Символіка часу в творах Марії Матіос
Богдан Червак
Марія Матіос відома широкому загалові передовсім як поетеса, автор п’яти збірок, де головиний мотив — «Гімн Любові» відзначається щирістю і сучасністю інтерпретації такої традиційно модерної теми.
Згадана повість не перший прозовий твір письменниці, але саме він дає підстави серйозно говорити про цікавий етап у творчості М. Матіос. У центрі повісті — ліричний герой (точніше героїня), яка перебуває у стані своєрідної містичної депресії. Містика полягає в тому, що вона легко переходить із реального світу в світ нереальний, обсервуючи й розмірковуючи при цьому над складними проблемами людського буття. Своєрідність композиції якраз і полягає в тому, що повість наче складається з маленьких новел, де дія обмежена перебуванням героїні в тому чи іншому «саду» — метафорична назва окремого розділу.
Тепер кілька концептуальних характеристик. Впадає у вічі дещо легковажне запозичення самого підходу до з’ясування тих або інших суспільно-етичних проблем. Справді її «сади» нагадують відомі твори Вергілія чи Котляревського і тут можна було б дорікнути письменниці в неоригінальності. Але такий докір є несправедливий, бо надто спрощує зміст твору. Таке своєрідне «запозичення» не відіграє якогось суттєвого художнього значення, тим паче не несе жодного ідейного навантаження. Для авторки «сади» — лише місця для плавного розгортання сюжету, змалювання образів.
Марія Матіос не епатує. Формально-стилістичні прийоми зведені до мінімуму, але маємо надивовиж «свіжу» прозу, де синтезовано колорит місцевого буковинського фолькльору з елементами імпресіонізму, сюрреалізму й екзистенціалізму. Афористичність й метафоричність зраджує її поетичне ремесло, але робить стиль повісті неповторним. Загалом про мову повісті слід говорити окремо, настільки вона багата і розкішна.
У даному випадку цікавіше дослідити не стільки змістовно-формальні аспекти, як проаналізувати світ її візій, збагнути філософію повісті.
Чи не вперше в сучасній українській літературі зустрічаємося із цілісною постаттю, яка має сформований характер і цілеспрямовану волю, але яка є розгубленою і безпорадною перед сучасним квазіпрогресом. Героїня витримує воістину нелюдські випробування, коли змушена ще раз пережити те, що здавалося вже давно забуте і не сміє повернутися назад. Співставляючи реальний та ірреальний світи, вона приходить до висновку, що людське щастя залежить від того, наскільки вона зможе глибоко осмислити, пережити і відчути саме життя, де так мало власне того, що зветься щастям. Читач у полоні калейдоскопу міні-сюжетів, де кожна думка, дія чи образ примушують страждати, співпереживати і як у дзеркалі бачити себе.
Очевидний психологізм твору не зосереджується виключно на внутрішньому стані героїні. Її душа для нас є важливим елементом розуміння твору. Але не меншу роль у повісті відіграє суспільне тло. Ось тут, власне, дуже важливо було витримати гармонію: зберегти могутній естетичний заряд повісті, який дуже легко розряджається при зіткненні із суспільними факторами. І, здається, М. Матіос блискуче розв’язала проблему суспільного й естетичного. Коли мова заходить про трагічні роки післявоєнної дійсності на західній Україні, вона менше рефлексує, а натомість вдається до діалогів. Тоді промовляють самі творці того часу. Їхніми, а не своїми устами вона передає весь драматизм доби, коли воля окупанта ламала долі людей і долю нації.
Силове поле її художньої уяви сміливо притягує ще одну морально-суспільну проблему. Жорстокість сучасного світу зумовлює пошук якихось вічних субстанцій, де власне «я» могло б віднайти надійну опору. Такою опорою, звичайно, є віра у Всевишнього. Але беззахисна героїня не знаходить і там надійного притулку і вдається до інвектив. Ось характерний діалог:
«А ти дотримувалася в житті цієї молитви?»
Майже не замислюючись я відповідала:
«Ні... я намагалася... але пристрасті моєї душі і тіла поборювали мою волю, і я чинила не так як казала молитва».
«І ти вважала, що це гріх?»
«Так, каялася, але пристрасті знову поборювали мене».
«А як ти каялася?»
«Раз у рік сповідалася, однак сповідь не давала мені полегшення, бо це була сповідь гурту, коли священник запитує кількох сповідальниць одразу про їхні провини і сам собі відповідає. З-поміж усіх гріхів його цікавив лише перелюб».
«То ти завжди сповідалася у одного священника?»
«Ні, майже завжди у різних, але скрізь було однаково. Жодному священнику з тих, що я знала, ніколи було вислухати ані мене, ані інших. Я інколи просто ходила до храму, коли там було зовсім порожньо, ставила свічки і просто молилася перед образами Богородиці і Миколая Угодника».
Але глибина її почуття протестує не проти Храму, а духовної порожнечі, яка існує в Храмі. Пошук істиності віри є актуальною проблемою, бо віра наче останній притулок для зболеного серця.
Епіграфом до повісті М. Матіос вибрала слова Ф. Ніцше: «Час був моїм єдиним сучасником». Символіка вислову є промовистою. Для неї час є категорією об’єктивною і чи не найбільшою реальністю. Вона розуміє, яке прокляття несе у собі цей час, але трагізм усвідомлення цього спонукає до активних рефлексій, в основі яких глибока й щира правда про сенс людського буття та людину як істоту передовсім морально-етичну.
Нова повість М. Матіос — це неординарність змісту і яскрава естетична спроба узагальнення загальнолюдських проблем буття. Це те, що зветься справжньою літературою, а не її імітацією.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 4. – С. 52-53.
Твори
Критика
