У праці й суперечностях (Роздуми про Пантелеймона Куліша)

Юрій Луцький

 Саме в формі роздумів, а не в науковій розвідці варто, гадаю, подати тут підсумки своїх тривалих студій над П. Кулішем. Передовсім образ Куліша в нашому сприйнятті визначений його ставленням до Шевченка.

Антиподи Куліш — Шевченко, як і антиподи Гете — Шіллер, Вордсворт — Колрідж, Міцкевич — Словацький, Гоголь — Пушкін і багато інших подібних протиставлень, містять один із ключів до модерної духовності України. В цьому антиподі закорінені полюси серця й розуму, емоції й врівноваженостті, стихійності й порядку нашої новітньої історії. Куліш і Шевченко приятелювали, але Куліш мав амбіцію дораджувати великому поетові — "чистим зерном одсипати духовної пашні землякам". Засліплений заздрістю до Шевченкових успіхів в поезії, він не помічав, що того "чистого зерна" у Шевченка було більше, ніж у нього. Після смерті Шевченка Куліш взявся "докінчати роботу" поетову, але безуспішно. Крім кількох поезій, які є перлинами нашої літератури, Куліш не виявив таланту, рівного своєму суперникові. Зате в прозі Куліш став піонером, автором першого українського історичного роману "Чорна Рада", до сьогодні не перевершеного. (Не можна зрозуміти, чому й досі немає українського фільму, опертого на "Чорній Раді")?

 Сам Куліш схарактеризував себе як "кармазинника", а Шевченка — як "низовика" в описі їхньої першої зустрічі. З цієї класової відмінності радянські вчені опісля зробили ворожнечу. Шевченко, справді, писав в 1858 р. таке: "Треба зачекати на Куліша... Він, хоч і жорстоко, деколи скаже правду; зате йому не говори правди, якщо хочеш зберегти з ним добрі стосунки". Але справжньої ворожнечі між ними не було.

 Бажання бути Шевченковим ментором і критиком і по смерті поетовій не полишало Куліша. Його промова на похороні Шевченка в Петербурзі, по суті, заклала основу культу поета. А через деякий час у 1874 р. він накинувся на "полупьяную музу" Шевченка. М. Могилянський в 1925 р. виправдував цей вислів Куліша тим, що від Шевченка деколи справді тхнуло богемою і горілкою (та й сам Шевченко визнавав, що "подвізався потроху коло чарочок"). Тут прихильник тверезості Куліш (який, щоправда, не був таким уже пуританином стосовно жіноцтва) знову опинився в колізії з пристрасним Шевченком.

 Суперечності між Кулішем і Шевченком випливали з їхніх різних темпераментів і душевних прагнень, проте вони себе навзаєм доповнювали Ці постаті творять той плідний контраст у нашому культурному розвитку, без якого сучасна плюралістична нація не може існувати.

 Багато написано про місце, яке посідав Шевченко в Кирило-Мефодіївському братстві Зате роль Куліша в тій першій організації української інтелігенції не зовсім ясна. Він сам вважав себе непричетним до братства, бо, зрештою, в час найбільш пожвавленої діяльності його в 1845-1846 рр. мешкав не в Києві, а в Петербурзі. В своїй автобіографії (1868) Куліш досить докладно описав діяльність братства і висловив свої застереження: "Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе і інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські". Це — типовий Куліш. І незлий пророк. Бо більше "від нашого слова", чим від Шевченкових "кайдани порвіте", впали єрихонські стіни в 1991 р. П. Куліш — великий просвітитель народний і ворог політичної акції. Після короткого перебування в Києві при кінці 1846 р. він писав Плетньову, що відмовився стати провідником "літературної корпорації" братчиків, яких він трохи насмішкувато описав "з похмурими чолами і насупленими бровами". Не виключене, що, як завжди, Куліш мав намір стати провідником братчиків, повчати їх. Це помітно в його листах до Костомарова. Однак Костомаров був на місці — в Києві, і його, а не Куліша, слухали братчики.

 Другою Кулішевою амбіцією було стати істориком. В 1846 р. Опанас Маркович писав до Миколи Гулака, що Куліш більш, ніж Костомаров, заслуговує стати істориком України. Однак ніхто не послухав Маркевича, і знову Костомаров, а не Куліш, став першим видатним істориком України. Куліш не здавався. Він був добре обізнаний з архівним матеріалом (зокрема польськими джерелами) і впродовж свого життя писав багато на історичні теми. Його погляд на історію України своєрідний. Наприклад, у 1861 р. він зауважував, що "звикли в нас на історію України крізь наше козацтво споглядати і круг козацтва все рідне дієописання обертати. Тимчасом саме козацтво було тільки буйним цвітом, а іноді і колючим будяком серед нашого дикого степу... Не крізь козаччину треба нам на давнину дивитися...".

 До козацької проблематики Куліш-державник звернувся в своєму ранньому творі — "Чорна Рада". Ідеологічна канва роману це — Кулішеве "вірую" цілого його життя. Ще в 1844 р. він писав Шевченкові: "Тепер вже не така година настала, щоб брязкотать шаблюками; Ляхів і Татарву дідько злизав, усе утихомирилося, прийшла пора поорудувати ще головою".

 Своєю головою Куліш "орудував" ціле життя, сповнене великим трудом. "Знаряддям і засобом здійснення місії [Куліша], — пише Шевельов, — "мала бути праця". І не тільки в місії утвердити українське слово. Попри всі конфлікти, перешкоди й власні хиби, Куліш пробував себе в різних видах діяльності — від редагування "Основи" до служби в державнних установах Польщі, від укладання взаємин з Галичиною до втечі на хутір і перекладу Біблії. Як сам про себе писав: "Я не поет і не історик, ні / Я піонер з сокирою важкою". Ця піонерська праця передовсім утілена в його писаннях. Чимало є маловідомих, або й зовсім не відомих речей. Як, наприклад, "Хуторская философия й удаленная от света поэзия" (Петербург, 1879). Ця чудернацька книжка включає три україномовні твори: "Іродову мороку", "Бесіду Старого Розума з Недомислом" і "Хуторянку". Спроба перевидати їх у діаспорі не вдалася, бо тут Куліша взагалі не люблять яко русофіла. У Радянській же Україні його не любили як "буржуазного націоналіста", а Хвильовий ставив його вище за Шевченка.

 Щоб пізнати докладно ідеологію Куліша, треба вивчити його біографію і твори. До сьогодні це неможливе. Багато матеріалів лежить ще в архівах, наприклад, щоденник Куліша, про який згадує С. Єфремов. Свою розвідку про Куліша Єфремов назвав "Без синтезу". Щоб дійти до цього синтезу, треба більше дослідів. Тоді, може, стануть яснішими такі вчинки Куліша, як його намір у 1882 р. позбутися російського підданства. Як погодити це з його запеклим проповідуванням "двоєдиної Руси" з політичним пануванням Росії над Україною? Євген Маланюк пробував пояснити Кулішеву похвалу "на адресу несамовитого імперіального деміурга Петра І, і будь-що-будь, незвичайної німкені — Катерини II". Критик вважав, що ці імена Куліш підносив як символи, як "псевдоніми державотворчих факторів" з метою "ясніше, докладніше показати землякам, що є державність...". Це звучить непереконливо, коли згадаємо, як глибоко вірив Куліш в силу української культури. А водночас — писав про "политическое ничтожество Малороссии" (епілог до російського перекладу "Чорної Ради" 1857 р.)...

 Що дуже цінне в Куліша — це його незмінна переконаність у тому, що культура мусить бути понад політику. Хоча багато які з його власних поезій захаращено політикою, в принципі він обстоював автономію літератури. Звідти його старання прихилити Шевченка до Шекспіра й Пушкіна.

 Куліш-хуторянин — велика окрема тема. Можна не любити його теорії "моя хата скраю", але треба подивляти консерватизм Куліша як життєву філософію. Захід для нього — то Шекспір і Гете; у своїх листах він згадує Момзена, але ніколи — Бодлера. Це споглядання назад — не вперед — особливо важливо відзначити сьогодні, коли в Україні люди рвуться до найновіших думок Заходу. Ось що писав Куліш у "Листах з хутора" (1861): "Хоч же б і всі ви поробились письменними і, як там кажуть, просвіщенними; хоч би книжки німецькі так, як справжні Німці, почитували; а проте своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна, і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить".

 Тема "Куліш як перекладач" малодосліджена. Окрім Біблії, Куліш переклав уперше українською деякі драми Шекспіра. Англійську мову трохи знав, але невідомо, до якої міри користувався англійським оригіналом Та й чи міг він вільно читати Шекспіра, — того не знаємо. В перекладі "Антонія і Клеопатри", який видав в 1901 р. у Львові І. Франко, помітні дві риси, характерні для Куліша: 1. вживання надто українського терміна "гетьман" для відповідника англійського генерал (у Б. Тена "полководець"); 2. вживання старовинної лексики — "була єси", "паніматка", "леле". Деколи Куліш удається до напіввульгаризмів: "наскільки в тельбухах снаги чувати" (у Тена: "наскільки сили нам вистачить в легенях"). Взагалі в Куліша відчувається старомодність мови, що в перекладі Шекспіра може бути атрибутом. Відома англійська перекладачка Констанс Гарнет переклала російських класиків XIX століття майже 100 років тому, але її переклади перевидаються до сьогодні.

 Кулішів переклад "Антонія і Клеопатри" не поступається перекладові Бориса Тена (1986). Але хай вирішує читач:

 П. Куліш: Не лементуй і не вдавайсь у тугу, Що так мізерно все перемінилось У мене під кінець, а лучче згадуй І думки насищай минулим щастям. Як був найбільшим я царем на світі І благороднішим.

 Б. Тен: Не плач і не крушися над сумним,

Кінцем моїм, потіш себе думками Про той щасливий час, коли я був Між владарями світу найславншіий,

 Куліш-перекладач не застарів і сьогодні. В передмові до його перекладу "Гамлета" Франко влучно відмітив силу Кулішевої мови: "...якийсь розмірений широкий подих у власних творах і в перекладах сього автора, щось мов широкі, могутні рухи великого корабля на великій ріці... Куліш відкриває перед нами широкі перспективи, куди може дійти наша мова своїм багатством, своєю мелодійністю та різнородністю свого ритму". Переклади свої Куліш розглядав як частину власної культурницької місії:

 Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний! Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний, Приблуда степовий, наслідник розбишацький, Що й досі чествує свій путь і дух козацький?

 Стиль Кулішевої публіцистичної прози не гірший за його переклади. Він ясний і промовистий, далекий від стилю сьогоднішньої темної непролазної деконструкції. Ось приклад — короткий уривок з його статті про "Герценів "Дзвін" (1869): "Честь і слава тобі, щиросердечний чоловіче! Поти робив еси благе діло твоє, поки вбачав у тому користь рідному краєві твоєму. Не занапастив же ти свого часу даремне, бо ні єдине зерно правди не погиба на світі. Погибає тільки сама брехня та омана. Коли ще єсть у Московщині іскра вольності святої, то немало ти прислуживсь до того, щоб вона не гасла в попелі. Свого часу ті ж московські люди, що тепер, сліпуючи, дошукуються всюди, якби загасити таку іскру в холодному попелищі, дошукуватимуться, чи не тліє ще де-небудь тепло правди і волі, та й розгнітять ясне полум'я перед очима в інших народів. А поки що вітаємо тебе ми, задурені й задавлені Українці...".

 Правда, сьогоднішнє покоління, як і Кулішеве, мусить мати свою власну мову. Але Кулішева мова нині доступна всім, а чи буде доступним модний сучасний жаргон за сто двадцять років?

 Продовженням перерваного кулішезнавства повинні стати книжки про нього Віктора Петрова, які варто би перевидати. В них закладена основа наукового аналізу. Заповіджене видання творів Куліша в 10-ти томах доповнить наше знання про нього. В англомовному світі Куліш може стати ширше прийнятий, ніж Шевченко. А ластівкою нових досліджень в тому напрямі треба вважати новоопубліковану в Києві працю "Шлях сера Вольтера Скотта на Україну" Романи Багрій з Торонто. Такими шляхами дійдемо до Панька Олельковича.

 Джерело: Слово і час. – 1994. - № 8. – С. 19-22.