17-10-2017 Марія Матіос 272

Марія Матіос. Майже ніколи не навпаки

Марія Матіос. Майже ніколи не навпаки

(Уривок)

Новела перша. Чотири — як рідні — брати

ОДОКІЯ, А ПО-ДОМАШНЬОМУ Доця, — вінчана жінка старшого Чев'юкового сина Павла — четверту дитину носила так тяжко, що сам свекор Кирило, м'який серцем, але скупий язиком, був змушений втрутитися в справу, яка в Тисовій Рівні ніколи не вважалася делікатною, оскільки не мала нічого спільного зі справами чоловічими.

У цім краю жіноча тяжба споконвіку належала до діла буденного. Можна сказати, майже другорядного.

Тут від зачаття світу чоловічою турботою було здорове сім'я, а жіночою — витривале лоно. Ото й увесь спільний ґешефт.

Проте, надивившись не так на щоденні Доцині риганці довкруж стайні, як на тліючу на попіл невістку, що вже кілька місяців жила на воді та яблуках, Кирило якоїсь-то ночі сказав своїй Василині:

— Щось треба робити з Доцькою, жінко.

В Кириловому голосі була твердість, якої завжди остерігалися всі домашні.

— А що маю робити?! — сіла на постелі Василина, спросоння невинно закотивши догори очі. — І я тяжко Андрія носила, а твоя мама-небіжка дуже мене жалувала?! Та мені очі вилазили коло того дурного сапання, дитина вже просилася на світ Божий, а мама казали: «Гай, ще сапаємо два рядочки, та й буде. Все'єдно сапаєш не так, як треба. — А як треба, неню? — питала. А вона: — Не знаю, як, але не так, як треба». Отак було. Що, забув, як наш Андрій у гарбузинні родився?

— Не теренди й не переч, жінко! Нічого я не забув. І маму-небіжку мою лиши в спокої! їй на тому світі вже порахували гріхи. Ти сліпа, що невістка нидіє на очах, а слова не скаже? Як уродить каліку — не біда. Вигодують. А як Доця вмре під час пологів, то Павлові треба буде женитися. А він уже з трьома дітьми. Кому чужі діти в голові? Вродиться від іншої жінки байстер — ці троє стануть чужими. Мачуха — не хліб пшеничний. Ти вже забула своє сирітство, що така недобра до Доцьки?

Василина вислухала довгу чоловікову бесіду, але промовчала — лиш стиснула зуби. Хоч важко далася їй та німота.

А там і вляглася коло Кирила.

Сон її покинув начисто. Від злості.

Свекруха не дуже святкувала першу невістку. І то не через що інше, як через мовчазну, але тверду, мов камінь, любов до Доці свого найстаршого й найдобрішого сина Павла.

Ніколи Василина не бачила, щоби Павло запобігав перед жінкою. Навіть, коли вернувся з війни. Не виділа, щоби десь бодай би притиснув у коморі, чи полайдакував би з нею влітку в сіні на стайні.

Але те, що Павло й не дихав би без Доці — це свекруха знала точно. Не так знала, як чула серцем.

Що там казати… Кому вже кому, а собі Василина може признатися, як не раз троїлося їй в очах та шуміло в вухах, коли крадькома подовгу вистоювала під дверима чи вікнами, прислухаючись до звуків за стінами хати, де без її нагляду лишався Павло з Доцькою на ніч. Василина понад усе хотіла бодай упівока згадати те, чого, як тепер їй здається, й не було, а лише привиджалося в їхній з Кирилом молодості.

Але Павло з Доцькою були якісь такі потайні, що мамі залишалася лише глибока лють та безсловесний подив, коли рано-вранці син із невісткою бралися до роботи так гостро, ніби хотіли швидше докотити день до вечора, аби разом ускочити в гарячу нічку.

О, тепер Василина також має бездонні й безсонні ночі. Але хіба що для згадування-здогадування.

А згадати було що…

Та ба… хіба що лише згадати… Бо раптова хвороба підтяла Кирилові чоловічу силу, так, ніби її й не мав ніколи. А швидше за все, якась двонога чортиця колись позаздрила їхнім синам — здоровим, як горіхові зерна, та й укоротила дні для Василининої втіхи, напустивши на Кирила чоловічу неміч, гіршу від каліцтва, задовго до старості.

А що зробиш? Судьба! Кириловий тато втесав своїй любасці дитинку в сімдесят п'ять років, а тут…

Ото й злоститься потайки Василина на невістку мало не з першої днини, бо невістка має з Павлом те, що свекруха давно забула.

Кому про це скажеш?!

Павло, Василина це добре знала, вдачею, а токмо, чоловічим гоном, пішов у Кирила. Це тепер Кирило раз на півроку, та й то ліниво, лапає Василинину шмондю руками, як вернуться вони з якогось набутку. А колись-то, прости Боже, не зважав ні на піст, ні на Великдень, ні навіть на мерця по сусідству. Отак-то колись було, а як тепер стало…

А Павло тимчасом робить Доці діти. І робить не морквою. А так — як треба.

…Отож Василина, не раз і не десять зітхнувши від жалю до себе й зо злості на Доцю, пішла по ворожках і знахарях, як наказав їй Кирило. Ослухатися чоловіка в їхній фамілії не було права.

Проте ні знахарство, ні служби Божі не помагали невістці. Доця гасла на очах, лише її донедавна запале черевце почало вивершуватися, як на дріжджах.

«Росте в череві каліка. Свят-свят-свят!», — перехрестилася мовчки Василина, додивившись, як невістка важко зашнуровувала зранку постоли.

— …СКЛИКАЙ, ЖІНКО, НА ЗАВТРА ДІТИ, — закомандував Кирило Василині, мовчки повечерявши й виказавши «отченаш».

— Усі?! — сплеснула долонями, а потім навіщось витерла їх у фартух.

— Усі.

Василина беззвучно заплакала: «Ой, усі… Дмитрика вже не закличеш із того світа… А Кирило щось собі надумав, Божечку, поможи всім людським дітям і нашим…»

Три Чев'юкові сини — Павло, Андрій та Оксентій — однакові, як три краплі води, сиділи круг дубового столу посередині найбільшої — про гостя — кімнати. А четверта крапля такої самої води — батько — мовчки ходив круг них, подовгу затримуючись за синівськими плечима й коротко поплескував кожного по шиї.

Кирило мовчав — бо думав.

Сини мовчали — бо не знали, що думав батько.

— Помолимося за Дмитрика… — нарешті заговорив.

І всі четверо звернули очі й складені до молитви долоні до Матері Божої під рушником посередині стіни.

— …Прийми, Боже, грішну душу раба Божого Дмитра в царство Твоє небесне, а нас заступи-заборони від злого умислу й дурного діла… — незвичними словами закінчив молитву старший Чев'юк і сів на своє місце. В голові стола.

Андрій з Оксентієм начебто прокашлялися. Один лише Павло витер сльозу з ока.

ПРО ДМИТРИКА після його страшної смерті в хаті Чев'юків не говорили.

Молилися.

Розказувати не було що.

Хто знав — мовчки хрестився.

Хто не дуже був утаємничений у тонкощі тієї темної історії — й питати не пробував.

Кирило добрий за доброго, але міг би закатрупити своїми руками кожного, кому закортіло б обернути язик навиворіт про найменшого його сина, що пішов у глину парубком, не маючи й двадцяти років.

Проте ніхто не знав, що Кирило віддав би маєток, аби лише дізнатися ім'я нелюда, який упокоїв його невинну дитину.

…А з Дмитриком Чев'юком трапилося те, що зазвичай трапляється з людьми не тільки в воєнну годину, а будь-якого року й будь-якої пори, коли одна половина видимого світу захлинається горем, а друга половина — шукає пригоди на свою захмелілу голову.

У світі завжди одне й те ж: одні люди вбивають інших людей, а якісь інші люди в цей самий час — люблять іще інших. А ще інші — ненавидять тих, хто любить.

І не можуть собі дати ради ні перші, ні другі.

Ні з любов'ю.

Ні з ненавистю.

І майже ніколи не є навпаки.

…КОЛИ ІВАНА ВАРВАРЧУКА, як і багатьох інших чоловіків із Тисової Рівні, взяли воювати за Франца-Йосифа, молода його дружина Петруня залишилася з немалим маєтком сама-саміська, коли добре, а коли й не дуже даючи раду розрослому своєму господарству.

Та коли у Варварчуччиному обійсті впродовж одного тижня

отелилися дві корови,

ожеребилася кобила

й опоросилася десятьма поросятами свиня,

річний бик почав фоскотіти крізь розбухлі ніздрі, як ведмідь у малинах, і гребти ратицями підлогу в стайні так, що іскри вилітали з-під дощок,

а литочку самої ґаздиньки вразила ласиця,

випросила Петруня в найближчих сусідів найменшого хлопця для помочі.

Не наймитувати — помагати.

Чев'юки бідними не були ніколи.

Отож дітей у найми не давали.

Але Петруню по-сусідськи пожаліли: в самих найстарший син Павло стояв тепер за Цісаря на фронті.

Договір між Кирилом і Петрунею склали простий: Дмитрик доглядає Варварчукову худобу, а за те сінокіс і два тури отави на Погарі та ще дві копи кукурудзів із Варварчукового городу на Трепеті цього року беруть собі Чев'юки. Замість плати помагальникові Дмитрикові.

Тихий і робітний Дмитрик, з якого ніколи не чути було зайвого слова, зранку до вечора пантрував коров'ячі ясла та жолоби, не випускаючи з рук вила, лопату чи щітку для чищення худоби. Навіть лютий, як справжня йорданська студінь, Варварчуччин бик вже майже довірливо терся об Дмитрикове плече, не надто гостро реагуючи на будь-чию появу на подвір'ї.

Усе, певно, й до сьогодні було б так мирно та добре, якби одного осіннього полудня молода ґаздинька сама не полізла на горище стайні по сінце для теляток.

А Дмитрик, що поїв із цебра корову, якраз на ту хвилину не скинув би догори голову, при тому не встигнувши заплющити невинні, але видющі очі не займаного ще парубка…

…Толочене молодими тілами сіно на стайні добре кришилося навіть і взимку.

І навіть пара з уст, донедавна німих, а тепер — роздертих невимовною втіхою, вилася попід холодний дах, як димок від щойно розпаленого вогнища.

Так двоє людей, іще вчора чужі, а сьогодні — збожеволілі від наглого пожару в крові, легко й бездумно позбулися своїх голів.

Без сокири чи шибениці.

Отож, коли одного разу Андрій Чев'юк заблудив зненацька чи то до Петруні, чи прийшов допомогти своєму молодшому братові-помагальникові, а двері в стайню були відкриті, він довго не думав. Лиш по-котячи скочив на східці драбини, що вели на горище.

Від побаченого Андрій ледве стримав природне в такому разі: «Мо-о-ой — мо-о-ой!…»

Та навіть коли б і не стримав, його ніхто б і не почув.

…ДЯКУВАТИ БОГУ, ЖИВИЙ-ЗДОРОВИЙ Іван Варварчук якоїсь-то весняної днини щодуху вертав із війни додому, аж курилося з-під обношених його постолів з онучами.

А Чев'юків середульший син Андрій випадково, але ніс у ніс, перестрів його якраз коло самої жидівської корчми. Так, ніби давно виглядав вояка.

Видко, щоб розпитати правду про війну.

У закуреній димом корчмі каганець під стелею й над спорожнілими бутелями перед Андрієм та Іваном ліниво блимав чи не до серед ночі.

Зате один — Андрієвий — язик не мав стриму між зубами, а другий — язик Івановий — не мав сили обертатися навіть у беззубому роті.

А Йванові ноги, ще зранку здорові й прудкі, як в оленя шлюбної пори, по-зрадницьки нагло м'якли, нібито їх ловив раптовий параліч. Чи то лінувалися від учорашньої воєнної втоми й теперішньої раптової млості, чи вже й не могли встати з-за столу. Від почутого та випитого…

Андрій, двічі поклонивши капелюхом перед корчмарем, позадкував до старих задимлених дверей.

Іван же посоловілими очима водив по стінах корчми та тримав свою голову обома руками так міцно, ніби вона мала намір скотитися йому з пліч.

Так би й просидів Варварчук у жида до передрання, аж корчмарева жінка Фіра мусила силою виштурхувати за поріг учорашнього цісарського стрільця, аби нарешті показався на очі домашнім:

— Ви, файні Йванку, не з полювання вернулися, а з войни. Так що ломіть ноги домів, поки ще ніч, поки ще жінка в теплій постелі крутиться, — приказувала Фіра, одночасно штурхаючи Йвана надвір за плечі. — Трофеї покажете завтра. Казав мій Лейба, що прийде дивитися на ваші трофеї…

Вдома Іван Петруню косами до лав не прив'язував і батога в руки не брав. Правда, й близитися до жінки не близився, поки не зрозумів, що черево її порожнє, а чужим чоловіком ні в хаті, ні під спідницею не пахне.

З Кирилом Чев'юком Іван випив добрий могорич за поміч, а на прощання подарував надщербнутий кулею в далекій Сербії австрійський бінокль.

А на літнього Йвана Купала Варварчук згідливим голосом запросив двох Чев'юків — Андрія й Дмитрика — та ще свого товариша з війни Григорія Кейвана на храмове свято.

Дмитрик на храм іти чомусь не поспішав, але й не піти не посмів. Зате, о, диво! Андрія від Івановою запрошення роздувало на очах, як роздувається молоком коров'яче вим'я на останніх місяцях тільності.

Свята в хаті не було.

Петруня з опущеними долу очима крутилася між піччю й столом кволо, як отруєна миша в коморі. Була якась — ніби приморена.

Чоловіки особливої бесіди між собою не провадили. Хіба що трохи говорили про війну, а більше-таки — про цьогорічне дощове літо та малі надії на приплоди.

Дмитрик мовчки дивився як не на Андрія, то на Петруню. Так, ніби не встиг надивитися на них раніше.

Далі Андрій якось так непевно, без жодного слова висунувся з хати.

Начебто до виходку.

А сам, обнишпоривши круг хати та пробивши очима вулицю, став на хвіртці за сторожа.

Іван, і собі виглянувши надвір, тимчасом замкнув хату з середини на два тисові засуви. Далі мовчки прив'язав зів'ялу Петруню догори руками до жердки з одежею під стелею. А далі забив квачем рот.

І лиш по тому взялися воєнні побратими до запланованої роботи.

Грицько, не кажучи ні слова, скрутив податливому Дмитрикові руки й ноги кінською упряжжю. Й уклав його на підлогу, притиснувши підошвою груди.

Іван тимчасом витягнув з-під постелі припасені для нової стелі дошки. Навіщось погладив кожну дошку руками, ніби гладив би живу людину. А тоді поскладав одна на одну посеред хати.

Далі два чоловіки так само мовчки взяли Дмитрика за руки-ноги й розправили зверху на дошках. Лицем до підлоги. Аби легше було йому дихати.

Аж після того Іван поклав зверху на хлопця ще дві — найширші, але найтонші — дошки.

І лиш після того чоловіки роззулися…

Місили зверху ногами бідного Дмитрика так, ніби «гуцулку» на ньому гуляли. Аж поки не почули, що кістки вже не хрускають, а хлопець навіть і не харчить.

А вночі відвезли кіньми в кінець села. Лишили на камінню, куди з млина з гуркотом падала вода.

…РОЗПЛАСТАНОГО У ВОДІ брата Дмитрика під жидівським млином знайшов… брат Андрій, вертаючи над ранок із сусіднього села від молодиці.

Так і доніс на руках, безпам'ятного, під батькову хату.

Але відбиті печінки й груди найменший Чев'юк відхаркував не в тата-мами, а на печі в старшого брата Павла. А Доцька дві осені й зими, кусаючи губи від жалю, міняла свіжу свинську оболонку на Дмитрикових грудях і плечах; поїла його гарячим молоком із борсуковим салом і золотим коренем та натирала жовтіючу шкіру трав'яними мазями й олією з арніки.

Дмитрик ні зразу, ні потім і ніколи взагалі не сказав ані слова про свою пригоду ні татові, ні мамі, ні самому Павлові, який навідріз відмовився віддавати меншого брата для догляду навіть батькам. Павло брався дотримати брата до смерті, хай би жив йому Дмитрик а хоч сто років.

Дмитрикові судьба сто років відводити не думала, та, мабуть, і не хотіла. Зате муки йому приписала Христові. Подеколи ті, хто приходив коло Дмитрика посидіти, поговорити та тяжко позітхати наодинці, самі просили в Бога для нього смерті, як би просили здоров'я чи щастя.

Дмитрик із гістьми ніколи не говорив.

Слухав.

Хіба що ще кивав головою та ворушив жовтими пальцями. Але, коли гість непевно прощався «бувайте здорові!», Дмитрик, зібравши всі свої сили, відповідав ледь чутним голосом завжди однаково: «Приходьте здорові… Дмитрик буде чекати».

Він і справді цілими днями не спускав очей із дверей. Так, ніби чекав звідти свого спасіння. Іноді по-індичому витягував шию, щоб зачепитися зором за вершечок дерева у вікні чи краєчок сусідського паркану.

Бувало, хотів говорити. Вечорами з Павлом. Удень — із Доцькою. А іншим разом тижнями мовчав. Лиш дивився на двері. Чи буравив очима стелю.

Проте, коли до Павлової хати навідувався середульший — між Оксентієм і Дмитриком — брат Андрій, Дмитрик щоразу, як би йому не було тяжко, всім тілом, а коли лише головою відвертався до стіни. Чинився, що спить чи дрімає.

І робив то якось так, що ніхто з домашніх, окрім Доцьки, так і не зрозумів: брати між собою за два роки не промовили й слова.

Та одного разу, коли Андрій переступив поріг Павлової хати, Дмитрик не зміг відвернути від нього навіть голову.

І Доцька зрозуміла, що хлопець буде гинути.

Як тільки за Андрієм зачинилися двері, вона закрила полотном вікна, вигнала дітей надвір, замкнулася зсередини, напарила отави й жмутиком молодої — найтоншої — вовни почала обмивати зболіле Дмитрикове тіло, стискаючи щелепи так міцно, що здавалося, ще трохи — й білі її зуби розсиплються в порох.

Дмитрик мовчки довго дивився на неї великими й добрими карими очима, й сльози самі йому котилися лицем.

Він уже давно не встидався лежати голим перед невісткою. І тепер чомусь більш слухняно, ніж будь-коли, давав їй обмивати висохлу шкіру.

Якщо Дмитрик за цей час не розучився говорити, то лише завдяки Доці.

Але про те ніхто не знав.

— Не мий мене так файно, як до шлюбу. Сповідатися я не буду, прости, Боже, мою грішну душу. Я навіть панотцеві правду не смію сказати. Хіба лиш тобі, Доцько… Бо ти до мене добріша, як мама…

Йой, Доцько-Доцько! Якби ти знала, чого не знаєш…

Він передихнув, ніби спершу висадив на себе камінь, а потому — зсадив його з плечей:

— Погладь мені, Доцько, напослідок того мого дурня, через якого мушу вмерти… — якось по-дитинячому несподівано попросив Дмитрик невістку.

А тоді самими кістками правої руки взяв її гарячу долоню й потягнув униз живота. Живіт, здавалося, приріс до хребтової кістки.

Якби хто коли сказав Доці, що вона легко може зважитися на таке — була би тому висмикала жмут волосся з голови прилюдно.

Але Доця покірно накрила місце, куди поклав її долоню Дмитрик.

Її сьогодні ніби хто наврочив. Ніби вселився в середину хтось чужий і підмінив колишню Доцьку.

Бо їй зараз пахне горілими свічками в хаті.

І чадить ладаном.

Уже вона чує пучками пальців податливу м'якість сипучої цвинтарної глини.

Вже нудить від запаху живиці на вінку і свіжотесаного хреста в сінях.

Ще нічого цього немає. Але Доця на мить заплющує очі — й свіжі запахи близької смерті змішуються із запахами злежалого Дмитрикового тіла.

Їй страшно.

Й дивно.

Й моторошно.

Й нема кому сказати.

І навіть перепудитися нема коли.

Бо Доця ще ніколи не тримала в руках живої людини, яка на очах відпускає свою душу на небеса. Але відпускає якось так, немовби зовсім не боїться, чи навіть того хоче.

Ось він ще всіма силами намагається дихати, оце її нещасливе біднятко Дмитрик.

Та з нього вже виходять найостанніші краплі життя.

З нього виходить самий-саміський мертвецький сопух, що заповнює хату, й Божі образи, і мабуть, саму Доцю. Йому харкотить у грудях так само, як харкотить зараз у середині печі, де, мліючи, на жару доходять голубці з бурякового листу.

І сині його губи більше схожі на товчені сливи.

Лиш очі, глибоко запалі в чорні очниці Дмитрикові очі, ще блимають благанням жити. Та тут-таки гаснуть від немочі.

Так гаснуть у лісі нічні світляки, коли на них наступити навмисне ногою.

— Не бійся, Доцько… За це вже ніхто не скарає… — каже Дмитрик лагідно.

І чи то від болю, чи просто так надовго заплющує сумні свої очі.

І тоді розгублена Доця падає мокрим своїм обличчям у виголений її руками, запалий, але жорсткий жолобок межи жовтою шкірою Дмитрикових ніг. Худих-худюських і перебитих, як сухе ломаччя.

Гіркі й безсилі жіночі сльози котяться на зісохлий і зчорнілий, як і все його тіло, Дмитриків корінець.

Доцька, хоч має двоє дітей, вперше в дотеперішньому своєму житті побачила живий чоловічий страм при світлі, лише доглядаючи потовченого Дмитрика.

Дотепер вони існували якось окремо — дужий-здоровий Павловий батіг, який вона лише чула в собі гарячими поштовхами та пульсуванням тягучої чоловічої слини, і оцей зів'ялий Дмитриків пуп'янок, що завжди сумирно й байдуже лежав перед її очима між відбитих ніг, коли Доцька обмивала чи натирала хлопцеве всихаюче тіло.

А тепер вона пересохлими, пошерхлими губами шепче в ту чоловічу срамоту (Боже праведний!) покаянну якусь молитву, вигадуючи для неї на ходу слова, не боячись і не встидаючись себе такої, ні свого безустидства, ні широко розплющених Дмитрикових очей, ні його важкого зітхання та глухого схлипування над чимось своїм. Таємним.

Доця поволі обмиває Дмитрика теплою рум'янковою водою, не перестаючи гладити зморщену шкіру.

Це не гріх. Гріх — не уважити останню волю того, в кого завтра волі вже не буде ніякої.

— Одній лиш тобі, Доцько, скажу правду… Лиш тобі… Іду в глинку через Петруню Варварчукову. Любилися ми, поки Іван був на войні. Так любилися, що аж…

І колись, як зможеш, перекажи Петруні, що за другу не вмер би, навіть, якби гриз зубами камінь. А за неї таки, видиш, умираю.

…А Андрія, Доцько, стережися. Він ще за дівки перестрівав Петруню. І по тому, як Івана взяли до війська. А вона йому дала межи очі.

Видить Бог, я не хотів її займати… Ні, не так… я хотів, але не навмисно. Я не вмів. Я знав, що Іван воює. Що не вольно мені. Але як уздрів на сходах її голе тіло… Ой, Доцю-ю-ю…

Андрій і виказав. Колись застав нас на сіні. А Грицько Кейван помагав Іванові мене товкти. За що? Він же мій хрещений батько!…

…Потримай ще там руку, Доцько. Я вже не пошкоджу. Нікому.

Але Боже борони тебе сказати татові чи Павлові, що я тобі приповівся. Я би тебе прокляв з того світа, якби ти таке зробила. Петруня не винна. То все її біле тіло і мій дурний розум… най думають далі, що я впав із млина…

Але, Доцько, як згадаю, як мені було коло неї, — і не хочу гинути ніколи, хоч знає Бог, як караюся.

Але що з того, як гину вже?…

— …ЗАКЛИКАВ Я ВАС, ДІТВО, щоби зробити межи нами право, — сказав Кирило, обводячи важким поглядом усіх трьох синів. — Ви в мене — як три пальці на одній руці. Було чотири, але коли то було… та й що з того, що було?!

Мені вже більше нема, ніж лишилося. А вам — провадити фамільну господарку та тримати ґаздівство.

Щось'сми за життя придбали, щось ще придбаємо. На то робимо. Але хочу зараз казати вам свою волю, бо всяко може бути. А ви слухайте та й робіть так, як кажу. Послухаєте — будете добре гостити.

Кирило глибоко вдихнув і так само на повні груди видихнув:

— Нас із мамою дотримувати буде Павло з Одокією. Нашу хату, п'ять фальчів поля на Лугах і три фальчі пасовиська в Ямі я заповів Павлові.

Оксентій голосно проковтнув слину. Андрій шкрябав пальцем скатертину. Павло поклав обидві руки перед себе.

— Три фальчі лісу на Посічі, що мали відійти Дмитрикові після женіння, — Кирило зробив довгу паузу, ніби проштовхував застряглий кусень у горлі, — й Дмитрикову полонину в Кісному, — я записав на Андрія. Вони собі два любилися змалку, так що, гадаю, Дмитрик і з того світа буде просити Бога за тебе, Андрію.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Марія Матіос,Мария Матиос,Майже ніколи не навпаки,твори Марії Матіос,скачать произведения Марії Матіос,читати твори Марії Матіос,скачать бесплатно,українська література кінця 20 - початку 21 ст.

Читайте также