«Пісні падають у землю, наче зерна»: одкровення Гійома Аполлінера
С. Ю. Дітькова
Великий Аполлінер! Без нього наше століття тупотіло б на місці і просило б милостиню.
Вітезслав Незвал, чеський поет
Ця людина загинула на самому порозі власної всесвітньої слави. Але за коротке життя встигла прожити тисячу життів, відвідати різні віки і тисячоліття, стати пророком нового поетичного століття. «Мої пісні падають у землю наче зерна», — говорив він. І не помилявся. Зерна проросли і дали багатий урожай.
Гійом Аполлінер... Так красиво французи вимовляють ім'я Вільгельма Аполлінарія Костровицького, напівполяка-напівіталійця, а за покликанням душі щирого сина Франції.
Взагалі перекладати Аполлінера важко. Цей веселий мешканець паризьких мансард був одержимим новатором, так само, як і його друзі — Пікассо, Матісс, Леже, Сандрар, Жакоб, Сальмон.
На початку XX ст. Париж став центром інтернаціонального авангарду. Там, у мансардах Монмартра і харчевнях Монпарнаса, зароджувалося нове мистецтво. Зароджувалось радісно, не чекаючи трагедії Першої світової.
Поет-новатор Гійом Аполлінер ніколи не був руйнівником. Він свято поважав традиції старих майстрів, вважав себе учнем Дідро, Стендаля, Бодлера. Але середовище, яке було для нього практично родиною, жадало нового мистецтва, нових форм. І Аполлінер став глашатаєм цих форм у літературі. Він намагався виразити «життєве почуття» паризької школи художників, органічною частиною якої він був і яка називала себе авангардом.
У поезіях Аполлінера повністю відсутні знаки пунктуації. Якщо залишити без знаків пунктуації звичайний текст, ми можемо і не зрозуміти його змісту. А Аполлінера ми розуміємо. Чому? Що допомагає?
Допомагає музика, ритмічна система пауз. Вірш належить до верлібру (від фр. vers libre — вільний вірш). Верлібр є одним із різновидів поетичної форми, він будується, головним чином, на інтонаційно-синтаксичній основі і звільняє себе при цьому від рими, розміру, строфіки і т. д. До верлібру зверталися у XIX ст. Г. Гейне, на межі віків У. Уїтмен, але у XX ст. верлібр став практично пануючою формою. Якщо ритмічно організована або лірична проза є музичною розповіддю, то верлібр, або вільний вірш, є оповідальним, розмовним співом. Поет намагається не будувати вірш, а просто говорити, не втрачаючи при цьому ліричної мелодії, ритму, інтонації.
Художники авангарду намагалися творити максимально вільно, звільняючись від усього, що, на їхню думку, зв'язує творчу особистість, заважає їй висловити себе. Вони творили інтуїтивно, навіть інтенсивно, і тому на рівні розуму їхні твори не завжди можна пояснити. Пікассо, Аполлінер, Дюшан відмовились від звичного, так званого евклідового простору, в якому час розподіляється на минуле, теперішнє і майбутнє, в якому людина не може одночасно існувати в різних місцях. Аполлінер мешкав у Парижі XX ст., але це не заважало йому творити на зразок середньовічних скрипторів («Бестіарій, або Почет Орфея»), і китайських каліграфів («Каліграми»); він міг пити каву у Зоні і вести безпосередні бесіди з античними богами. Поезія для Аполлінера була магічним засобом життя, містичним засобом пізнання Всесвіту. Деякі з його творів ще досі не розшифровані. Він співав як давній сад і одночасно як «син авто і кав'ярень». Головним у поезії для нього був ритм, який передавав «пульс всесвіту», а зрозуміють його чи ні, Аполлінера турбувало мало.
Поезія Аполлінера передає глибинну силу плину старовинної Сени, яка тримає на собі веселий Париж і для якої кохання однієї людини — тільки мить, і водночас ми відчуваємо трагедію відчуженості індивідуальності від вічного плину часу, індивідуальності, яка не може злитися із силами Природи.
Аполлінер любив мистецтво давнього Китаю, звідти у його поезію прилетіли птахи Пі-і і риби Пі-мю.
Давні китайці створили феномен живописного ієрогліфу, який є одночасно картиною, образом, буквою і символом. Давні китайці писали малюючи і малювали пишучи. Каліграфія шанувалась як глибоке філософське мистецтво. Аполлінер, як давній китаєць, сприймав букви не просто як значки, за якими стоять звуки мовлення; він бачив у них чарівні символи-картини. Не випадково Аполлінера так цікавили середньовічні манускрипти, творці яких, монахи-скриптори, на основі букви могли намалювати живописну мініатюру. Усі ці впливи, а також оригінальність творчої особистості призвели до створення каліграм або «ліричних ідеограм».
Перша збірка Аполлінера «Бестіарій, або кортеж Орфея» (1911) була практично синтетичним твором: пісні про тварин поєднувались з їхнім графічним зображенням. Друга збірка, «Алкоголі» (1913), в повній мірі показала оригінальність таланту поета із мансарди. А потім прогриміла Перша Світова війна. Аполлінер пішов на фронт добровільно, хоча не був громадянином Франції і міг залишитися у Парижі.
Фронтові роки — це не тільки бої і атаки, це і постійна творчість, розкидана в листах і в газетних публікаціях. Ці поезії і досі не зібрано повністю, тому що поета мало тоді турбувало визнання, коли він ходив між життям і смертю.
На фронті Аполлінер отримав поранення у скроню, переніс трепанацію черепа і вижив. Вижив, щоб через рік померти. Він віддав світові і людям не тільки власні поезії, а і власне життя.
Але повернемось у той час, коли молодий Гійом ще нічого не знав про свою майбутню долю. Він існував у широкому світі загальносвітової культури і, не дивлячись на дрібні неприємності, які були пов'язані із недовірливим ставленням поліції до диваків-авангардистів, був щасливий. Тоді і з’явилася поема «Пісня Нелюбого», яку, згідно з її рефреном, часто називають «Молочна Путь, сяйлива сестро». Поштовхом для її створення стали події особистого життя поета, але не вони є головним мотивом цього твору. Долаючи особисте, поет виходить на безмежні простори загальносвітової культури, дивиться навіть за обрії Сонячної системи. Поема сповнена ремінісценціями (відгомонами інших творів мистецтва) і алюзіями (від лат. — натякувати), творча особистість Аполлінера органічно поєднує в собі традицію і новаторство.
Звернемось до однієї частини поеми, до «Альби Співаної колись на Вербну». Альба — середньовічний жанр лицарської поезії, в якому завжди передавалися почуття закоханих під час побачення, під час розлуки. Альба Аполлінера починається радісно («Весна красна у сурми грає»); він бачить себе поряд із коханою на фоні зеленого гаю, нарцисів і тюльпанів:
Моє до тебе ніжне слово
Нарцис розів'є і тюльпан
Кругам так любо і розлога
Витьохкує в сопілку Пан
Але раптом щаслива пасторальна картина змінюється (Аполлінер навіть виділив цей перехід за допомогою шрифту):
Померли ті боги старі
Великий Пан Христос і Ерос
І верби хиляться в журбі
Й коти нявкочуть і тепер ось
В Парижі плачу я в дворі.
Ці п'ять рядків вбирають у себе цілу низку картин. Висловлювання «Помер Великий Пан» колись отримало широке розповсюдження. Воно вийшло із творів Плутарха, який розповідав про те, як підчас правління римського імператора Тіберія (І ст.) моряки під час перебування у морі почули гучний вигук: «Помер Великий Пан!» Цю подію тлумачили по-різному. Найбільшої розповсюдженості набула версія ранніх християнських богословів, згідно з якою вигук «Помер Великий Пан!» означав знамення, так було об’явлено про смерть поганського світу і народження світу християнського. Іншомовно вираз «Помер Великий Пан!» означає кінець цілої епохи. Але ми бачимо, що Аполлінер сповіщає не тільки про смерть Христа. Що, на вашу думку, означає фраза «і верби хиляться в журі»?
Біблійна алюзія створює досить складний образ. Поезія народилася у Вербну Неділю, під час християнського свята, урочистого входу Христа до Єрусалиму. У той день ізраїльтяни святкували Кущі, і ті з них, хто визнав Христа сином Божим, кидали йому під ноги гілки квітучої верби. Верба, яка повинна радіти на Вербну неділю, «хилиться в журі», поет говорить про присмерк не тільки поганської, а і християнської епохи. Яка ж епоха народжується?
Ставлення Аполлінера до наступної раціональної епохи проявляється у наступних рядках:
Я вірний як той хмель тичині
Як пес господарям своїм
Як запорожці душі щирі
Побожні лотри й гультяї
Своїм степам і предківщині
Ми бачимо, як поет від особистого болю, пов'язаного із нещасливим коханням, виходить на широкий контекст світової цивілізації. Давайте прочитаємо цю частину поеми вголос, а ви скажете, які картини виникають у вашій уяві.
Поезія Аполлінера — це постійна зміна картин: від зображення щасливої весни свого кохання, витриманого у пасторальному дурі, він переходить до містичної події першого століття християнства і одночасно пророкує майбутнє. Картини давнього світу чергуються з картиною сучасного поетові паризького двору, у якому нявчать коти.
Інша частина поеми має назву «Відповідь Запорожців Турецькому Султанові». Літературознавці і досі сперечаються з приводу того, звідки Аполлінер міг так детально знати реальний лист запорожців, адже він наводить практично його поетичний переказ:
Царя небесного харцизе
Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери-но сам своє майно
Воно нам в пельку не полізе
Загадка залишається загадкою. Але головним є не джерело величезної ерудиції Аполлінера, а те, що він відчуває власну єдність із запорожцями. На чому будується ця єдність?
Так само як запорожці були вірними своїй вірі, не дивлячись на величезні перешкоди, поет зберігає вірність любові і добру.
Від бурлескного стилю листа запорожців поет переходить до зовсім іншого тону рефрену:
Молочна Путь, сяйлива сестро
Білявих ханаанських рік
І тіл коханок білочреслих
Чи пригойдає твій потік
Нас до галактик невоскреслих.
Молочна Путь, або Молочний Шлях — зоряний потік нашої галактики. Чому Аполлінер називає її «сестрою ханаанських рік»?
«Ханаанські ріки» є ще однією біблійною алюзією. Ханаан — це давня назва Землі Обіцяної, де ріки течуть молоком і медом. Поряд з білістю небесної Дороги стає білість рік давньої Ханаанської землі і білість жіночого тіла. Таким чином Аполлінер створює картину Всесвіту, яка, згідно з містичною традицією, пов'язана з Вічною Жіночістю, вічним утворюючим нове життя началом. Молочна Путь, наша галактика, гойдає людство у колисці, але що надалі чекає її дітей?
На фронті Аполлінер створює одну із найвідоміших своїх поезій — «Зарізану голубку і водограй», яка побудована на чотирьох головних образах — це образи голубки, водограю, сонця і образ минулого паризького буття. «Міє Маріє, Єтто Лорі, Анні і ти, Маріє», — імена жінок чергуються з іменами друзів, паризьких художників, які зараз теж проливають кров на фронтах:
Де брак де Макс Жакоб Дерен що в нього очі як той Рейн де милий Кремніц волонтер Вже може їх нема тепер
Свідомість поета розкривається на фоні вбитої голубки. Голубка, безумовно, є образом символічним. Що з найдавніших часів символізує голуб?
Голуб часто згадується у Біблії як птах, в якого вселяється Святий Дух. «І голубка вернулась до нього вечірнього часу — і ось у неї в дзюбку лист оливковий зірваний. І довідався Ной, що спала вода», — так розповідається про закінчення Великого Потопу.
Люди почали вірити у богообраність Христа, коли побачили, що під час хрещення йому на плече сіла голубка. Всі чотири євангелісти згадують про цей епізод, тому що він мав величезне значення для давніх людей. Голуб шанувався як вісник Бога, птах миру і спокою.
У поезії Аполлінера ми бачимо голубку у зовсім іншому, не біблійному стані. На каліграмі голубку розпято у небі.
Таким є бачення війни Аполлінером.
Каліграму, створену Аполлінером, можна умовно розділити на небо, повітря і землю. Угорі, на небі «маревіє», тобто з'являється як видіння зарізана голубка. А що на землі?
Поранене, багряне, криваве сонце теж є картиною глибоко символічною. Сонце з найдавніших часів сприймалося як світле, радісне небесне явище. У Аполлінера воно лежить на землі, залите кров'ю.
У тексті домінує колір крові, тіла, рани. Від спогадів про «розквітлі губи» поет приходить до зображення залитих кров'ю олеандрів, які стоять на фоні «багрянистого горизонту». Але мотив води у поезії теж є присутнім. Друзі поета приходять до нього у снах, вони дивляться у воду. У одного із них, Дерена, очі нагадують Рейн. Вода з давніх часів символізувала життя, народження. Таким чином перед нами з'являється картина, у якій вода існує на підсвідомому рівні.
Аполлінер бачив війну не на екрані телевізора. Він пройшов її, і вона забрала його життя. Він був не просто солдатом, він був солдатом-художником, і не просто розповів про війну, а показав її вічну суть.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2006. – № 2. – С. 32-34.
Твори
Критика
