Г. Аполлінер і розвиток французької та європейської авангардистської поезії (До вивчення його творчості)
Є. В. Волощук
Поезія і творчість тотожні, поетом слід називати лише того, хто творить, — адже людина взагалі здатна творити. Поет — це той, хто знаходить нові радощі, нехай навіть болісні.
Г. Аполлінер
Сторінками життя поета
«...я вмію радувати людей»
Сучасники, які близько знали Аполлінера, залишили доволі суперечливі спогади про нього. Із сукупності їхніх вражень постає неординарна особистість, котрій притаманні великий розмах почуттів і вразливість, дотепний розум і меланхолійність, дух товариськості й водночас відчуття глибокої самотності, щиросердність, навіть деяка «наївність» у спілкуванні з людьми і схильність до усіляких витівок. Польська письменниця Ю. Хартвіг у книжці про Аполлінера відзначала, що він був подібний до «поетичного Гаргантюа, який насилу пристосовується до людських критеріїв». Та крізь розмаїття особистості поета й драматизм його долі просвічувала дивовижна, майже дитяча «сонячність» його вдачі.
Свою мистецьку вдачу Аполлінер спрямовував не лише на літературну творчість, а й на життя. Можливо, тому воно і було сповнене містифікацій, які виявилися такими «живучими», що згодом навіть у солідних наукових словниках поет презентувався як «містифікатор».
«Містифікації» почалися від народження поета 26 серпня 1880 р. у Римі. Хлопець був зареєстрований у римській мерії під умовним прізвищем Дульчині як дитина невідомих батьків. Пізніше він був визнаний матір’ю — полькою Анжелікою Костровицькою, «викраденою» за кілька років до його народження італійським офіцером Франческо д’Еспермоном. Як позашлюбна дитина хлопчик успадкував прізвище матері. Отже, повне його ім’я та прізвище — Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький.
Подробиці
Щодо того, ким був батько Аполлінера, існує кілька гіпотез. Загадкові обставини народження дали згодом поету привід для створення легенд про те, що його предки начебто чи то Наполеон, чи то Папа Римський. Внаслідок тих самих обставин його було позбавлено і громадянства: «сумнівне» походження не давало підстав для надання статусу громадянина Італії; як нащадок революційних емігрантів по материнській лінії, він не мав шансів стати підданим царської Росії. Не дивно, що його свідоме життя було пройняте прагненням знайти батьківщину. Країною, підданим якої Аполлінер хотів стати, була Франція.
Походження поета позначилося на його національній та культурній самоідентичності. 1899 р. в офіційній картці реєстрації для іноземців у Аполлінера в графі «національність» було зазначено: «Італієць. Росіянин». І справді, він відчував себе духовно заякореним як у європейській, так і у слов’янській традиціях. У його творчості культурний пласт Західної Європи поєднувався із глибокою прив’язаністю до слов’янського світу. Чехія, Польща, Україна, Росія, Сербія входили до його творів краєвидами та історією, духовними ландшафтами та народними звичаями.
Майбутній поет зростав на європейському Півдні, де його мати, яка здобула репутацію «вродливої авантюристки», задовольняла потребу в азартних розвагах. Він відвідував колеж у Монако й Каннах, пізніше — ліцей у Ніцці. Потреба в літературній творчості проявилася рано. Вже сімнадцятирічним юнаком Аполлінер разом із своїм ліцеїстським товаришем готував рукописний часопис, до якого увійшли вірші, статті на політичні теми, міркування щодо театрального життя тощо.
Nota bene
Вже тоді поет вигадав свій перший псевдонім — «Гійом Макабр». І надалі Аполлінер залюбки вдавався до усіляких літературних містифікацій та розіграшів. Наприклад, 1909 р. під псевдонімом «Луїза Лаланн» він випустив низку віршів і статей, що привернули увагу читацької публіки. Літературне ім’я «Гійом Аполлінер» , під яким митець уславився у світі, з’явилося 1902p., коли було надруковано його оповідання «Єресіарх». Воно було утворено із французької форми першого («Вільгельм») та останнього («Аполлінарій») імен поета.
1899 р. родина Костровицьких оселилася у Парижі. Перші роки життя у столиці Франції були для юнака надзвичайно важкими. Безправний перед законом, він був змушений зареєструватися у поліцейській префектурі як іноземець, що шукає роботу. Випадкові заробітки не рятували від злиднів. У цей час Аполлінер навіть ладен був працювати як «літературний негр», тобто писати твір за іншого автора (саме так він створював роман-фейлетон «Що робити?» для пана Енара, якому не давали спокою лаври письменника). Отож коли йому було запропоновано місце вчителя французької мови у заможній родині Міло, Аполлінер сприйняв цю можливість як щасливий поворот долі.
Цей період, що тривав упродовж 1901-1902 років, став яскравою сторінкою життя поета. Разом із родиною Міло Аполлінер жив на Райні, багато подорожував Німеччиною, Австрією, відвідав Прагу. Перебування у Німеччині асоціювалася у нього з поетичною подорожжю до омріяного світу німецьких романтиків. Та головною подією тих років стало його перше серйозне і по- своєму драматичне кохання до англійки Анні Плейден, яка служила у родині Міло гувернанткою. Нерозділена любов до чарівної Анні спонукала Аполлінера до написання проникливих віршів, що утворили цикл «Райнські вірші»; вона зробила з поета-початківця видатного лірика. Згодом цей життєвий досвід, помножений на відчуття хронічної безпритульності, сформував уявлення митця про невизнання і нерозуміння поета його оточенням, про його нездолану духовну ізоляцію.
Повернувшись до Парижа, Аполлінер опинився в епіцентрі бурхливого культурного життя.
Подробиці
Столиця Франції у перше десятиліття XX ст. переживала «belle epoque» («прекрасну епоху») — час надзвичайно інтенсивного розквіту мистецтва та культури. У театрі, живопису, літературі, музиці, балеті загоралися нові зірки, здійснювалися спроби усіляких естетичних революцій.
Аристократичні салони, що були центрами художнього та артистичного життя, поступилися місцем літературним редакціям, з притаманними їм духом вільнодумства та чутливістю до найновітніших віянь. У паризьких кав’ярнях обговорювалися свіжі літературні новини, останні арт- виставки та театральні прем’єри.
В одній із таких кав’ярень із поетичною назвою «Під золотим сонцем» Аполлінер зустрівся із талановитим письменником і відомим скандалістом Альфредом Жаррі, чия творчість, спрямована проти міщанства й буржуазності французького суспільства, вирізнялася сміливою сатирично-гротескною забарвленістю. Бунтівник за духом, Жаррі і в царині естетики рішуче поставав проти традицій. Його твори, що розривали завісу між мистецтвом та реальністю, згодом сприймалися французькими сюрреалістами як взірці неконтрольованого свідомістю письменства. Знайомство з творами Жаррі вплинуло на мистецький розвиток Аполлінера: воно спонукало поета повертатися обличчям до життя, яким нехтували тоді ще модні символісти, демонструвало ефектність гротескно-го руйнування художніх форм.
Великою подією у житті Аполлінера стало знайомство з великим художником-авангардистом Пабло Пікассо. Два іноземці, які під час своєї першої зустрічі ще не знайшли визнання у Франції, два митці, захоплені пошуком нових шляхів нового мистецтва, вони досить швидко заприятелювали. їхня дружба значною мірою живилася обміном творчими ідеями.
Подробиці
Пікассо, один із найяскравіших представників кубізму, широко практикував у своїй творчості розсікання образів на геометричні сегменти, розклад великих об’ємів на безліч менших, завдяки чому глядач отримував можливість побачити, із чого утворюється форма, побачити один предмет «крізь» інший. Крім картин, скульптур та графічних робіт, він створив серію колажів, продемонструвавши, що уривки газет, візитні картки, тютюнові обгортки, «вмонтовані» в картини, можуть бути повноцінними елементами сучасного художнього твору.
Деякі елементи кубістичної естетики спостерігаються і в поезіях Аполлінера. Проте не варто шукати у творах французького поета прикмет безпосереднього впливу Пікассо. Творча взаємодія двох митців була складнішою. Вона виявлялася насамперед у властивому обом прагненні радикального оновлення мистецтва. Крім того, можна сказати, що у своїй творчості вони рухалися назустріч одне одному: Пікассо збагачував живопис ліричною стихією, підкоряв мову образотворчого мистецтва завданню самовираження ліричного «я»; а Аполлінер наближав поезію до авангардного образотворчого мистецтва з його колажністю, технікою зображення одного предмета через інший тощо. Одним із найпоказовіших аполлінерівських експериментів цього плану були вірші, написані у вигляді малюнків. Поет навіть мав намір видати їх окремою збіркою із красномовною назвою: «І я теж живописець».
Кубізм (фр. cubisme, від cube — куб) — модерністська течія в образотворчому мистецтві першої чверті XX ст., яка прагнула виявити геометричну структуру об’єму, розклавши предмет на плоскі грані або уподібнюючи його простим тілам — кулі, конусу, кубу.
Колаж (від фр. collage — букв, наклеювання) — технічний прийом в образотворчому мистецтві, який ґрунтується на введені у твір різних за фактурою та кольором предметів: уривків газет, афіш, шпалер тощо.
В широкому сенсі колаж — це включення за допомогою монтажу до творів літератури, театру, кіно, живопису, музики різностильових об’єктів або тем для посилення естетичного ефекту.
Епізод
Разом із Пікассо Аполлінер пережив неприємну пригоду, внаслідок якої потрапив до в’язниці. Цього разу поет сам став жертвою «містифікації». Ось як розповідає про цю подію російський літературознавець М. Балашов: «7 вересня 1911 р. його зненацька заарештували за звинуваченням у викраденні із Лувра картини Леонардо да Вінчі «Джоконда»; до відповідальності також було притягнено і Пікассо. Справа полягала ось у чому: після викрадення «Джоконди» (21 серпня) преса заговорила про різні випадки викрадень із Лувра, і Аполлінер збагнув, звідки взялися статуетки, які йому час від часу показував переписувач рукописів П’єре. Аполлінер одразу ж вирішив повернути музею викрадену П’єре статуетку через газету «Парі-журналь». Однак редактор у двозначній статейці «зрадив» Аполлінера, а поліцейська влада скористалася нагодою скинути на художників-іноземців провину за викрадення «Джоконди». Безпідставність звинувачення і протести громадськості примусили владу звільнити Аполлінера після тижневого ув’язнення, але він перебував під слідством ще понад чотири місяці. Знайшлися журналісти.., що вимагали вигнання Аполлінера як небажаного іноземця. Аполлінер вже давно відчував себе французьким поетом, а загроза вислання за його сумнівного статусу неповноправного російського або італійського підданого була для нього вкрай важкою. У грудні 1911 р. він вперше з’ясовує можливості щодо прийняття французького громадянства, але у відповідь чує відмову. Відчуття самотності у поета посилилося внаслідок того, що він був полишений своєю коханою, художницею Марі Лорансен...» Досвід перебування у в’язниці та під підозрою вилився у цикл віршів «У в’язниці Санте», який увійшов до збірки «Алкоголі».
Від 1910 р. одна за одною виходять збірки його прозових («Єресіарх і К») та поетичних творів: «Звірослов, або Почет Орфея» (1911) та «Алкоголі» (1913). Перша світова війна внесла у життя Аполлінера суттєві корективи. Він вирушив добровольцем на фронт. До такого рішення його підштовхнула і надія «заслужити» французьке громадянство, і чергова невдала спроба знайти щастя у коханні.
Подробиці
Цього разу сплеск любовних почуттів був викликаний вродливою аристократкою Луїзою де Коліньї-Шатійон. Пишаючись тим, що в її жилах тече кров Людовіка IX, вона зверхньо ставилася до закоханого поета. У світських колах, до яких належала Лу, не читали видань, у котрих друкувався Аполлінер, та й взагалі його заняття поезією видавалися їй чудернацтвом. Рішення поета взяти участь у Першій світовій війні зламало лід у почуттях вередливої красуні. Однак любовна ідилія тривала недовго: Лу швидко повернулася до світського життя, майже ігноруючи листи поета, які той писав, перебуваючи в артилерійському училищі. Останнє побачення, що відбулося у Марселі 29 березня 1915 р., розвіяло рештки ілюзій. Через кілька днів після нього Аполлінер прибув на фронт рядовим артилеристом. Проте слід наголосити, що і ця історія нещасливого кохання надала поетові міцний творчий імпульс, що й засвідчили 76 поетичних «Послань до Лу», опублікованих після смерті їхнього автора у книжці «Тінь мого кохання» (1947).
Фронтове життя не припинило творчої активності Аполлінера. Він і тут продовжував писати художні твори й співпрацювати з паризькими газетами. Залишалися сили і для нових любовних переживань. Звісно, віссю, навколо якої оберталися художні тексти цього періоду, була війна. Пізніше вони увійшли до останньої поетичної збірки, виданої за життя митця, — «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (1918).
В останні два роки життя, здавалося, здійснилися його заповітні мрії. 9 березня 1916 р. великий національний поет Франції зрештою отримав її громадянство. Прийшло до нього і омріяне взаємне кохання — в особі рудокосої красуні Жаклін Кольб, з якою Аполлінер 1918 р. одружився. Скуштував і плоди визнання: молоде покоління поетів ставилося до нього як до одного з найавторитетніших майстрів французької лірики. Та за іронією долі Аполлінеру не довелося насолодитися цими дарунками долі. Через тиждень після отримання французького громадянства він був поранений у голову осколком снаряда, що пробив шолом. Знесилений важким пораненням поет повернувся до Парижа, де в міру підірваних сил займався творчістю. Подружнє життя тривало лише півроку: пошесть грипу— «іспанки», що лютувала у Європі, забрала життя 38-річного генія. Це трапилося 9 листопада 1918 р.
У майстерні митця
«Чарівна флейта» авангарду
До історії літератури Аполлінер увійшов як знакова постать світового авангарду.
Вже перші серйозні спроби пера поета-початківця, пов’язані, до речі, з любовними переживаннями, засвідчили характер його ліричного обдаровання. У циклі «Ставло», створеному під знаком любовного захоплення Марією Дюбуа, та зібранні віршів, присвячених дівчині на ім’я Лінда Моліна да Сільва (що писалися на звороті поштових листівок, які Аполлінер регулярно надсилав коханій), поряд зі слідами символістського впливу спостерігається тенденція до сміливого засвоєння різних поетичних форм і технік.
Подорож на Райн і бурхливий любовний роман, пережитий поетом під час гувернерської служби, сприяли розвитку ліризму в його творчості. Це продемонстрували цикли «Райнські вірші» та «Пісня нелюбого» (обидва згодом увійшли до збірки «Алкоголі «): у них ситуація нещасливого кохання, за висловом М. Яснова, «виростає... із події особистого життя в явище поетичної культури. Широке коло історичних, фольклорних, літературних, образотворчих і просто побутових асоціацій розчиняє любов у житті, надаючи останньому неповторний колорит, глибину і напруженість». Та головним було те, що у віршах цих циклів відроджувався відкинутий символістами конкретний, предметно-чуттєвий зміст лірики. Відтак у поезію поверталася стихія «живого життя».
Завданням наближення поезії до життя було продиктоване звернення митця до народнопоетичної творчості. Аполлінер зробив це, зокрема, у першій своїй поетичній збірці «Звірослов, або Почет Орфея» (1911).
Подробиці
Збірка побачила світ мізерним накладом — всього 120 примірників. Її ідея виникла у майстерні Пікассо. Спостерігаючи за роботою художника над гравіюванням зображень тварин, Аполлінер задумав створити щось подібне у поезії.
До книжки увійшло ЗО текстів, які, власне, були віршованими «підписами» до малюнків-гравюр Рауля Дюфі (1877-1953). Назва збірки відсилала до двох традицій — поширених у середньовічній Європі збірників напівфантастичних розповідей про тварин, а також до античної міфології, згідно з якою співець Орфей приборкував диких звірів своїм чарівним мистецтвом.
Цікаво, що частина віршів «Звірослова» ще 1919 р. була покладена на музику французьким композитором Ф. Пуленком.
Кожний із віршів збірки є дотепною мініатюрою — на кшталт прислів’я чи частівки, що описує якусь тварину. Проте цей опис, виконаний у стилізованій лубочній манері, є своєрідним літературним розіграшем: відштовхуючись від характерної риси звіра або комахи, Аполлінер робить жартівливе узагальнення щодо явищ людського життя, зокрема свого власного. Приміром, змальовуючи лялечку, яка має добре «попрацювати», перш ніж перетворитися на прекрасного метелика, він проводить паралель із поетом, котрий також повинен мати «хіть до праці», аби згодом зуміти злетіти на крилах свого таланту. «Звірослов» був важливою віхою на творчому шляху поета. Ця весела «міні-енциклопедія» стала своєрідною спробою «каталогізованого» охоплення різноманітних виявів життя та модерного використання народнопоетичних джерел. Книжка містила численні приклади вільних, грайливих асоціацій, які забезпечували єдність картини світу, а також зародок ідеї єднання поезії з образотворчим мистецтвом, котра згодом привела Аполлінера до написання віршів у формі малюнків. Зрештою, в ній була зазначена постать Орфея, що трактувався Аполлінером як символ сучасного митця.
Втім, повною мірою Аполлінер-авангардист розкрився у двох оприлюднених за його життя збірках поезій — «Алкоголі. Вірші 1898-1913 років» (1913) та «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (1918). Разом вони дають найширше уявлення про сутність, напрямок і масштаб реформи, здійсненої цим митцем у царині французької поезії.
У книжці «Алкоголі» Аполлінер постає, за висловом французького письменника Д. Остера, Орфеєм, який сходить у пекло своїх спогадів. Використовуючи новаторські художні прийоми, поет відтворює світосприйняття людини поч. XX ст. — дитини урбаністичної цивілізації, що гостро відчуває анонімність великого індустріального міста, динаміку модерного життя, глобальні історичні зсуви, котрі буцімто обіцяли нечуваний прорив людства вперед. Така людина навіть одвічні релігійні постулати перекладала мовою науково-технічного прогресу:
То Христос возноситься в небо чим не авіаспорт По висоті безперечно він побив світовий рекорд Христос зіниця ока
Двадцята зіниця віків двадцяте століття Подібно Христу птахом злітає в повітря
«Зона». Переклад М. Лукаша
Епічні картини життя міста-гіганта, сучасної Європи, людської історії, Всесвіту поєднувалися в «Алкоголях» із глибоким ліризмом і драматичними одкровеннями поетичного «я» самотнього, зануреного в переживання нерозділеного кохання і водночас наділеного надзвичайно сильною життєвою спрагою («Вандем’єр»). Сонячний напій життя, п’янкий і палючий, напій, що дарує насолоду й біль, приголомшує свідомість і загострює почуття, — ось яке смислове поле виникає навколо назви «Алкоголі».
Назва ж другої книжки поезій — «Каліграми. Вірші Миру та Війни « — породжена ідеєю створення віршів у формі малюнків, що відбивали б основний зміст текстів.
Notа Веnе
Власне кажучи, сама по собі ідея написання таких поезій не була новою. Відомо, що аналогічні спроби робилися ще за еллінських часів. Були вони, до речі, поширені і в українській бароковій поезії. Отже, Аполлінер, який експериментував у цьому напрямку, не був винахідником «каліграм». Проте він вдихнув у поетичну форму вірша- малюнка нове життя. «Каліграми « приваблювали його як модерний засіб організації поетичного тексту (пошук подібних засобів спостерігається у кінематографі та звукозапису на поч. XX ст.).
Втім, у вигляді «каліграм» була написана лише частина віршів збірки. Основний її зміст та композиція визначалися намаганням автора представити «літопис» свого духовного життя напередодні й під час Першої світової війни. У віршах «Каліграм» відчуваються знайомі з «Алкогодів» настрої віри у науково-технічний прогрес та ідея революційного оновлення світу. Поет провіщає тут прихід доби «доброти» та « вогняної благодаті». Однак дух книжки насамперед визначають поезії, пов’язані з воєнною тематикою. Спираючись на особистий солдатський досвід, Аполлінер розкриває страшну руйнівну силу війни. Скорбота за загиблими, співстраждання постраждалим, тривога за тих, кому доводиться власноруч виконувати щоденну криваву роботу, на кожному кроці стикаючись зі смертельною небезпекою, — ось емоційний стрижень аполлінерівської воєнної лірики.
Подробиці
Антивоєнного забарвлення набувають навіть його любовні поезії цього часу. Так, завершальне «послання» до Лу, «Військові троянди», побудоване на контрастних зіставленнях мрії про кохання і жахливої воєнної дійсності, перетворюється на прокляття війні, за умов якої поет змушений замінити перо рушницею, молоді люди — задихатися не від пристрасті, а від отруєних газів. Навіть навколо свіжої троянди розливається аромат битв. Пацифістський пафос антивоєнних поезій Аполлінера сягає вищої позначки у творах, де він з болем згадує загиблих ворогів — вбитих німців («Відбуття»).
Аполлінерівська поетична реформа була спрямована на утвердження засад нового мистецтва. Сам поет визначав його як «новий реалізм», «натуралізм вищого типу», «надреалізм». Проте було б помилково, прислухаючись до цих визначень, вписувати аполлінерівську поезію у коло реалістичних чи натуралістичних творів. «Реалістичні» тенденції можна діагностувати, наприклад, у зв’язку з тим, що Аполлінер свідомо прагнув наситити лірику «прозою життя», переробляючи «непоетичні речі» (як, скажімо, стиль газетних репортажів) в елементи образної тканини ліричного твору. Реабілітуючи цінність повсякденності для поезії, він писав: «...у царині поетичного натхнення можливості можуть бути не меншими, ніж у щоденої газети, яка трактує на одній шпальті найрізноманітніші питання, відвідує віддалені країни».
Однак то були лише деякі засоби створення у художньому тексті «надреальності», яка ототожнювалася з вищим синтезом, що охоплював усі сфери духовного й матеріального буття , а відтак повертав єдність явищам, які з часів романтизму (і особливо у мистецтві символістів) утворювали антитези. Отже, в аполлінерівській «надреальності» зливалися в один потік життя і творчість, «проза» буденності й «поезія» душі, епос сучасного світу й лірика поетичного «я», реалії дійсності й міфи, серйозні теми та жарти тощо. «Аполлінер, — зазначав М. Балашов, — вірив, що його поезія складається з творчості мільйонів — із троянд, що їх приносять люди численних народностей, зі слів, які вони створюють на своєму життєвому шляху».
Такий синтез досягався з допомогою арсеналу новаторських художніх принципів та прийомів. Зокрема шляхом проведення асоціативних паралелей до зображеного явища, які, уникаючи зовнішньої подібності з ним, виявляли його внутрішню сутність, його смисловий стрижень. У передмові до своєї авангардистської драми «Груди Тиресія» Аполлінер дав такий коментарі щодо цього: «Коли людина захотіла наслідувати ходу, вона створила колесо, на ногу начебто не схоже. Так вона, сама того не знаючи, вигадала сюрреалізм».
Notа Веnе
Слово «сюрреалізм» тут вживано у безпосердньому значенні (букв. з фр. — «надреалізм»). Молоді французькі авангардисти підхопили це слово і, вклавши в нього інший зміст, перетворили його на назву свого мистецтва. До речі, сам Аполлінер не відносив себе до будь-якої літературної течії. Він підкреслював: «Назви шкіл не мають жодного значення і слугують лише для того, щоб розрізняти групи живописців і поетів. Істотним є лише прагнення до оновлення світобачення й до пізнання світу в його цілісності».
Характерною рисою аполлінерівської поетики був симультанеїзм. Так називається техніка розгортання в одночасовій та однопросторовій площині зовні не пов’язаних між собою образів та мотивів.
Настанова на синтез зумовила політератичність лірики французького поета — тобто наявність і синхронний розвиток у творі кількох тем. На думку відомого чеського поета В. Незвала, «у поезії Аполлінера кожний рядок є самостійною темою серед ширших тематичних комплексів, що, в свою чергу, породжують нові теми й підкоряються головній, ледь вловимій і ледь позначеній». Замість логічних та хронологічних зв’язків у сюжеті вірша першочергового значення набули вільні асоціації та монтаж.
На противагу символістам, Аполлінер використовував техніку «прямого слова» — тобто слова в його безпосередньому значенні, без метафізичних проекцій. Знову ж таки на противагу символістам, що висунули одним із засадничих принципів поезії її «музичність», Аполлінер широко використовував «антимузичну» форму вірша без метра й рими — верлібр. До того ж приблизно з 1912 р. він відмовився від знаків пунктуації, позаяк вони, на його переконання, не мали значення, бо «істинною пунктуацією є ритм і паузи вірша».
Книжки, які нас обирають
Для сучасного покоління читачів Аполлінер є насамперед поетом-новатором. Однак він був ще й чудовим прозаїком. Його оповідання вражають тематичним і жанровим розмаїттям. Здається, у прозі для цього митця не існувало нічого неможливого. Його творча уява фонтанувала детективними й фантастичними сюжетами, авантюрними новелами, «таємничими» оповіданнями, насиченими елементами містики, самобутніми версіями історій, в яких були задіяні «вічні образи», жартівливими текстами та яскравими етнографічними оповіданнями.
Особливо цікаво сьогодні прочитуються ті аполлінерівські оповідання, в яких відбилося сприйняття людиною поч. XX ст. стрімкого науково-технічного розвитку, свідком якого вона стала.
Один із таких творів, що має виразну назву «Естетична хірургія «, змальовує фантастичну «Євгенічну лігу», що займається удосконаленням людського роду. Оповідач напівзахоплено-напівжартівливо описує дива «естетичної хірургії»: наглядача, який працює на великому заводі, вчені-»раціоналізатори» оздобили трьома додатковими очима, а політика — додатковим ротом для промов. «Ви втілюєте міфи у реальність», — із захватом говорить оповідач співробітникам «ліги», і в цій фразі чується голос самого Аполлінера, який неодноразово висловлювався в цьому ж дусі.
А в оповіданні «Військовий ешелон» з’являються нотки тривоги через небезпеку, якою можуть обернутися для людства дивовижні наукові відкриття. Тут зображається потяг, яким керує вчений-маньяк, що хоче апробувати свою ідею «корисного» використання енергії людського тіла. Захопивши місце машиніста, він веде ешелон, який рухається за рахунок тепла пасажирів, що потрапляє до спеціально сконструйованого устрою завдяки дроту, підведеному до їхніх ший. Та експеримент затягується на роки — оскільки схибнутий геній не може перервати експеримент і, загрожуючи пасажирам загибеллю, роками ганяє фантастичний потяг по всьому білому світу.
Сутність поетичної реформи Аполлінера полягала в тому, що він на нових естетичних засадах повернув у поезію реально-чуттєве життя. Настанова на всебічне охоплення життя у його ліриці реалізовувалася насамперед через синтез різних виявів духовного й матеріального буття, епічних картин зовнішнього світу й подорожей вглиб ліричного «я», відтворення найтонших порухів душі та строкатої «прози» повсякдення. У своїй поетичній творчості Аполлінер спирався на принципи симультанеїзму та політематичності, асоціативні зв’язки та техніку монтажу. Використання верлібру та скасування знаків пунктуації були також зумовлені загальним прагненням митця наблизити лірику до природного й спонтанного плину життя.
Л-ра: Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2003. – № 10. – С. 41-47.
Твори
Критика
