Дума
Коли над нивою моєю
Ударить грім та над землею
Стовпи наставить вихор пилу,
Та зрідка блискавка змарнілу
Осяє землю де-не-де
І дощ силенний упаде,—
Радію я, бо знов прогляне
Веселе сонечко, і встане
Умита божою росою,
Сповита новою красою,
Стомлена нивонька моя,
І чую мир на серці я.
Коли ж вона, улита потом
Моїм трудовим та клопотом
Безсонним скохана, марніє,
А по-над нею тяжко ниє
Злиденна хмара зла мошки
Та скрізь гуляють ховрашки,—
Турбуюсь я, бо вже не ждати
Міні од неї благо дати...
Даремна праця і надія!
На серці ж сум лихеє діє:
Воно холоне, омліва...
І никне, никне голова.
