшла друком у авторитетному видавни­цтві «Пйован едіторе».

Поезія Ліни Костенко і вербально, і зо­рово вкорінена в категоріях «істина» та «істинне». Причому це не стільки шу­кання істин, адже основні, фундаменталь­ні істини в людській свідомості давно про­писані, скільки акумуляція глибинних ре­сурсів, лаконічної карбованості й енерге­тичної цілющості цих істин. Зосередження поетичної уваги на духовному імперативі й мисленнєвих надрах істин, істинних на­чал — стратегічно сильна мистецька пози­ція, оскільки людська природа за будь-яких соціумних зламів, зрушень, транс­формацій тяжіла й тяжітиме до відчуття, переживання й пізнання сутності.

Істина, істинне відкриті ліричному суб'­єктові поезій Ліни Костенко. Істина — це знання прихованих «механізмів», «зчеп­лень» людської психіки, ментальності й по­ведінки. Досвід істини неможливий без до­свіду болю, посиленого стійкістю і виваже­ністю духу. Істинне — це співвідносність із значущими величинами, що не підвладні швидкоплинності й ситуативності. «Я»-героїня Ліни Костенко живе в координатах істинного, це вольова та сконцентрована на головному, визначальному натура, що сама визначає ті цінності, моральні критерії, якими вона послуговується у своїх почут­тях, оцінках, умовиводах. У неї і життє- шлях особливий — власнообраний, власно-зумовлений, такий, що втілює й виражає істинність свободи її природного та свідомісного єства.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема
до Долі — моєї обраниці.

(«Доля»)

«Я»-героїня не лише тонко відчуває іс­тинне, ба навіть територію побутування істин, не лише рефлексує над колізіями, що навертають або, навпаки, відлучають людську свідомість від істинного, але й на­стійливо вербалізує грані істинності. При­чому цю вербалізацію ліричний суб'єкт насамперед адресує собі, бо вона, ця вербалізація істинного, становить передусім діалог «я»-нараторки із собою. Проте ця адресація відверто виламується з локаль­них «я»-меж і вимагає значно ширшого простору. Це стає відчутним уже в збірці «Проміння землі», у якій крізь суто лірич­ну тональність пробиваються рядки, стро­фи узагальненого звучання, позначені епіч­ною мисленнєвою проекцією: «Метушня слабким притаманна. / Безголосим влас­тивий галас», «Щастя треба — на всякий випадок, / Сили треба — на цілий вік», «Не домрієш і не долюбиш, / не допишеш своїх пісень, / і не все найдорожче згубиш, / і, шукаючи, знайдеш не все». Поетична думка прагне сконденсованості й невеле- мовності, що стане взагалі властивим для творчої манери Ліни Костенко.

Персонажі поезій Ліни Костенко кожен подих, кожен відблиск, кожен дотик до іс­тини тонко й проникливо переживають у собі. Вони ведуть неквапну й пристрасну розмову із власним «я», розмову, що набу­ває свідомісної та соціумної значущості. Це як путівник для себе, що стає катехізисом для всіх, у якому охоплюються найрізнома­нітніші вияви, аспекти внутрішнього й на­вколишнього життя-буття. «Ще слів нема. Поезія вже є», «Яка важка у вічності хода!», «Любов — небезпечна вихватка. / Призво­дить людей до усобиць і смути», «Життя іде і все без коректур, / і як напишеш, так уже і буде», «Поезія — це завжди неповтор­ність, / якийсь безсмертний дотик до душі», «Смерть — це ще не поразка. / В перемож­них боях / теж бувають полеглі», «Як мов­чанням душу уяремлю, / то який же в біса я поет?», «Природа мудра. Все створила мовч­ки. / Лишила нам патент на балачки» — ці й інші віршорядки ретранслюють гостродра- матичну напругу, що властива як лірико- медитативній поезії, так й історичним пое­тичним романам, у яких ця напруга пере­ходить в епічно трагедійні тони й регістри. Філософемний ореол поезії Ліни Костенко настояний на сповідальності суб'єктивно пережитих істин і вивірений нею. І вже зо­всім карбовано, маніфестом звучать віршо- рядки, де кут зору максимально розширю­ється, торкаючись сакральних понять і ве­личин:

Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.

(«Не треба думати мізерно...»)

Психологічні колізії, з якими стикаєть­ся і які переживає лірична героїня Ліни Костенко, засвідчують, що категорії «істи­на», «істинне» спрямовані на корекцію он­тологічних, визначальних засад людсько­го єства і при цьому вони аж ніяк не схема­тизують, не спрощують пейзаж внутрішніх станів і коливань. Інакше кажучи, ці кате­горії не варто ототожнювати з концепцією «правильного» життя, коли стиль і вияви емоцій, особистісної поведінки регламен­туються раз і назавжди визначеним набо­ром етичних приписів.

Істинним цілком може бути й почуттє­вий вибух, виверження, що відверто запе­речують норми і канони раціонального іс­нування. Істинне цілковито може місти­ти частку заперечення, ба навіть протесту проти очевидної раційності, одновимірнос- ті життя. Для поетичних персонажів Ліни Костенко одним із знаків істинності є без­застережний і безальтернативний макси­малізм чуттів та вчинків. Вони живуть на максимумі своїх духовних і почуттєвих можливостей, позаяк інакше не можуть і не вміють. Це стосується як дійових осіб тво­рів історичного ґатунку («Маруся Чурай», «Дума про братів неазовських», «Берес­течко»), так і «я»-героїні ліричних віршів. Причому енергетика максималізму торка­ється, проникає, пронизує всі сфери життя персонажів Ліни Костенко, у тому числі й суто інтимну:

Недобрий жарт зіграла з нами доля.
Стояли дні у черзі ні за чим.

А це прийшло — як спалах, як сваволя,
без дозволу, без права, без причин!

Ця непритомність розуму і серця,
цієї казки несходимий ліс…

І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.
Летить душа над прірвою навскіс.

(«Недобрий жарт зіграла з нами доля.»)

Буття в координатах істин, істинного, за поетичним тлумаченням Ліни Костен­ко, сполучене з культурою сокровенного і дає змогу стирати межі поміж мистецтвом і життям. Її персонажі настійливо оволоді- вають мистецтвом жити, сутність якого — утверджувати своє «я», не лише зберігаю­чи, але й розвиваючи його самобутність і самодостатність. У вирішальні моменти, миттєвості вони постійно оприявлюють своє «мистецтво жити», складність якого зумовлена необхідністю знайти свій, осо­бливий баланс між двома часовими шара­ми — соціумним і власним внутрішнім.

Соціумному часу притаманна приземле­ність, побутова натуральність, раціональна логічність запитів і потреб. Водночас він не те що позбавлений — він ізольований від достеменної естетики й поезії духу. Внут­рішній, індивідуальний, час для персона­жів Ліни Костенко, навпаки, є втіленням, мовлячи образно, неба в собі. Це необмеже­ність духовних покликів, свобода мислен- нєвих мандрів, вираження живого й чут­ливого ідеалізму, який готовий безкінеч­но вбирати в себе всі очевидні й приховані вияви зовнішнього макросвіту. Це симфо­нія думок, ностальгія поривань, епіка уза­гальнень, якими буквально проткана вся натура-органіка персонажа. Внутрішній час не сумісний із житейською прагматикою і завжди відсвічує блисками трагізму.

Колізію дотичності соціумного й внутріш­нього часу вирішено в поезії Ліни Костенко з підкресленою концептуальністю, до певної міри навіть глобальністю, як в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», де безпо­середньо стикаються дві антонімічні кон­цепції життя — «земного тяжіння» (родина Бобренків) та «високого ідеалізму» (родина Чураїв). Лейтмотивом поетичних реалій Лі­ни Костенко є скептичне, а то й дуже кри­тичне ставлення до соціумного часу з його культом прагматичної психології та життє­вого зиску. Персонажі, що виходять із прин­ципів «земного тяжіння» і філософії ком­фортного існування, замкнені у своєму істо­ричному просторі. Ті персонажі, які сповіду­ють дух «високого ідеалізму», спроможні вирватися з-під коліщат буденності, розімк- нути простір свого фізичного існування і пе­реступити межу вічності.

Персонажі Ліни Костенко (і поетичні, й драматичні), які усвідомлюють свою не­спроможність підлаштовуватися під заба­ганки навколишнього часу, обирають стиль життєповедінки, що традиційно кваліфі­кують як нонконформізм. Для персонажів Ліни Костенко, які ментально близькі або споріднені із світовідчуттям самої поетеси, пріоритетний особистий внутрішній час, цінності якого вони екстраполюють на час соціумний і ними вимірюють його.

Істина передбачає опору на традицію. Поняття-категорія «істинне» незмінно зна­ходить підтримку в не вельми шанованому нині понятті «традиційне». Може скласти­ся уявлення, що Ліна Костенко до самих кісток є художником, який сповідує кано­ни мистецького традиціоналізму. Проте си­туація тут значно складніша. У її худож­ньому єстві живе, нуртує динамічний потяг до нового, експериментального, неочікуваного. У цьому сенсі прикметною вже стала дебютна збірка «Проміння землі», третій вірш якої становить цілком експериментальну форму, ненав'язливо й водночас концептуально стираючи межі поміж поезі­єю та прозою, що, до речі, тонко увиразню­ється самою ліричною колізією:

На одному з малих полустанків я чекаю
поїзда зранку. Влаштувалась в кутку на лаві,
щоб мене не знайшли цікаві. Протяг має
в'їдливий присмак паровозного сизого диму,
і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.

Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум...

Я поклала папір на коліно, я стривожені
вірші пишу. Наче прозу пишу — без розбивки
на рядків розмаїті пласти, щоб здавалось на
перший погляд, що пишу я звичайні листи.

Власне, це недалеко від правди.
Інша форма — той самий зміст. Адресовані
людям вірші — найщиріший у світі лист.

(«Лист»)

Циклом «Летючі катрени» Ліна Костен­ко наголосила на синтезі оригінальної фор­ми й смислової наповненості вірша. Досто­ту летюча легкість формального малюнку неначе компенсується семантичною статеч­ністю тексту. Поетесу цікавить не формо­творчість сама по собі, себто виключно як зовнішній, позірний експеримент, а природ­на зрощеність самобутньої форми з вагоми­ми, потужними смисловими інсталяціями. У збірці «Сад нетанучих скульптур» репре­зентований цикл складають дванадцять «летючих катренів», п'ятий із яких звучить такою формально-сутнісною фонікою:

Побільше музики
поменше міркувань
І взагалі — не говорити всує
Усе життя на рівні витривань
А час — він мудрий
фікції скасує

(«Побільше музики...»)

***

Академік НАН України Микола Жулинський, визначаючи специфіку постаті й творчості поетеси, висловлює влучну й ха­рактерологічну думку: «Ліна Костенко на­гадує нею ж витворений образ «пілігрима віків», який подорожує дорогами історії, прямуючи до свого Слова. А це чи не єди­ний спосіб переживання свободи. І її на­буття». Ось це «переживання» й «набуття» свободи було органічно схрещене з лейтмотивним процесом кристалізації та вербалізації істин, що є найкоротшим і найдрама­тичнішим шляхом відчуття, пізнання й вираження вічності, голосом якої говорила і продовжує говорити поезія Ліни Костенко.


Читати також