До історії одного вірша Гійома Аполлінера
Іван Гришин-Грищук
Моє знайомство й водночас зацікавленість творчістю Аполлінера виникли просто-таки випадково. Європейський рух Опору по-новому відкривав напівзабуті імена: Прага — Кафку, Відень — Рільке, Париж — Аполлінера і т. д. Під час серпневого (1944 р.) повстання парижан у столиці Франції перестали виходити пронацистські газети, натомість з’явилися часописи нової доби — «Паризьєн лібере», «Дефанс де ля Франс», «Ліберасьон» тощо. В неділю, 20 серпня, поспішаючи до ранкової меси, я купив на майдані Сорбонни газету «Паризьєн лібере», в якій прочитав вірш Гійома Аполлінера «Відповідь запорозьких козаків турецькому султанові» (в оригіналі «константинопольському султанові»).
На кожного, хто розгорне том віршів поета, одразу повіє густим духом ерудиції, незвичайної і заплутаної, добутої автором «Алкоголів» у ті безконечні години, котрі він просиджував у Національній бібліотеці задовго до початку Першої світової війни. Важко погодитися з твердженням, нібито він просидів усе своє життя в корчмі, як пишуть.
Що відповідає правді, так це те, що він першим у світовій літературі відмовився від розділових знаків внаслідок протестів редакторів і коректорів, які ніяк не хотіли примиритися з його вередливою розстановкою ком і крапок, і він перестав ними користуватися взагалі. Це до певної міри ускладнило сприйняття вірша, але в Аполлінера знайшлося багато наслідувачів.
Через 17 років я знову, так само випадково, наштовхнувся на «Відповідь запорозьких козаків турецькому султанові» Аполлінера, цього разу українською мовою в перекладі Миколи Терещенка в № 12 журналу «Всесвіт» за 1961 рік. Переклад близький до оригіналу. Ось його текст:
Злочинніший ніж лиходій
Рогатий нібито чортяка
Ти справжній Вельзевул гидкий
Що сіє скрізь мерзоту всяку
Не підем ми на шабаш твій
Гнила Салоницька рибина
Жахне кільце бридких примар
Списом розідрана личина
Коли кишки здимав катар
Родила сука юду-сина
Заюшений Подільський кат
Що вартий тільки глузування
Свиняче рило кінський зад
Це наша відповідь остання
Затям її проклятий гад.
Вільнолюбний дух запорожців та їхня вірність братерству й свободі надзвичайно імпонували Аполлінерові в пору його молодості. Це й зрозуміло. Безправний і транже, він час од часу відмічався в префектурі поліції як безробітний іноземець, існував на випадкові заробітки. Мати, хоч як любила свого безпутного сина, мало уваги звертала на його духовні запити. Аполлінер був домашнім учителем, писав за якогось пройдисвіта Енвара роман-фейлетон, горбатився над паперами в маклерській конторі. Тоді ж таки глибоко переживав зраду Марі Лорансен, яку палко кохав. Про цей факт можна було б і не згадувати, коли б дехто з дослідників творчості Аполлінера (зокрема бельгійський поет Робер Гоффен) не стверджували, що зрада Марі Лорансен дала поштовх Гійому до написання циклу віршів про запорожців, якими він нібито в такий спосіб висловив свій гнів і біль. Робер Гоффен пише, що тільки тут треба шукати ключі до розгадки створення таких дивних і таких не зрозумілих для французів поетичних рядків.
Проте ця зрада, на мою думку, була надто пересічним фактом, щоб породити той гнів, з яким написано «Відповідь». Корінь поетової зненависті глибинніший, і це не важко простежити.
Після виходу збірки Аполлінера «Алкоголі» (1913) і книжки «Кубісти. Естетичні роздуми» на поета посипалися безпідставні звинувачення офіційної Франції. До знеславлення талановитого митця чимало доклали зусиль заздрісники, і, можливо, ця буря в склянці води невдовзі минулась би безслідно, як багато чого минає в житті. Але саме тоді вийшла в світ книжка «Рим Борджіа» в серії «Майстри кохання» за підписом Гійома Аполлінера. Вона й долила олії в огонь.
У часописі «Меркюр де Франс», постійним співпрацівником якого був Аполлінер, раптом з'явилася негативна рецензія Жоржа Дюамеля — поета, що разом з Жюлем Роменом і Шарлем Вільдраком належали до школи унанімістів. Рецензія Дюамеля розглядала збірку віршів «Алкоголі» як негативне явище в тогочасній французькій поезії. Пе був справжній пасквіль із звинуваченням у безпринципності й аморальності. Критик назвав Аполлінера торгашем дешевих раритетів. А між тим до такого звинувачення Дюамель дійшов не сам, його спільницею стала мадам Рошільд, дружина головного редактора «Меркюр де Франс», чиї любовні домагання були зневажені Аполлінером.
Принижений та ображений недавнім арештом (у зв’язку з крадіжкою картини «Джоконда») поет захищався як міг, навіть викликав Дюамеля на дуель, від якої той відмовився. На захист Аполлінера виступив поет Макс Жакоб, його близький друг. Він частково примирив Гійома з редакцією «Меркюр де Франс», проте рана в серці поета, заподіяна заздрісниками й «флюгерами», була надто болюча. Щоб якось помститися, він висловив гнів і обурення своїм наклепникам через лист запорозьких козаків турецькому султанові. (Актуальність публікації «Відповіді» в газеті «Паризьєн лібере» під час війни була очевидною).
Природно постає питання іншого порядку: якими джерелами користувався Аполлінер при написанні «Відповіді...»? Щодо цього серед дослідників творчості видатного французького поета досі не існує одностайної думки. Мішель Декоден, аналізуючи зб. «Алкоголі», стверджує, що Аполлінер користувався якоюсь французькою книжкою, де йшлося про запорожців, або що вірш цей написаний під враженням якоїсь репродукції відомої картини художника Іллі Рєпіна.
На думку Сергія Ястребцова, відомого більш під іменем Едуарда Фера, який до кінця свого життя зберіг найкращі спогади про поета, Декоден мав на увазі брошуру етнографа Жозефа де Байя (Париж, 1903). Може бути, що Аполлінер читав цю брошуру, але ж вона містить дуже скупі дані про «Листування запорожців з султаном». Не витримує критики і здогад про те, що поет створив «Відповідь...» під впливом враження репродукції картини Іллі Рєпіна, яку він міг бачити у Пікассо. Так чи так, щоб написати поезію, сповнену динаміки, поетові треба було знати про листа запорожців, уже не кажучи про близькість до оригіналу. То звідки він узяв його? З якої книжки вичитав?
Відомо, текст «Листування...» неодноразово друкувався в минулому столітті українською та російською мовами. Він міг бути доступний Аполлінерові найвірогідніше або з популярного журналу «Русская старина» (який, до речі, багато уваги приділяв польському питанню), де текст «Листування...» був тричі відтворений в 1872-1873 pp., або з численних книжок Д. І. Яворницького, наприклад з книжки «Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман...» (С-Пб., 1894).
До такої думки підводять деякі спомини сучасників поета. Так, Фернанда Олів’є, колишня подруга Пікассо, у своїх прекрасних мемуарах про Аполлінера згадує, що поет свого часу дуже захоплювався літературою слов’ян. Правда, вона не пише, яких саме. Припустимо, якщо він читав тільки польську літератуpy, то й тоді йому був відомий «Лист запорожців до султана».
Це припущення підтверджують знайдені журнальні публікації - 16 віршів, присвячених «Листуванню...», а також коректурні відбитки збірки «Алкоголі», яка вийшла друком у видавництві «Меркюр де Франс». Аналізуючи їх, бачимо, що Аполлінер при написанні «Відповіді...» виходив із варіантів «Листування запорожців з султаном», які склалися в 70-і pp. XVII ст. й охоплювали важливі події в житті українського народу, а саме: грабунок і осаду Кам’янця-Подільського турецьким султаном Махмудом IV, похід турків і татарів на Запорозьку Січ під час Різдва 1674 p., а також поразку нападників та успішний похід козаків на Кримське ханство під проводом кошового Івана Сірка.
Цілком можливо, що Аполлінер ознайомився з «Листуванням...» у місячнику «Les Annales des nationalités», що виходив у Парижі під редакцією Пелиссє і Габриса. Деякі примірники цього журналу виявлено в архіві поета. Цікаво, що редакція цього часопису час від часу друкувала матеріали з історії України, підтримувала тісні зв’язки з Науковим товариством імені Шевченка у Львові. Про те, що Аполлінер читав цей журнал, згадує і близький його друг Блез Сандрар.
Однак, хоч би якими джерелами користувався Гійом Аполлінер, пишучи вірші про запорозьких козаків, впадає у вічі, що поет добре знав текст «Листування...», а може, й читав його в оригіналі. Він правильно зрозумів сенс ідеї «Відповіді...»: «Nous nirons pas à tes sabbats» («Невгоден єси мати вірних християн»).
Уже не кажучи про спорідненість лексики та синтаксису оригіналу й тексту Аполлінера, при уважному читанні не важко помітити, що як у «Листі султана», так і у «Відповіді запорожців», що їх подає поет, ритмічна й фонетична відповідність майже адекватна:
Plus criminel que Barabas — І Люципера секретар
Як бачимо, збігаються навіть наголоси. Єдине, чого міг не знати поет, так це наголосу українського книжного слова «Люципер», який під впливом польського називного відмінка стоїть не на третьому як в інших європейських мовах («Люцифер»), а на другому складі.
Який ти в чорта лицар — Quel chevalier es-tu la-bas
Подолянський злодіюка — Bourreau de Podolie
свиняча морда, кобиляча... — Grein de cochon eut joument
Так само можна порівняти весь текст. Але досить і цих прикладів, щоб зробити конкретні висновки: Аполлінер досконало знав «Листування запорожців з турецьким султаном». Вірші про запорожців із збірки «Алкоголі» належать до періоду ускладнених формальних пошуків поета, за допомогою яких він талановито наближав у своїх творах будь-який предмет, поєднував людяність та ліризм.
Експерименти Аполлінера випливали з глибини життя, не мали нічого спільного з естетською самозакоханістю. Поета цікавив не лише трансцендентальні світ символізму, а й конкретне життя людського почуття, її реакція на оточення. Саме тому вірші Аполлінера про запорожців, зокрема його «Відповідь запорозьких козаків турецькому султанові», заслуговують на виняткову увагу з боку українського читача й літературознавця.
Л-ра: Слово і час. – 1997. – № 3. – С. 72-74.
Твори
Критика
