Текстотипи у забутій науково-популярній розвідці Івана Нечуя-Левицького
Наталія Дзюбишина-Мельник
Ще 1876 р. спочатку в різних числах львівського часопису «Правда», а згодом окремим відбитком з’являється цікава етнографічно-фольклористична розвідка Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу» (вдруге її видруковано лише 1992 р.! в Києві). Почавши статтю із частки «ще» хочемо наго лосити не лише на тому, що це був початок нового акту в драмі українського буття, зокрема культурного, а й на особливій значущості цієї праці письменника для контексту літературної мови другої половини ХІХ ст. Праця засвідчила про ґрунтовні знання І. Нечуя-Левицького і в галузі української та світової міфології, і різножанрового фольклору, і загалом етнографічних матеріалів того часу, і обізнаність автора з досягненнями міфологічної школи в європейській та російській фольклористиці. А проте цей доробок І. Нечуя-Левицького був загалом негативно оцінений сучасниками, а згодом названий шкідливою буржуазно-націоналістичною літературою. Цю працю згадували автори лише за кордоном у спеціальних виданнях, як-от І. Огієнко у монографії «Дохристиянські вірування українського народу» у 1965 р. Одним із закидів тодішніх опонентів І. Нечуя-Левицького стало те, що тепер усвідомлюють як найвагомішу прикмету кожного народу — осібність його ментальності (висловлюючись сучасним терміном). І. Нечуй-Левицький розкрив її в тому ракурсі, який, за правом дослідника, обрав сам, власне, обмежившись описом коріння релігійності українців. Перед нами зразок науково-популярного викладу дуже глибинних, а тому складних світоглядних позицій народу. І вже це є підставою, щоб з належною повагою поставитися до праці різнобічно ерудованого письменника, до того ж вона стверджує право народу оголосити про свій оригінальний світогляд освіченим людям своєю ж мовою. Нагадаймо, що друга половина ХІХ ст. — період загального захоплення процесом збирання етнографічних матеріалів, особливо дотичних до вірувань того чи іншого народу. Щодо теоретичного осмислення фольклорно-етнографічного матеріалу, то в час, коли І. Нечуй-Левицький написав працю, так звана міфологічна школа почала вже поступатися перед історико-порівняльним методом, і письменник своєю розвідкою доводить його переваги. Не будемо називати навіть найвагоміших праць, у тому числі Я. Головацького та М. Костомарова (вони передували розвідці І. Нечуя-Левицького), але наголосимо: всі вони (принаймні згадувані у солідних джерелах) — російськомовні, навіть стаття І. Франка про спалення упирів у його рідному селі — Нагуєвичах. Тому зрозуміла сміливість наддніпрянця І. Нечуя-Левиць кого, якому довелося долати значні перешкоди в репрезентації науковоосмислених фольклорно-етнографічних фактів книжно-писемною мовою, хоча й полегшеною популяризаторським наміром письменника.
Сміливість І. Нечуя-Левицького полягає ще й у тому, що лейтмотивом свого твору він зробив цілком очевидну й органічну для кожного тямущого думку: які б не були першоджерела, впливи, аналогії з іншими народами у світобаченні (читай: ментальності) українців, зафіксувавшись у його фольклорі, світобачення стає вже власне українським. Розуміння цього письменник наголошує у висловах на кшталт: українська народна поезія, давній український народ, в українській міфології, українська фантазія, на Україні розказують, на українській землі тощо, і лише зрідка пропускає означення, як-от народ вірить. Відповідно до авторських розмислів у слова український виникає широка опозиція: зендський, арійський, персидський, слов’янський, індуський, грецький, римський (латинський), литовський, білоруський, великоруський, скандинавський, німецький, китайський, хорватський, сербський, тобто будь-які явища (чи то культурні, чи мовні, чи історичні) І. Нечуй-Левицький бачить завжди в ракурсі конкретно-етнічних (національних) особливостей. Натомість інші, наприклад згадувані вже М. Костомаров, Я. Головацький — його старші сучасники — в своїх працях аналогічної тематики шукають більше ознак спільнослов’янськості.
Отже, І. Нечуй-Левицький тримався українського первня і мовно, і концептуально, що стає ключем до розуміння його ставлення до живого мовлення як основного джерела окнижнення мови і формування нейтрального стильово-стилістичного тла.
У цій роботі ми окреслимо, або, як сказав би І. Нечуй-Левицький, омежуємо лише один проблемний момент, що може лакмусово виявити здобутки письменника на тлі тогочасної літературної мови, зокрема в функціональному аспекті вже тоді (на другу половину ХІХ ст.) стильово асиметрично представлений на сході та заході України. Можна сказати, що працею «Світогляд українського народу» І. Нечуй-Левицький сприяв виробленню спільних засад для формування стильових норм єдиної літературної мови, які ховаються в тексті. На сучасно му етапі лінгвістика тексту — один з найбільш досліджуваних об’єктів, проте з огляду на його складність марно сподіватися на вироблення однозгідних засад. Кожен із системно розроблених підходів слугує розкриттю котроїсь з іманентних рис. У нашому дослідженні ми застосували поняття текстотипу з опорою на оповідача, або інакше — наратора. Саме він, як екстралінгвістичний чинник, зумовлює добір та організацію мовних засобів.
Крім поняття наратора-творця тексту — для виокремлення та розуміння суті текстотипу важливим є також поняття про функції слова як такого. Для диференціації двох основних його функцій ми спираємося на опозицію: логоцентричне/фактоцентричне слово. Зміст цієї опозиції докладно висвітлено у праці Е. Шестакової «Теоретические аспекты соотношения текстов художественной литературы и коммуникации: специфика эстетической реальности словесности нового времени» (Донецьк, 2005), проте стосовно нашого дослідження ми внесли певні корективи у значення словосполучень. Логоцентричне слово — це слово, пов’язане з духовним, апрагматичним буттям людини, одним з проявів якого можна вважати фольклорні твори. Отже, і функція такого слова — логоцентрична. Фактоцентричне слово — це слово, що пов’язане з прагматичним життям людини, зокрема його логіко-пізнавальною діяльністю. Таким і є слово в науковому стилі. Якщо для логоцентричного слова важать естетичні переживання адресата, його художньо-образне сприймання дійсності, то для фактоцентричного, як свідчить сам термін, важать факти — назви осіб, істот, їхні ознаки, їхні дії тощо. Наратор творить свій текст, апелюючи чи до логоцентричного чи до фактоцентричного слова, а за певних умов — до обох одночасно.
У праці І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології» ми виявили три текстотипи. Вони по-різному комбінуються і сусідять у цілісній тканині тексту, виконуючи свою основну функцію: бути посередником між інформацією та адресатом. На нашу думку, вивчення текстотипів має передувати вивченню власне стильово-стилістичних засобів, оскільки завдяки типу наратора стає зрозумілою мотивація залучення тих чи тих стильовостилістичних засобів.
Текстотип №1 твориться одним наратором — автором-дослідником фольклорних текстів. Це сам І. Нечуй-Левицький. Він відбирає з фольклорних текстів потрібні факти, організовує їх на логічно-поняттєвій основі з тим, щоб висвітлити науково-пізнавальну цінність досліджуваного матеріалу. Інакше кажучи, наратор-дослідник переводить логоцентричне слово, яким воно є у фольклорних творах, на прагматичну царину, тому можна говорити, що створюваний наратором-дослідником текст має лише фактоцентричну вартість і загалом — природу. Сам І. Нечуй-Левицький нагадує про це так: факти міфологічні, із фактів, національні українські прикмети, незвичайні прикмети тощо. При цьому наратор розраховує на пресупозитивні (набуті до новостворюваного тексту) знання адресата. Простіше — наратор-дослідник розраховує на те, що адресат знайомий з відповідними фольклорними творами. Отож йому, наратору-досліднику, не потрібен ще один наратор з його текстом. Хоча цього наратора і згадувано час від часу (як-от: український народ любив, український народ вважає, на Україні вірять), насправді це — лише паспортизація готових текстів. Наратор-дослідник апелює до них, але не цитує, хіба подекуди вживає словосполучення з постійними епітетами на кшталт: дрібен дощик, ясна зброя, сивий соколонько. Такі утворення — клішовані, тому вживані як назви цілісних понять. Наратор-дослідник у текстотипі №1 намагається помітити однотипні факти, явища, процеси, персонажі у різних фольклорних творах, аби виявити певні закономірності, з’ясувати їхню типологію, а отже — штрихи до картини релігійного світогляду українців. На цьому наголошує сам наратор: порозкидані прикмети, ми можемо намалювати кілька міфічних давніх образів і т. ін. І. Нечуй-Левицький не раз подає зразки таких узагальнень на підставі аналізу різних фольклорних текстів чи їхніх варіантів, як-от: В декотрих колядках колядники славлять Христа, Діву Марію, св. Іллю, св. Василя, св. Петра. Попередня обізнаність адресата з фольклорними творами дає можливість нараторуадресату, наголосивши на потрібних моментах, зосередитися на аналізі та висновках. Наприклад: Небо, засіяне зірками, сонце, місяць, зоря, хмари, дощ, вітер, роса, грім, блискавка — все те попереду усього звертало на себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раніше, ніж земля і все, що на землі. У таких випадках цитати-покликання на автентичний текст — зайві.
Текстотип №1 змістовно значущий та вагомий завдяки своїй узагальнювальній скерованості та орієнтації на попередню обізнаність адресата з автентичними творами. Це робить текстотип інформативно потужним і одночасно — об’ємно стислим. Водночас він не може претендувати на домінантне становище у тексті, адресованому пересічному читачеві. Це й спостерігаємо у праці І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології».
Текстотип №2 твориться двома нараторами: автором-дослідником та автором-переповідачем фольклорних творів. В обох випадках це — І. Нечуй-Левицький. Наратор-переповідач з’являється тоді і для того, щоб запобігти лакунам пресупозитивних знань адресата. Він робить текст зрозумілим для будь-кого, а не лише для попередньо обізнаного з фольклорним текстом адресата. Спираючись на автентичний твір / автентичні твори, наратор творить новий текст — препарований відповідно до завдань дослідження і компресований з огляду на обмежувальні рамки дослідницького твору. Компресії (ущільненню, що йде в парі з елімінацією) зазнають ті компоненти, що малозначущі для предмета дослідження. Це добре простежується при порівнянні автентичних творів з тими, що зазнали трансформації від наратора, наприклад у розповіді про нечисту силу: Домовики настали на світі тоді, як Бог дозволив старшому чортові натворити собі слуг, вмочивши палець у воду і стріпнувши ним.
Наратор-переповідач також має подавати інформацію і про варіанти фольклорних творів, щоб забезпечити наратора-дослідника достатнім матеріалом. Отже, у праці І. Нечуя-Левицького (текст наратор-переповідача) натрапляємо на такі вислови: в одному/однім варіанті, в другому/других варіантах, в одній колядці, в других купальських піснях тощо. Наприклад: В одній колядці говориться, що два голубочки знялися, полетіли, крилечками всі степи вкрили, голосами увесь світ звеселили й ліси заглушили, і самі вони кажуть, що вони не прості голуби, а два янголи. Наслідки узагальнення різних варіантів автентичних творів бачимо у таких об’явленнях чорта: Чорт показується людям паничем, німцем, ляшком у куценькому фраці, з-під котрого теліпається невеличкий хвіст, у німецькому брилі, з-під котрого стирчать ріжки.
Впадає в око те, що текст наратора-переповідача часто насичений різними художньо-виражальними засобами, серед яких: словосполучення з постійними епітетами (калинові мости, ясна зброя, чисте поле, золоте насіння, ярі бджоли); порівняння (полетів соколом, женці наклали на полі снопів, як дощу, кіп, як зірок на небі; господар став межи копами, як ясний місяць між зорями); прикладкові утворення (звір-тур, птиця-сокіл, рай-дерево); плеонастичні утворення (тур-олень, срібло-злото); гіперболи (як затрубить він у яворову трубу, іде голос по всіх долинах); тавтологія (вити-перевивати (вінок), слихи слухав); епітети-числівники з приписуваним їм магічним значенням (три свічки, три яблука, сім мечів).
До художньо-виражальних засобів, вважаємо, належать і знакові слова. Це значущі для української культури лексеми, що здавна слугували засобом самоіндентифікації українців, або інакше — засобом співпричетності до української культури, що конотується як рідна. Наукове осмислення цього явища — здобуток етнопсихології сер. ХХ ст. (хоча і досі знакові слова сплутують із значно ширшим колом слів з національно-культурним змістом, частиною яких вони є). Вже І. НечуйЛевицький помічає такі слова, проте зазвичай прив’язує їх до міфологічного або християнського мислення українського народу, називаючи символами. Наприклад: Соколине гніздо на вершечку мирового дерева звите з таких матеріалів, котрі всі в українській поезії служать міфологічними символами світу. Калина своїм червоним цвітом скрізь у піснях служить символом краси й світла.
Наголосимо, що саме текст наратора-переповідача відкриває можливості і для наратора-дослідника залучати художньовиражальні засоби. Для прикладу наведемо зразки з тексту наратора-переповідача (1) і наратора-дослідника (2):
(1) Мале, мізинне гетьманське дитя все в сріблі, в золоті, вкрите чорним оксамитом; воно біле, в червоних чоботях, сидить на золотому креселку, грається червоним яблучком, крає його золотим ножиком.
(2) Мале гетьманське дитя опи-сується в веснянці достоту такими фарбами, як і в колядках та щедрівках. Іван княжевич, котрий так само любить сидіти на золотому стільчику, і бувши дитям, грався і підкидався червоним яблучком.
Помічаємо, що основним джерелом художньо-виражальних засобів і для наратора-переповідача і для наратора-дослідника виступають поетичні твори. І не дивно, оскільки вони найкраще утримують в пам’яті мовні формули образного мислення для передачі важливих ідей. Свідомий цього, І. Нечуй-Левицький зауважує з приводу релігійних пісень: Сама їхня віршова форма оборонила їх од вольних змін гулячої й вольної фантазії. Слово в переказі з автентичного тексту набуває двоєдиної природи. З одного боку, воно зберігає логоцентричну сутність фольклорного твору, оскільки покликане виявити і передати духовний первень народу, а з другого — стає фактоцентричним, виконуючи прагматично-пізнавальну роль для нараторадослідника. Наведемо бодай фрагментарно приклад того, як текст наратора-переповідача підхоплює наратор-дослідник, використовуючи цей текст для аргументованого наукового розмислу та висновків: В кривому танці дівчата співають про вінок; той вінок в’є дівчина і вішає у теремі (або в терені) на дереві, на золотому кілку, на шовковому шнурку. Дерево в теремі то мирове дерево серед світу з золотим верхом, з соколиним гніздом зверху, як воно описується в колядках. Композиційно текст наратора-дослідника може і передувати, і вклинюватися у текст наратора-переповідача, а може посідати постпозицію, як у наведеному вище прикладі.
Доступний фактично кожному читачеві, текстотип №2 має досить велику питому вагу у праці І. Нечуя-Левицького, адже її адресовано широкому загалу.
Текстотип №3 твориться, як і текстотип №2, двома нараторами. Один із них — спільний також і для текстотипу №1. Це — наратор-дослідник (сам І. Нечуй-Левицький). Другий нара- тор — анонімний автор фольклорних творів. Наратор-анонім, з одного боку, забезпечує наратора-дослідника матеріалом для його наукової праці, а з другого, — подібно до наратора-переповідача у текстотипі №2, запобігає лакунарності у знаннях адресата. У текстотипі №3 бачимо максимальну осібність текстів кожного наратора, а тому можемо однозначно стверджувати, що фольклорні твори повністю зберігають свою логоцентричність, або інакше — апрагматичну, духовно значущу сутність. Тексти наратора-дослідника фактично не позначені двоїстістю, як у текстотипі №2. Вони — фактоцентричні, як у текстотипі №1. Оскільки наратор-дослідник спирається у своїх розмислах на тексти наратора-аноніма, тобто на залучений автентичний фольклорний твір, він уникає нефактологічної інформації. Так, в одній з цитованих колядок знаходимо вислови: дрібного піску, синього каменя, чорна землиця, студена водиця, зелена травиця, синє небо, світле сонечко, ясен місячко. Натомість коментар-тлумачення (текст наратора-дослідника) до цієї колядки дуже лаконічний: У колядках до нашого часу додержався дуже давній погляд народу на самий акт сотворення світу. В колядках ясно описується, що сотворили світ два голуби. Так само в коментарі до купальської пісні залучено лише один постійний епітет, а власне дрібен (дощик). Пор. тексти наратора-аноніма (1) і наратора-дослідника (2):
(1) Посічи мене на дрібен мак
Да посій мене да на трьох грядочках.
Ай уродиться да твори-зіллячко:
Що перве зілля — то ж василечки,
А друге зілля — то ж барвіночок,
А третє зілля — то ж любисточок.
(2) У сім образі ясно намальовано, як грім розбиває хмару, січе її на дрібен дощ, а од того дощу родиться на землі всяке зілля.
Текстотип №3 має найбільше з-поміж усіх текстотипів значення для утвердження авторитетності мовного тіла фольклорних творів. Саме видрукування (описьмовлення) усних за походженням та побутуванням текстів, введення їх у науковий обіг як гідного предмета дослідницької думки означає піднесення значущості цього явища народної культури до рівня явищ професійної культури. Це було дуже актуальним у ХІХ ст. з причин тривалого зверхнього ставлення до будь-яких проявів народного життя і це залишається так само актуальним вже з інших причин — штучного відчуження цього різновиду національної культури за рахунок нав’язування маскультури — дегуманізованої та денаціоналізованої.
Разом з текстотипом №1 текстотип №3 творить царину наукового стилю. Текстотип №2 — це царина науково-популярного стилю (точніше — підстилю). Принципи організації кожного з текстотипів цілком відповідають сучасним уявленням про науковий та науково-популярний стилі. А значить, Іван Нечуй-Левицький вже у другій половині ХІХ ст. працював над стильовим розвитком української літературної мови.
