Прокляття роду Баскервілів

В.М. Назарець

До вивчення повісті Артура Конан Дойля

Серед усіх творів, що входять до безсмертного «холмсівського списку» англійського письменника Артура Конан Дойля, особливе місце займає повість «Собака Баскервілів». І справа тут навіть не тільки в тому, що це один з кращих творів Дойля, присвячених Холмсу. Ця повість насамперед цікава з точки зору внутрішньої історії розвитку холмсівського циклу, яка розгорталася, як це видно вже з її хронологи, досить нерівномірно і драматично. Коли у 1888 році Холмс уперше з'явився перед читачами, його автор був сповнений ентузіазму і оптимістичних сподівань щодо свого героя. І він не помилився. Достатньо швидко детективні твори Дойля здобули визнання і прихильність значного числа англомовних читачів європейського та американського континентів. Дві наступні збірки оповідань холмсівського циклу — 1892 і 1894 років — принесли письменникові всесвітню славу і популярність, масштаби якої в історії літератури були просто безпрецедентними. Здавалося б, все складається якнайкраще. Гідне місце — та ще й яке — і в житті, і в літературі знайдене. Залишається лише не гаяти часу і продовжувати стверджуватись в обраному літературному амплуа, тим більше, що читачі, які вже встигли призвичаїтись до Холмса як до чогось просто невід’ємного у своєму житті, постійно вимагали від письменника продовження його пригод. Але раптом усе пішло шкереберть. Несподівано для усіх — читачів, видавців і свого найближчого оточення — Дойль категорично відмовився продовжувати так успішно розпочатий ним цикл холмсівських пригод, вирішивши раз і назавжди покінчити із своїм героєм. В останньому, 11-му, оповіданні збірки «Записки Шерлока Холмса» він примушує свого героя вступити у смертельний поєдинок з могутнім і підступним злочинцем, професором Моріарті. Звісно, і цього разу Холмс перемагає свого ворога., але тепер — ціною власного життя. Даремно Дойля вмовляли не робити цього. Йому постійно пропонували і навіть вимагали «воскресити» його героя, але Дойль, незважаючи ні на що, залишався невблаганним. Свою рішучість він пояснював тим, що Холмс йому страшенно надоїв, і що тепер він хотів би спробувати свої сили в чомусь іншому, наприклад, в історичному жанрі, який Дойль почав розробляти паралельно з детективним. Лише через 8 років, у 1902, Дойль знову повернеться до свого вже призабутого героя, щоб розпочати новий виток його пригод. Щоправда, повість «Собака Баскервілів», про яку мова, ще не повертала до життя Шерлока Холмса, оскільки змальовувала події, які відбувалися ще до його трагічної загибелі. Остаточне «воскресіння» героя відбудеться трішечки пізніше, в 1905 році, в оповіданні «Порожній дім», що відкриє збірку «Повернення Шерлока Холмса», але й нова, після довгої перерви, поява улюбленого героя стала приємною несподіванкою для читачів і небезпідставно запалила в їхніх серцях вогник надії на те, що невдовзі Холмс повернеться не в згадках його незмінного супутника і літописця доктора Ватсона, а вже власною персоною. Так би мовити, живим і неушкодженим. Таким чином, «Собака Баскервілів» стала своєрідною проміжною ланкою, що поділила холмсівський цикл на дві частини, які для багатьох дослідників Дойля асоціюються з «ранньою» та «пізньою» холмсіадою. Крім того, повість стала і своєрідним експериментом, полігоном для випробовування сил: 8 років, проведених без Холмса, «вселяли в серце і уяву Дойля певні сумніви щодо власних сил і спроможності впоратися із складним детективним сюжетом так майстерно, як він це робив раніше, і, зрештою, чи не найбільш цікавою в творчій історії «Собаки Баскервілів» є та обставина, що і сам задум повісті і, власне, ідея повернутися до свого колишнього героя Холмса, у великій мірі стала несподіванкою і для самого Дойля. Ось як це сталося. У 1900 році Дойль ненадовго перервав свою письменницьку кар’єру і повернувся до своєї фахової професії лікаря з тим, щоб на чолі військово-польового шпиталю відбути у Південну Африку, де в цей час точилася кривава англо-бурська війна. Наслідки цієї мандрівки не минули для Дойля безслідно. Черевний тиф, з яким він того ж року повернувся до Англії, дав ускладнення, яке значно погіршило стан його здоров’я. Початок березня наступного 1901 року Дойль змушений був зустрічати не у своєму лондонському робочому кабінеті, а в невеличкій клініці містечка Кромер, що у Норфолку. Кілька днів відпочинку, до того ж проведених у приємному товаристві старого знайомого — Флетчера Робінсона, гадав Дойль, швидко поставлять його на ноги і зможуть повернути йому втрачену душевну рівновагу. Журналіст і давній партнер Дойля по гольфу Флетчер Робінсон зробив неможливе — про що мало не навколішки благали Дойля численні видавці і про що він сам навіть і згадувати не хотів. Коротко кажучи, Флетчер Робінсон несподівано став тим давно очікуваним каталізатором, який синтезував у творчій уяві Дойля хімічну реакцію, що викристалізувалась зрештою в історію нової пригоди його старого героя. Можливо, не всі читачі знають, що Англія, крім усього іншого, це ще й класична країна містики, країна, яка подарувала світові дивовижну квітку літературної фантазії, відому під назвою готичний роман — тобто роман містики і таємниць. Не дивно, що саме берег туманного Альбіону став батьківщиною готичних настроїв. Атмосфера старої Англії з величезними і похмурими руїнами її середньовічних замків та величезною кількістю пов’язаних з ними страхітливих історій і таємничих легенд наскрізь готична. Щоправда, на благопристойні вікторіанські часи Дойля усе це було вже в далекому минулому. Але й у цій, новій Англії все ще залишалися окремі місцевості, один вигляд яких спроможний був навіяти сповиті містичним холодом хворобливі відчуття. Похмура і непривітна атмосфера Дартмура, що у графстві Девоншир, звідки походив Флетчер Робінсон, була живим тому свідоцтвом. Робінсон, який прекрасно знав історію свого краю, як і ті численні легенди, що були пов’язані з життям його мешканців, щедро ділився ними з Дойлем. У вечірні часи вони розпалювали камін, посувалися до вогню і в мовчазній напівтемряві, що обплутувала вітальню готелю «Роял-Лінкс», Флетчер Робінсон розповідав своєму співрозмовнику чергову страшну легенду з містичної історії Дартмура. Послухати тут було що, але одна з розповідей Робінсона особливо запам’яталась Дойлю і дуже його вразила. Дивна легенда розповідала про трагічну історію подружжя Кебеллів, що жили у Дартмурі в XVII ст. Господар маєтку, сер Річард Кебелл, був людиною надзвичайно жорстокою і свавільною. Неконтрольований у своїй поведінці, він наводив справжній жах на сусідів і близьких. Останньою жертвою цього знавіснілого деспота стала його власна дружина. Запідозривши її у подружній зраді, він почав вимагати від неї зізнання, погрожувати їй страшними тортурами і смертю. Перелякана жінка спробувала було утекти, щоб сховатися на болотах від оскаженілого від люті чоловіка, але їй це не вдалося. Сер, Річард наздогнав її посеред дартмурських боліт і безжалісно вбив. У наступну мить на його горлі зімкнулись щелепи величезного собаки, що належав його дружині. Він прибіг на місце трагедії, йдучи слідами сера Річарда. Помираючи, сер Річард встиг завдати собаці поранення, яке виявилось смертельним. Враження, яке на Дойля справила ця надзвичайна історія, було настільки сильним, що він відразу разом із Робінсоном почав складати сценарій нової повісті. У цьому творі, за задумом Дойля, мова повинна була йти про одну девонширську родину, над якою важіє фатальне прокляття: величезний собака-примара, що вперто переслідує членів родини, зрештою ви­являється зовсім не примарною, а живою — із плоті та крові — істотою. Новий твір був задуманий Дойлем як детективний, але персона Холмса з’явилася у зв'язку із цим задумом далеко не відразу. Лише на якомусь етапі, очевидно, тоді, коли Дойль збагнув, що кращої кандидатури годі шукати, повість «Собака Баскервілів», в якій після довгої перерви перед читачами знову з’являвся улюбленець двох континентів — неперевершений Шерлок Холмс, — побачила світ у 1902 році і відразу стала справжнім бестселером. Критики відразу заговорили про початок нового етапу у розвитку холмсіади, а повість «Собака Баскервілів» майже одностайно була визнана одним із кращих творів у холмсівському списку. В чому ж полягала причина того незмінного успіху, який супроводжував упродовж усього життя Дойля його твори, присвячені розслідуванням Холмса? Відповідь не це питання ми отримаємо, коли складемо для себе уявлення про те, що таке детективний твір. У широкому розумінні слова, детектив — це один з різновидів так званої пригодницької літератури, специфіку якої, як це видно вже з її назви, визначає підкреслена увага до зображення таких випадків та історій з людського життя, які виходять за межі чогось буденного, звичайного і в силу свого виключного характеру саме й сприймаються нами як пригоди. Основний інтерес у пригодницьких творах зосереджений не на характерах героїв, не на думках та авторських оцінках, а на стрімкому перебігу подій, на раптовій зміні ситуацій, до яких потрапляють персонажі, на якихось незвичайних фактах та явищах, зв’язаних з перешкодами, що їх долають герої. Інтрига (тобто конфлікт, що не має суспільного звучання), яка мотивує розвиток сюжету і зв’язує між собою дії персонажів, у пригодницькому творі, як правило, виступає у максимально загостреній і напруженій формі. В свою чергу, детектив — це достатньо специфічний різновид пригодницької літератури. Саме слово «детектив» походить від — англійського «розкривати», «знаходити». Таким чином, у центр зображення детективного твору висуваються не пригоди взагалі, а ті з них, які пов'язані з процесом розслідування і розкриття якогось злочину. З одного боку, розвиток сюжету у детективному творі в загальних рисах нагадує звичайну структуру побудови пригодницьких творів. Тобто в основі детективного твору, як правило, розміщується захоплююча інтрига, яку характеризує прагнення максимально активізувати і загострити сюжет так, щоб читач ні на мить не втрачав цікавості до нього і, стежачи за розвитком подій, перебував у постійному напруженні. З іншого боку, розвиток сюжетної дії в детективному творі (на відміну від просто пригодницького) підпорядковується ще й певним правилам та вимогам, дотримання яких для автора детективу майже обов’язкова умова. У відповідності до цих вимог у структурі класичного детективного твору чітко виділяються чотири основні етапи розвитку сюжетної дії. На першому етапі, що виконує функцію зав’язки дії, автор повинен поінформувати читача про характер та обставини скоєного злочину, а також познайомити його з особою людини, якій запропоновано розкрити цей злочин. Другий етап — це, власне, сам процес розслідування, під час якого детектив відпрацьовує версії ймовірних мотивів скоєного злочину і встановлює міру приналежності до нього кожної з підозрюваних ним осіб. Третій етап виконує функцію розв'язки і простежує дії детектива після того моменту, коли особа злочинця ним уже встановлена. Найчастіше ці дії пов’язані з проблемою нейтралізації (розшуку і затримання) злочинця або ж з необхідністю підготувати для злочинця пастку, потрапивши в яку, він сам себе видасть (переважно у тих випадках, коли його особа встановлена, але у детектива бракує прямих доказів для офіційного звинувачення). На четвертому, останньому етапі розвитку сюжетної дії, як правило, реконструюється повна картина злочину і наводяться (знову ж таки у повному обсязі) ті логічні аргументи, які дозволили детективу розкрити його. Інколи четвертий етап немовби зливається з третім, але найчастіше він подається окремо, в кінці сюжетної розповіді, і приймає форму своєрідної лекції, яку детектив читає здивованому злочинцю або ж тим, хто допомагав йому вести розслідування чи потребував його.

У центрі зображення класичного детективного твору не злочин, а постать людини, яка розслідує злочин. Автор рідко звертає увагу на особистість, психологію цієї людини, оскільки в детективному творі головне — продемонструвати її професійну майстерність і, насамперед, непересічну здатність цієї особи до логічного мислення. Те, наскільки (у своєму життєвому досвіді, умінні бути спостережливою, різнобічно ерудованою, спроможною співставляти і об’єднувати розрізнені факти в струнку картину причинно-наслідкових залежностей) вона відрізняється від звичайного кола людей, повинно вражати читача, викликати у нього подив і захоплення, інакше «магія» детективного твору не спрацює. В сучасному детективі зазвичай на роль такої людини автор «запрошує» офіційного представника закону — поліцейського (хоча б у минулому) або адвоката, але генетично детективний твір сходить до іншої традиції, за якою у ролі слідчого виступала приватна особа. Цю традицію зокрема започаткував родоначальник детективного жанру — Едгар По, в «кримінальних» новелах якого розслідування веде приватний детектив С. — Огюст Дюпен. Приватний детектив, яким є Шерлок Холмс, це особливість і творів Дойля. Особливість детективних розповідей Дойля становить також і те, що поряд із детективом, на якого покладається основна функція при розкритті чергової кримінальної справи, діє його незмінний супутник, приятель і «літописець» доктор Ватсон, який, в міру своїх сил, допомагає Холмсові розкривати доручену йому справу, а потім описує увесь процес розслідування в своїх мемуарах. Усі детективні твори Дойля побудовані у формі «записок» Ватсона, в яких він від своєї особи і під своїм кутом зору описує минулі справи свого приятеля Холмса.

Як сказано було вище, нашу цікавість детективний твір викликає насамперед своєю захоплюючою і напруженою інтригою. Затамувавши подих, ми спостерігаємо за стрімким перебігом подій, за різкою зміною ситуацій, за діями детектива, який упевнено розплутує клубок кримінальних хитросплетінь. Але спостерігати за розвитком подій у творі і за діями детектива, зокрема, нам цікаво ще й з іншої причини, а саме тому, що кожен читач, усвідомлює він це чи ні, вступає з ним у своєрідне інтелектуальне суперництво. Принцип і можливість чесного суперництва — це чи не найголовніша запорука того, що детективний твір викличе цікавість у його читача. Цей принцип зокрема означає, що всі необхідні для розкриття злочину умови і деталі пропонуються увазі не лише слідчого, а й читача, який стежить за його діями і не просто спостерігає, а увесь той час, який читає твір, намагається самотужки розв'язати завдання, що стоїть перед детективом, і хоча, як правило, має для цього рівні з детективом можливості, все ж програє, так що ті висновки, до яких приходить його суперник, виявляються для нього повною несподіванкою. Пересічний читач взагалі мало що може втямити з того, що робить слідчий. Дії детектива видаються йому незрозумілими і дивними. Цікаво, що ту ж саму роль у детективних творах Дойля виконує і доктор Ватсон, який намагається самостійно дійти правильних висновків або хоча б збагнути логіку дій Холмса, але йому це майже ніколи не вдається, як і більшості з читачів Дойля. Між тим, нічого фантастичного і загадкового в діях Холмса немає. У своїх діях він керується виключно здоровим глуздом, до правильних висновків приходить на підставі життєвого досвіду і знань, уміння логічно мислити, спостерігати та співставляти факти. Дойль, в свою чергу, чесно ставить читача, Ватсона і Холмса в рівні умови щодо можливості дійти до всього власним розумом.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2004. – № 1. – С. 33-38.

Біографія

Твори

• Знак чотирьох
• Пістрява стрічка
• Спілка рудих

Критика

• Англо-бурська війна 1899–1902 pp. та Артур Конан Дойл: пізньовікторіанська політична дійсність інтелектуала
• Образ Шерлока Холмса у детективних новелах Артура Конан Дойла
• Про містера Шерлока Холмса, джентльмена вікторіанської доби
• Прокляття роду Баскервілів