Думка у мене стоїть на сторожі почуття (Любовні сюжети в житті й поезії Пантелеймона Куліша)
ВОЛОДИМИР ПАНЧЕНКО
«Человек, стремящийся к высшим целям, на женщину должен смотреть более как физиолог, нежели как поэт», — записав якось Куліш у своєму "Щоденнику".
Було це в щасливу для нього пору серпня 1846 року. Куліш мешкав тоді в Петербурзі, в домівці П.О. Плетньова — друга Пушкіна, редактора журналу "Современник". Кар'єра 27-річного літератора й історика з України складалася блискуче. Його підтримували імениті патрони-благодійники, молодість і перші успіхи давали відчуття безмежності власних можливостей.
Куліш готувався їхати за кордон: Академія наук посилала його студіювати слов'янські мови. Він і справді багато вже встиг зробити. Видав свій перший роман ("Михайло Чарнишенко"), вивчив кілька європейських мов, перегорнув гори архівних раритетів, з яких мала постати його "Історія України", зібрав цінний етнографічний і фольклорний матеріал для "Записок о Южной Руси"... Викладав у гімназіях, працював у складі Археографічної комісії. Жив ідеєю воскресити героїчну, але присипану попелом забуття українську минувшину, стати ідеологом рідної літератури, яка розвивалася б як самостійне письменство. У колі його найближчих покровителів і друзів — професор Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), письменник Міхал Грабовський, у якого Куліш зупинявся, приїжджаючи в Олександрівку, що неподалік від Чигирина, заступник попечителя Київської навчальної округи Михайло Юзефович, художник і поет Тарас Шевченко, історик Микола Костомаров...
Куліш вибудовував свою долю і свій характер дуже раціоналістично. Стихійні пориви — не в його натурі. Домінують розрахунок, постійне озирання на себе самого, свідоме чи мимовільне приміряння "наполеонівського капелюха".
Себе він відносив до тих, хто покликаний служити вищим ідеалам. Отже, за його логічною схемою, на жінок мав дивитися радше як фізіолог, а не як поет. Хоча... Мав уже досить затяжний роман з юною Олександрою Білозерською, панночкою з Чернігівщини. Познайомився з нею незадовго до поїздки в Олександрівку (літо 1843 р.). Олександрі було тоді всього 15 років. Брат її, Василь Білозерський, пізніше розповідав, що Куліш просив руки Олександри вже під час другого свого приїзду до них у Мотронівку, але мати була проти: Пантелеймон Олександрович видавався їй людиною бідною, без певного становища. І тоді всіх ошелешила юна й тиха Олександра, яка сказала матері: "Вам не угодно, чтобы я вышла за Пантелеймона Александровича; я из вашей воли не выйду, но никто другой не будет моим мужем..." "Любовь ее преобразила, — згадував Василь Білозерський, — й целую ночь мать прислушивалась у дверей к громким рыданиям дочери".
А Куліш подався в Олександрівку, де, мешкаючи в Міхала Грабовського, переживав свою поразку. Перекладав четверту частину поеми Міцкевича "Дзяди" — "Любов за гробом", герой якої, Густав, страждає від того, що кохана сказала йому: "Забудь мене... Я буду вічно тебе пам'ятати, але не можу бути твоєю!". "Переводил я эту пьесу под влиянием страданий, похожих на страдания Густава", — згадував пізніше Куліш.
Однак у січні 1847 р. Пантелеймон Куліш і Олександра Білозерська таки повінчалися, хоча їхній роман міг, очевидно, закінчитися нічим. У Петербурзі, у Плетньових, Куліш захоплюється донькою господаря, Оленькою Плетньовою. Але — він недаремно якось зізнався, що думка в нього стоїть "на сторожі почуття". "Она (Оля Плетньова. — В.П.) мне нравилась, — писав Куліш у щоденнику за рік до одруження. — Й я почувствовал, что могу к ней пристраститься. Надо вести себя как можно благоразумнее".
Обережний і розсудливий Куліш не хоче давати волю своєму почуттю. Аргументи розуму для нього дужчі й важливіші, ніж сердечні порухи.
Закохані постійно зайняті думками про об'єкт своєї любові. У Куліша не так: його думки обертаються переважно навколо власного "я". Якби хтось узявся досліджувати любов егоїста, то біографія Куліша, його щоденники й листи могли б дати для цього чимало необхідного матеріалу.
Ось вирішальний момент: 16 грудня 1846 року Пантелеймон Олександрович приїздить з Петербурга в Мотронівку, і тепер уже мати Олександри проти шлюбу не заперечує. Куліш фіксує: "Напрасно я уверял себя целый год, что не любил Саши. Когда я простился с нею, возвращаясь с хутора, я почувствовал, что никто уже не даст моей душе таких ощущений. Мне жаль было потерять девушку столь кроткую, столь добрую, столь возвышенно-чистую, й я решился удержать ее за собою. Итак, я обьяснился с матерью, й решено, чтобы по возвращении из-за границы я женился. Теперь я спокоен. Знаю, с кем предлежит мне продолжать жизнь. О.П. (Оля Плетньова. — В.П.) не малороссиянка, иначе, может быть, она воспреобладала бы над моим сердцем. Я ее нежно люблю. Но Саша, воспитанная матерью, будет лучшею женою".
Чи не правда, холодного розрахунку тут стократ більше, ніж почуття? Він не ставить перед собою питання: "Що зможу дати їй я?" — оскільки зайнятий питанням про те, що зможе дати йому вона. Свідомість цієї людини живе схемою, а установка випереджає емоції. Куліш — резонер. Він раз-по-раз стає в позу вчителя життя. В ньому міцно поселилася впевненість у власному аристократизмі й особливому призначенні — тому високому й благородному призначенні, якому мусить бути підпорядковано все, зокрема й жіноча любов.
Свій намір одружитися після поїздки за кордон Куліш скоро поміняв. Вирішив, що буде краще, якщо з ним поїде й молода дружина. Адже "по возвращении моем из-за границь: я должен буду ввести свою жену в лучшее столичнеє общество. Провинциальный ее язык, обращение й недостаточность образования заставили; бы ее в таком случае играть незавидную роль"...
Вінчалися Пантелеймон і Олександра в церкві села Оленівка на Чернігівщині. Тарас Шевченко, одягнений у сіре пальто, з червоним шарфом на шиї, був на їхньому весіллі боярином. Він багато й гарно співав, жартував, танцював із сестрами нареченої кадриль, "екзаменував" їх з української мови. Намалював портрет Олександри, написав їй в альбом вірші.
Молода почувалася щасливою. Тішилася, що під час вінчання воскові свічі, вставлені в склянки з пшеницею і перев'язані пишним бантом, горіли рівно. То була обнадійлива прикмета.
Свічки, однак, горіли рівно не завжди. "Сладостные минуты" перших днів після весілля змінюються нервуванням, часом — роздратуванням і дражливістю, за які Куліш себе картає. Бачить же, що Олександра любить його, а тому й прощає різкі вислови і навіть образи. Перші дні після шлюбу "исполнены впечатлений высоких": читали разом Пушкіна й "Избранные места из переписки с друзьями" Гоголя, захоплювалися поезіями Шевченка, раділи листам Плетньова з Петербурга. Трохи згодом з'являються нарікання Куліша на "мелочность женских желаний й неудовольствий", але є вперте бажання довести наперекір думці друзів-киян, що одруження не зашкодить подальшим його успіхам. "Характер ее мне обещает спокойствие на всю жизнь", — із задоволенням констатує Куліш.
І раптом — крах. У березні 1847-го Пантелеймона Олександровича (він у цей час їхав з дружиною за кордон) арештовують у Варшаві, відправляють до Петербурга, у фортецю, а невдовзі — на висилку в Тулу. Це — наслідок розгрому Кирило-Мефодіївського братства, з членами якого Куліш був у близьких стосунках. Найбільший його "злочин" — "прикосновенность к делу об Украино-славянськом обществе,... его чрезмерные понятия о Малороссии и прежней ее славе".
Олександра Михайлівна клопочеться за чоловіка перед шефом жандармів графом Орловим. За нею теж встановлено секретний нагляд, оскільки вона, сказано в жандармських документах, "Пламенная украинка", яка "обращает на себя внимание чрезмерной любовью к родине своей, Малороссии".
Тула — то результат її клопотань. Могло бути й гірше, і тоді хтозна, чим би обернулися для Пантелеймона Олександровича чотири місяці, проведені в Олексіївському равеліні, хронічний ревматизм грудних м'язів, загроза туберкульозу, нервовий стрес, депресія...
У Тулі вони знімали тісну темну квартиру. Служби Куліш довгий час не мав, тому повністю віддавався літературним заняттям. Дружина стала для нього ланкою зв'язку з волею, їздила в Київ, до рідних у Мотронівку, в Петербург, шукала знайомих, які допомогли б скоротити тульську висилку. Коли розлука затягувалася, писала в Тулу листи. Ось кілька начерків з її послань до чоловіка.
Лежу на том же диване, гляжу на купол, освещенный солнцем, испытываю те же мучения, думая о тебе. Та же птичка чирикает и так же рано пробудилась со мною. Грустно!..
Я говорила П.А. (Плетньову. — В.П.) о тебе. Он сказал: он похож на ребенка, напишите ему нежное письмо и вместе с тем строгое и убедительное...
Я все еще у Льва С. ожидаю ответа из канцелярии І отделения. Мы должны всю свою надежду положить на благотворительность графа Орлова й Леонтия Васильевича Дубельта. — В.П.)...
У Тулі, як і належить, Олександра Михайлівна була зайнята домашньою роботою, переписувала Кулішеві рукописи. За чотири роки він написав чимало: "Повесть о Борисе Годунове й Дмитрии Самозванце", історичний роман "Алексей Однорог", роман-утопію "Искатели счастья"...
Невдовзі після смерті Миколи І у 1855 р. Пантелеймон Куліш отримав можливість друкуватися. На межі 5О-х і 60-х років, коли в Росії почнеться ліберальна відлига, він розгорне бурхливу видавничу й літературну діяльність. І саме в цей час сімейний човен Кулішів зазнає найбільших хитань.
Справа в тому, що на порозі свого 40-річчя Куліш, втомлений і душевно зів'ялий, вирішив спробувати себе в ролі дон-жуана. Відчував, що молодість минає, життєкольори блякнуть, родинне життя покривається пеленою буденщини... Таке було, до слова, не тільки з Кулішем. На сорокарічному рубежі зарясніли "романічні" сюжети в житті Володимира Винниченка; у молодшу за нього на 16 років Шурочку Аплаксіну закохався Михайло Коцюбинський...
Про романи Куліша написано чимало, особливо в 90-ті роки, коли ім'я цього письменника притягувало до себе багатьох дослідників. Допитливих можна відіслати до блискучої праці Віктора Петрова "Романи Куліша" (це і белетристика, і наука; див., зокрема, "Вітчизна", 1991 р., №№ 4, 5, 6), а також до українського еротичного журналу "Лель" (1993 р., липень — серпень), де вміщено давню розвідку Павла Чубинського під назвою "Женщины за мной волочатся..." З малодоступних джерел варта згадки книжка Олександра Дорошкевича "Куліш і Милорадовичівна" (К., 1927). Ці твори не поступляться сторінкам знаменитого Андре Моруа...
Починаючи з 1856 року, в любовній біографії Куліша одне за одним з'являються нові жіночі імена. Олександра Милорадович, панночка з села Калюжиці, що неподалік від Прилук, яка зачарувала Куліша своїми піснями, своєю юністю, — з нею він майже чотири роки листувався.
Марко Вовчок, популярна письменниця, авторка "Народних оповідань", які з'явилися у світ завдяки Пантелеймонові Кулішу. Параска Глібова, дружина відомого байкаря. Ганна Рентель, юна красуня з Полтавщини, яка чекала від Куліша відповідей на питання, як жити...
Дивні це романи. Майже всі вони — "романи в листах". У них Куліш (якщо вживати епітети, що їх використовує Віктор Петров) — хисткий, обережний, нервовий, жовчний, неврівноважений, мстивий, себелюбний, двозначний, самовпевнений, хитрий... Олександра й Ганна захопленими очима дивилися на нього як на знаменитість, Параска готова була кинути чоловіка й податися на поклик кохання. Він же їх повчає, робить один крок уперед і два назад, стає в позу самотнього й жертовного пророка. Часто втікає у працю і холод самотності, залишаючись і справді більше "фізіологом", ніж поетом. І тільки одного разу, в 1859 р., Куліш готовий був, здається, кинутися в "пекло кохання", — подався в Німеччину, щоб зустрітися там з Марком Вовчком, цією українською Жорж Санд, але... зазнав фіаско.
Кулішеві романи — це, як пише В. Петров, "півромани", "півкохання": "жінка віддавалась цілком, а чоловік не наважувався переступити останньої межі". У них виявлявся своєрідний "платонізм в адюльтері". Знаючи, що Куліш у коханні уникав побачень і зустрічей, віддавав перевагу "коханню до далекої", бажав мати не коханку, а кореспондентку, "близьку-далеку душу", ми, очевидячки, натрапляємо на випадок своєрідного тікання "в душевне підпілля, на глибокий внутрішній злам".
Але чи було від того легше Олександрі Михайлівні? Період чоловікових дивних романів був для неї порою страждань, принижень, нервових стресів. Мучилася своєю непотрібністю, тяжко переживала зверхнє ставлення до себе. Відчувала, знала, що він вважає її малоосвіченою й надто буденною жінкою. І все ж, довгий час намагалася якось змиритися з долею нелюбої дружини, аж поки не поїхала-таки в Мотронівку. То був розрив...
Але, як виявилося, не остаточний. Мандрівник повернувся додому. Кулішеве бездарне "дон-жуанство" закінчилося, і вони — згідно з химерною логікою химерного життя — знову були разом. І у Варшаві, де Пантелеймон Олександрович служив у царській адміністрації, і у Відні, і в Петербурзі... і, звичайно, в Мотронівці, де Куліші назавжди поселися з 1877 року. "Ганнина пустинь" — так назвав хутір схильний до високого стилю Куліш, маючи на увазі літературний псевдонім своєї дружини — Ганна Барвінок...
В останній прижиттєвій збірці Пантелеймона Куліша "Дзвін" (1893 р.) поруч з поезією, сповненою історичних та політичних мотивів, раптом знаходимо цілу низку любовних віршів. Цей вечоровий інтим старого поета — дивна сторінка в антології української любовної лірики, де переважають здебільшого молоді почуття, чи то світлі, чи то захмарені драмами й розчаруваннями. А тут — спокій і внутрішня гармонія людини, яка завершує життєве коло, сповнюючись світлим сумом і вдячністю Жінці, яка була поруч в радості і скруті. Незважаючи ні на що...
...Є в "Дзвоні" ... низка віршів ліричних, особистих, тихих, як далекий гук вечірнього дзвона, і жалібних, як гірська трембіта, — писав здивований Іван Франко у рецензії на останню збірку П. Куліша. — Небагато тих віршів — не знаю, чи набереться їх 10-15 на 99 п'єс, поміщених у книжці, та вони становлять її головну вартість, їх сміло можемо і з погляду на форму, і з погляду на мову і на зміст зачислити до перлів нашої поезії. Ніколи Куліш не написав нічого кращого над отсю віршу, що має напис "Чолом доземний моїй же таки Знаній" — мабуть, його дружині, Ганні Барвінок.
Франко, звичайно, не помилився. Саме їй, Олександрі Михайлівні, своїй терплячій дружині, Пантелеймон Олександрович присвятив ті пізні квіти поетичного інтиму.
Я згадую той день і час благословенний,
Як дух твій молодий мене з землі підняв
І побут хуторний, захмарений, буденний,
Огнем твоїх очей живущих осіяв.
Що та вода в казках живуща і зцілюща?
Жизнь у тебе в очах, блаженна-невмируща.
За епіграф до цього вірша-зізнання він узяв рядки свого улюбленого Пушкіна: "Я помню чудное мгновенье...". І назвав його теж "по-пушкінськи" — "Видіннє"...
Дивно. Пушкін "присутній" і ще в кількох інтимних поезіях Куліша (наприклад, у посланні "До Ганни Барвінок"). Може, справа саме в суголосності настроїв просвітленості й суму, внутрішнього ладу, того альтруїстичного пориву, який дарує почуття душевної гармонії?
Кажуть, що в старості вони нагадували Філемона й Бовкіду. Річка увійшла в береги. Настала "ідилія старосвітського подружжя" (П. Чубський).
Ідилія? Хтозна. Але немає сумніву, що в тому мотронівському відлюдництві Олександра Михайлівна була чоловікові найкращою супутницею. Після смерті Пантелеймона Олександровича (1897 р.) вона поклала на себе нелегку ношу — турботу про його спадщину. Дітей вони не мали, тому Олександра Михайлівна сподівалася взяти на виховання дитину, яка в майбутньому, можливо, стала б продовжувачем справи її чоловіка. Клопоталася виданням творів Куліша, вела листування з його приятелями та знайомими, шукала притулку для мотронівського скарбу — книжок, картин, документів, які позбулися господаря...
Ця жінка взяла на себе нелегкий хрест — бути Кулішевою дружиною і самовіддано несла його до кінця...
Джерело: Дивослово. -1997. - № 12. – С. 34-36.
