01-06-2017 Мистецтво 1350

Рецензія на роман Джона Гріна «Паперові міста»

Рецензія на роман Джона Гріна «Паперові міста»

Напевно, найпростіша та найчастіша схема знайомства із Джоном Гріном починається із книги «Винні зірки». Там немає дифірамб на честь смертельних хвороб і тих нудотних «Вона не встигла навіть пожити!». І читачі хором: «Вау! Оце письменник із незамиленим оком! Оце модерна людина отой Грін!» А потім читач бере до рук наступну книгу Гріна…І цей читач трохи спантеличений строкатими шаблонами, якими вона рясніє.

Сьогодні ми поговоримо про детективний роман Джона «Паперові міста». Short extract: гарний хлопчик К’ю закоханий до нестями у круту, погану, але дуже загадкову (іронізую) дівчинку Марго. А вона, кхм, не те що не закохана, а навіть не дружить з подібними. А потім загадкова панночка зникає, залишивши після себе шлейф підказок, щоб хлопчик-ака-слухняне-цуценя її знайшов.

Розпочнемо із назви. Що таке паперові міста чи паперові люди? Ті, що є на мапі і вписані в історію; ті, що існують для всіх, відповідаючи очікуванням тих самих усіх. У випадку із людьми це символізує маску, що ховає нутро, сутність, природу бажань і прагнень.

Марго Рот Шпігельман відверто дратувала псевдофілософією, зверхністю, категоричністю, схильністю все узагальнювати. Вона штучно «губилася» у вирії життєвих подій, аби «знайти себе». Натомість перетворилася на волоцюгу-пророка, зводячи з розуму своїх покірних адептів. Їй просто не віриш. Вона сама заточила себе в образі безтурботної простачки, розбійниці, дівчинки, що належить до касти «недосяжних і крутих» у школі.

Безхребетний Квентін навіть жалю під кінець роману не викликав. Його любовні страждання – його проблеми. Важливо зрозуміти, що винний саме той, хто приписує об’єктові зітхання зручненькі ідеальні риси. Той,хто фантазує щодо безтурботного майбутнього в обіймах потенційного партнера. Той, хто вже не витає в рожевих хмарах закоханості, а «хворіє» об’єктом замилування. Головний герой міг би побачити єство Марго, проте зручніше було бачити її славнозвісний паперовий примірник. Інфантильний К’ю не зізнався собі, саме тому й страждав 300 з лишком сторінок. І читач, себто я, теж страждала.

І щодо жанру кілька слів. Відкриваєш книгу – а там на першій сторінці гордовитим шрифтом виведено «ДЕТЕКТИВ». А ще зазначено, що Грін за цю працю став призером премії Едгара По. Як переконливо! Було до прочитання. Ніякої характерної напруги не відчувається, хоча фінал роману розбурхав, а усі гіпотези щодо нього зазнали краху! Чому ж розбурхав? Бо фантазія лютувала, а голова продукувала найнеочікуванішу розв’язку! А на справі – останні рядки книги виявилися паперово-пустими. Марго навіть не відкрила якоїсь о-о-о-великої таємниці!

Але було і хороше! Цікавою виявилася концепція Гріна про людину, що народжується цільним водонепроникним судном, а потім її б’ють нещадні бурі непорозуміння, зрад і втрат, утворюються щілини – і все, програму на погибель запущено! Але до занурення в океан (фактично до смерті) є час знайти тих, хто фігурально зазирне у ті прогалини, аби осягнути єство судна.

Сєда Власова

© md-eksperiment.org


Читати також