17-10-2017 Марія Матіос 2416

Із днів поезії

Із днів поезії

Василь Слапчук

Нещодавно прочитав (із великим задоволенням, зауважте), що вийшло друге видання прозової книжки Марії Матіос «Нація», яку я мав нахабність покритикувати. Не забираючи ні слова з попередньої рецензії, хочу дещо уточнити. Марія Матіос — хороша/добра письменниця (цього не заперечиш, але прискіпатися, як ви вже знаєте, завжди знайдеться до чого), я ставлюся з повагою й симпатією до неї і її творів. А стосовно того, що в мене трапляються, як справедливо (визнаю) зазначив Іван Андрусяк, рецензуючи мою книжку критики, позитивні відгуки на слабких авторів і негативні на сильних, то причина такої моєї алогічности не (або ж не тільки) в симпатії чи антипатії до якихось авторів. Буває, гортаєш яку-небудь поетичну збірку, гортаєш — і серед ста віршів знайдеш три нормальних (на тлі слабких вони зазвичай видаються сильнішими, ніж є насправді), то й починаєш із цієї неочікуваної радости хвалити автора. Коли ж читаєш сильну книжку, то око мимоволі починає фіксувати або ж вишукувати слабкі місця. І якщо до слабкого автора ставишся поблажливо, то до сильного — завжди вимогливо. (Не стану запевняти, що це єдино можливий і правильний підхід, власне, коли я керуюся ним, то не умисне, а підсвідомо). З кого ж, зрештою, вимагати, як не з сильного і талановитого?! Сподіваюся, з цим погодяться читачі-автори, читачі-читачі і сам Іван Андрусяк (ще один кивок у його бік) — критикував він мене толерантно та з розумінням автора, тексту і загальної ситуації. Гадаю, і я, і Андрусяк, і багато інших критиків — усі ми граємо за одними правилами.

І зовсім я не забув про Марію Матіос. Переходячи від її «Нації» до «Жіночого аркана», підіпруся милицею цитати. Марк Аврелій висловив чудову думку: «Все прекрасне, хоч би воно було прекрасне саме по собі: похвала не є його складовою частинкою. Тому від похвали воно не стає ні гіршим, ні кращим, — а далі він уточнює: — Я маю тут на увазі й те, що називається прекрасним зі звичайної точки зору, як, наприклад, матеріальні речі і витвори мистецтва». Відтак я певен, що «Нація» не стала гіршою від моєї критики, книжку читачі купують, а видавці перевидають. Так само нічого моя похвала не додасть «Жіночому аркану», а я цю книжку збираюся хвалити.

Зазвичай поети пропонують читачам збірки віршів. Цілісні, продумані, бездоганно вибудовані поетичні книжки чомусь трапляються дуже рідко. Очевидно, це окреме мистецтво (як ікебана). Безперечно, Марія Матіос цим мистецтвом володіє, її «Жіночий аркан» — книжка (хоча й тематично багатопланова), яка наскрізь пронизана ідеєю єднання. Найперше: єднання жінки й чоловіка (кохання — двоє стають одним тілом), а також це: і єднання/ злиття у танці, у русі, в екстазі, аж до проникнення в нірвану; і єднання/ причетність з етносом, що виводить на слово/мову, яке/яка не для того, щоб дорогу спитати чи їсти попросити, а яким/якою ім’ям кожного смертного у книгу життя вписане і яким/якою тільки й можна виповісти себе; і єднання/ вивищення (духовне) з людством, коли усі «я» зливаються в одне, перетікаючи у Божественне... Однак, Марія Матіос не танцювала б аркан, якби ідея її книжки отак простенько вклалася у моє трактування/тлумачення, яке буде половинчастим і висвітлюватиме лише один бік цієї ідеї, якщо не вказати на другий бік — ідею виокремлення. Ця ідея передусім задекларована в самій назві книжки. «Зухвальство» виокремлення ліричної героїні — це передусім усвідомлення (і готовність) особистої відповідальности не тільки за власні вчинки, але й за власну присутність, за роль свідка чиїхось чужих злодіянь, бездіянь... Виокремлення у цьому контексті означає — ріст, удосконалення, второвування шляху. «Можливо, не один зухвалець / Колись повторить твій аркан».

У різноманітних поетичних збірках вірші схожі до опалого листя, яке читач (за кожним нагинається) збирає і тулить з нього якогось, на свій смак, букета. А поетична книжка подібна до вибухового пристрою, ви відкриваєте її — бабах! — і вірші, як осколки та вибухова хвиля, самі знаходять вас (хіба усі наші позитивні почуття й відчуття не є мікротравмами?). Проте мені не хочеться порівнювати книжку Марії Матіос із вибуховим пристроєм. Я уподібню її до вулика, а бджоли, будьте певні, також самі знайдуть читачів, яким тільки й лишається цвісти та гарно пахнути.

Тішить око графіка віршів: усі ці амфори, чаші, жіночі талії та інші контури й форми (все, що привидиться), вималювані рядками, творять загальне настроєве тло, привносять якщо не екзотику, то, принаймні, вказують на вихід за рамки звичного, на щось натякають, чогось недоговорюють усе, що намагаєшся визначити, сформулювати і зіставити зі змістом.

«Поезія — річ сороміцька, тому що починається заблизько до дій, які називаються інтимними, — вважає Чеслав Мілош. — Поезію не вдасться відділити від свідомости власного тіла. Ширяє над ним, нематеріальна, але водночас прив’язана, і це є причиною для сорому, бо вдає, що належить до окремої сфери, до духу».

Із чоловіками таке трапляється, чоловіки — великі ідеалісти: для них нестерпна сама думка, що дух об тіло брудниться (за посередництва поезії), однак і рука не здіймається перетяти оту пуповину, якою поезія до «свідомости тіла» прив’язана. Чоловікові достатньо усвідомлювати, що він відчуває сором за тілесність поезії, він омивається (цілий ритуал) своїм соромом, а відтак видається собі чистим. А якби й ні — чоловік знайде собі виправдання. Як знайшов його Адам, відповівши Богові, що плоду забороненого він скуштував, але дала йому цей плід жінка, яку йому (Адамові) дав Бог. З одного боку жінка, з другого — Бог. Куди було чоловікові подітися?

Мить, яку чоловік переживає як компроміс, для жінки є миттю гармонії. Жінка входить у потік і змиває із себе сором: «Пасе жеребець в царинці... /І що мені -— смілій жінці,—/ Що світ десь ридма-ридає? /А я собі грудь вмиваю». Дух і тіло жінки не перебувають у стані протистояння, її тіло одухотворене. Течія все далі й далі відносить її сором, і тіло в усій своїй красі вивищується до поетичного образу. Відкриває поезію, якої не соромно, бо вона не витворена штучно, а перебуває одвічно.

Вмиваю живіт і стегна.
Я гарна — мов афин стебла,
Як риба під каменем, гарна,
Як ще не упольована сарна...

Лірична героїня Марії Матіос — жінка не зовсім звичайна, та, що «затесалась між аркани», жінка смілива й рішуча: «Я коси спалю — та не дамся / Вчепитися в коси собі». Жінка, яка має право і владу заявити чоловікові:

Я — теж Вітчизна,
Терен твій і Край.

У книжці чимало маленьких шедеврів — віршів, кожен з яких заслуговує окремої рецензії. Карпатський колорит, дивовижний тембр голосу, оригінальна мелодика слова, вдале поєднання форми й змісту, гармонійне застосування традиції та новаторства — усе це робить книжку Марії Матіос не тільки (утримаюся від епітетів) подією сучасного літературного процесу, але й виявляє її як помітну віху на шляху розвитку української(якщо комусь завгодно — жіночої) поезії.

Підназва «Із днів Марії» надає книжці вигляду не стільки приватного щоденника, скільки художньо-документальної хроніки із кохання й життя жінки (а ширше — нації). Лише кілька десятків, якась там сотня вибраних днів із буття вибраної і забутої Богом жінки. «...Боже! / Ця жінка — я?!». Чекайте відповіді.

Л-ра: Сучасність. – 2003. – № 2. – С. 144-146.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Марія Матіос,Мария Матиос,«Жіночий аркан»,критика на творчество Марии Матиос,критика на творчість Марії Матіос,скачать критику,скачать бесплатно,українська література кінця 20 - початку 21 ст.

Читайте также