17-10-2017 Марія Матіос 2211

«Життя коротке, нація – вічна, а я щаслива отут і вже...»

«Життя коротке, нація – вічна, а я щаслива отут і вже...»

Валентина Соболь

Книжка Марії Матіос «Нація» («Кальварія», 2001) залишає в серці щемке почуття християнського жалю і провини за долю тих, хто — як знаки свого часу, а часто і як його невинні жертви — постає на сторінках повістей та новел письменниці. В переважній більшості герої творів авторки — це діячі підпільного українського національно-визвольного руху середини XX століття, часу, коли, власне, виразно окреслилася неминуча поразка тогочасного національного руху. До останнього боролися лише найзатятіші, з числа яких вижило дуже небагато людей. Тому важливим є сповідальний дискурс повістей, новел і мініновел письменниці, якій вдалося передати його в непідробно-щирих голосах своїх мужніх героїнь (повість-новела «Просили тато-мама», новели «Прощай мене», «Дванадцять службів» чи «Не плачте за мною ніколи»). Вони виявляються мужнішими та витривалішими за чоловіків, послідовнішими у відстоюванні ідеалів, за які доводиться розплачуватися ціною жіночого щастя, а то й життя.

Не може не вражати сповнене небезпек і повите таємницею життя Корнелії Данилюк. Ця таємниця так би й померла з нею, якби не випадкова зустріч із тим, хто півстоліття тому в пориві сліпої й жорстокої юначої помсти так підступно зрадив її. Лише після цієї зустрічі дорослий син Богдан із подивом і захватом дізнається, стільки сміливости, мужности й мудрости колись виявила його двадцятилітня мама — у 1950-му, зв’язкова визвольного теренового проводу. Аби виконати завдання Берези — «пробитися на Буковину і легалізуватися там під будь-яким приводом» — Корнелія сплановує ризиковний план і мало не гине. У критичну мить їй на допомогу приходить не дворушний товариш на ім’я Коляй, а радянський офіцер, з походження українець, який хоча й здогадався, ким є Корнелія, але врятував її. А згодом став її долею, батьком її сина.

З відстані часу все пережите Корнелією осмислюється спокійніше і виваженіше, сказати б, філософічно. В такий стихійно-філософічний спосіб, опертий на винесені із власних переживань уроки, актуалізується мотив важливості людяного в людині, домінанти людської довіри і доброти, а не ідеологічних настанов, адже фанатична абсолютизація останніх вимагає постійних людських жертв. Невипадково, розповівши про все синові, Корнелія зболено зізнається: «А знаєш, сину, може, більшої фанатки, ніж я, на той час у нашім проводі уже й не було, а з’ясувалося, що від мене цього ніхто не вимагав».

Переважній більшості творів Марії Матіос властивий трагічний пафос. Особливо це відчутно у «Баладі про вершника», «Баладі про власні поминки», вірші «Альтернатива 1947 року» чи зворушливо-стражденних монологах («...Бо не знає ніхто»), діалогах («Прощай мене» та «...мамко...»). Від тих голосів віє моторошним відчуттям смерти, приречености, скорботою за безвинними жертвами, якими були молоді й літні, жінки й діти, часто навіть ненароджені. Бо ж радянській владі «спротив увижався навіть там, де його ще не було, але він міг бути, бо жеврів, як остання іскорка у затоптаній золі».

З відстані часу долинають голоси безвусих вояків з «Балади про власні поминки», приреченої вагітної матері чи малої дитини, до якої на день Миколая приходив не святий, а енкаведист:

«...а той, хто приходив на Миколая з ґвером,то хто...
...то наша погибель..
...погибель — це що...
...це той, з ґвером,
що був на Миколая без гостинця...
...а гостинець...
...а гостинець — це дорога, якою нас завтра повезуть саньми...
...куди, мамко...
...у преісподню... спи...».

Ймовірно, авторка не один раз чула ці голоси й людські сповіді від очевидців та учасників тих подій, але саме під її пером вони набули особливої рельєфності та художньої виразності, доказовості та сили переконання. Бо ж чи є у світі щось сильніше від правди людських страждань, а надто породжених святим прагненням до волі, стремлінням боронити найприродніше людське право — бути господарем на своїй землі. У такому контексті якось особливо сприймається гумористично наснажений, просвітлено-життєствердний настрій новели «Не плачте за мною ніколи». Втім, хоч як це парадоксально, саме тема смерті є головною. Написана в традиційній для авторки сповідальній манері, новела «Не плачте за мною ніколи» руйнує усталені параметри авторської манери вже тим, що читача — з ледь уловимим гумором та непідробною любов’ю до людей — обдаровує житейськими істинами Юстина-довгожителька, «іще добріська, лише змаліла під тягарем віку і досвіду», яка «і не вмирала би ніколи, аби навіть не мала що робити!». Смерть упродовж двадцята п’яти років (саме стільки стоїть на горищі приготована домовина) обходить стару. Вона не страшить жінку, яку значно більше тривожить те, що мало дбають люди про душу свою: «І так у душу не дбаємо, все у тіло та у тіло. А то і про смерть варт хоч раз на рік подумати...». Яскраво витканим килимом розгортається розповідь Юстини, перед читачем постають характери й долі її рідних та односельців — літніх і юних, мудрих і нерозважливих. Життя, саме життя в усій його красі і складності та багатоголоссі постає на сторінках твору...

Книжка Марії Матіос «Нація» дарує читачеві незабутні хвилини високого одкровення про життя і смерть, про час і вічність, а понад усе — про красу й силу людського духу, про незглибимість людської мудрості. Вона для читача, здатного долати больовий бар’єр подій 1940-1950 років.

Натомість книжка «Фуршет від Марії Матіос» з підзаголовком «Сердечні сП(Т)рави. Рецепти на всі випадки життя» (Кальварія, 2002) — про наш несамовитий час. У ній поєднано мотив, образи, реалії стародавньої й новочасної України. Відповідно й проблеми постають такі, яких неначе й не подолати. А вибухає та «вогнезапальна суміш» проблем, почуттів, драм і трагедій найчастіше... на кухні.

Письменниця Ева Томпсон присвятила цілий розділ прецікавої і надзвичайно цінної монографії шести метрам кухні російської жінки, на яких живуть і діють героїні переважної більшості сучасних творів російської літератури... Українська жінка в «Фуршеті» Марії Матіос душею і серцем часто теж... на кухні, але яким же неспівмірним є той кулінарно-кухонний дискурс у національних дзеркалах! Однак, це — об’єкт окремої студії.

Книжка «Фуршет» адресована найширшому колу сучасників. У тому числі й так званим «новим українцям», які скорше можуть зацікавитися не так «сердечними сПравами», як «сТравами» — і то не тільки сердечними від Марії Матіос, адже книжку написано справді смачно. Рецепти приправлено своєрідним гумором, який розкриває, як за допомогою сердечних сТрав поліпшити й активізувати сердечні сПрави.

Ідея нової книжки та її «смак» підказані (як зізнається сама письменниця) «чудесним чудом» — власним сином. Проте дух і традиція книжки своїми витоками мають не лише безсмертну «Енеїду» Котляревського, а й цілого багатющого пласта бурлескно-травестійної творчости «мандрівних дяків», отих, за В. Базилевським, «преловких потішників темного люду», які «плетуть словеса непотребні повсюди». Хоча дух «Енеїди» тут відчутно передусім. І то не лише з її колоритною українською кухнею (до речі, до книжки вміщено чимало апетитних кольорових фотографій як страв, так і справ), а й тим лукаво-мудрим виразом примружених очей, якими бачить український письменник свого читача. Треба сказати, що Марія Матіос свого читача не лише бачить, а ще й з відстані жіночої інтуїції дуже тонко відчуває. Передусім, все те совісне й чисте, останні краплі якого не вдалося знищити хижому вовчому інстинктові.

Передусім йдеться про друковану в журналі «Дніпро» повість-мелодраму «Детектор», сюжет котрої не вкладається у звичні рамки «мильної опери» бодай тим, що цього разу «стриноженою серцем людиною» є чоловік, якого любов спонукає до проходження зворотної стадії еволюції: не з ягнятка у звірину, а з хижого вовка — представника цілком сучасної мафіозної зграї — до майже янгола. І коли з глибокої тримісячної коми повертається до життя кохана жінка, він каже: «Я чув, як випадали з мене вовчі зуби, як облітала з мене вовча шерсть зі шкірою, з живою шкірою і кров’ю.

Мені було боляче, нестерпно боляче, та я сам рвав обвисле клоччя, вже тримаючи сірник наготові, щоб підпалити його».

Цей мелодраматичний сюжет зовсім не виглядає надуманим: якщо він не був почутий авторкою від якоїсь конкретної особи, то цілком міг стати реакцією на жорстокий вишкір 1990-х. І цей показ сучасної вовчої зграї, котра перебуває понад усяким законом, особливо цікавий. Бо цей світ змальовано без героїки чи сарказму, а ніби «зсередини», з внутрішньо-психологічної перспективи, потверджуючи тим самим споконвічну істину про всесильність любови як щоденної творчости, тієї незбагненної сили, яка чи й не єдина може в найдраматичніших ситуаціях навернути людину до вічних істин. Як тут не послатися на зізнання Марії Матіос, що і життя загалом, і життя її односельців із Розтоків, коли до нього придивитися «від млина до млина», самі дають найнесподіваніші сюжети, яких вистачить не на один захоплюючий твір. Життя ж бо багатше за всілякі вигадки. Тож голосом, а точніше багатоголоссям і багатобарвністю неодновимірного, пістрявого, карнавально-гротескового життя найбільше вражає нова збірка творів знаної авторки. Мудрим і здоровим акордом до того багатоголосся видаються дотепні розтоцькі премудрості — кучеряві, дотепні, химерні, присолені, а то й приперчені народні приповідки, що так і просяться до окремого збірничка. На межі XVII-XVIII століть «Приповісті посполиті» уклав мандрівний письменник Климентій Зіновіїв, назбиравши тих приповісток щось близько півтори тисячі. Автор не прив’язував їх походження до якогось одного місця: ставши вдівцем і гірко сумуючи за померлою передчасно дружиною, Климентій Зіновіїв мандрував усією Україною. Але, тужачи за вірною жоною, цей чоловік не шкодував жовчі для своїх численних віршів про жіноцтво. Що ж, жінці властиво бути й мудрішою, й милосерднішою... Марія Матіос свої приповісті почула й переповіла від своїх рідних, сусідів, просто земляків із села Розтоки й тим самим увічнила свою малу батьківщину, а ще — не так у діалозі з мандрівним ченцем Климентієм, як із добою й часом «розкрутила» на всі лади ту розтоцьку приповістку, в якій «жінка без чоловіка те варта, що ріка без притоки. І знаєте інше: жіноче щастя — у чоловічих руках, а, як вважають у нашому селі, як немає щастя, най не буде днів, бо щастя в аптеці не купиш і на базарі не продаш. Отак!».

Окремі розтоцькі приповістки письменниця коментує: «Війни через жінок... Ви ж не хочете, щоб через Вас оголошували війну, щоб під балконом співали серенади... Хоча потайки хотіли б цього. Що ж... нічого дивного. На це в Розтоках давно є визначення: не хочу - дайте, пустіть - тримайте».

Особливо цікаво спостерігати, як під впливом вікової мудрости письменниця шліфує «щось своє, не сказане ніким», як окреслював у своєму кредо Євген Плужник. І тоді народжується істина, що виринає з глибини серця: «...одну річ знаю напевне: кожна людина має стільки радости в житті, скільки вона сама її вигадає». Або ж (після доброго десятка рецептів страв) видозмінене-відсвіжене: «Шлях до серця будь-якого чоловіка... у кількості засвоєних жінкою кулінарних тонкощів». Додамо, що при цьому авторка уміє напівжартома-напівсерйозно гратися зі власними текстами і нас тим бавити, час від часу посилаючись на той чи той образ або сюжет, фото чи фотокомпозицію зі своїх же творів. Так ми стаємо свідками і навіть співучасниками творення барвистої нашої української «саґи про Форсайтів» родоводом із Розтоків.

І хоча, випереджаючи модерні інтертекстуальні теорії, Ліна Костенко колись сказала, що «всі слова уже були чиїмись», та все ж постукати до іншої душі своєчасно і впасти на спраглий ґрунт вони можуть лише за умови, якщо линуть з гарячого і чесного серця... І то є саме так: читач вірить у зізнання авторки, серце якої лине «на Буковину, як у Палестину», щоб там наснажитися силою землі, що народила її й навчила любити людей, бути уважною до них і вдячною. Бо ж і сама ця книжка, власне, народжується задля гострого нагадування людям про їхню людську сутність, про брак тепла й добра, співчуття і уваги у скороминущому шаленому світі, в якому «людям ніколи розуміти інших. їх самих ніхто не розуміє».

«Ви думаєте, я оце книжку писала? — запитує Марія Матіос, аби тут же відповісти на поставлене запитання. — Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає стіни плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас...» Слова, виділені мною курсивом, знову й знову оприявнюють голоси, образи й обриси її маленької Палестини, в поєднанні з необароковою грою словом і звуком, при одночасовому увиразненні тієї гри цілим гроном кольорових фотокомпозицій. Все це разом надає книжці «Фуршет від Марії Матіос» неповторного колориту. Того, що його коротке резюме кваліфікує як «гримучу суміш», а сама авторка грайливо-самокритично окреслює як «перепади почуттів, смаку і фантазії», щиросердно нагадуючи при цьому одну з вічних істин: колиска тих дарів від самої долі — то «печать і лик землі, яка є моєю каруселлю, центрифугою, велотреком і барокамерою одночасно». Книжка вчить нехитрій, та для сучасних людей часом надто складній науці добра й милосердя, що лине від самої землі, від природи. Вчитаймось уважніше, бо... як кажуть у Розтоках, життя коротке, щоб сказати ні...

Л-ра: Сучасність. – 2003. – № 11. – С. 147-150.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Марія Матіос,Мария Матиос,критика на творчество Марии Матиос,критика на творчість Марії Матіос,скачать критику,скачать бесплатно,українська література кінця 20 - початку 21 ст.

Читайте также