Українська тема в Аполлінера: «Відповідь запорожців турецькому султанові»
В. Радзієвська
Стилізований переспів «Відповіді запорожців турецькому султанові» (дослівно «султанові Константинополя») - чи не єдиний український відгук у творчості Гійома Аполлінера. Тим більше промовистий той факт, що цей український слід настільки самобутній (оскільки це навіть не віддалена тема, до прикладу, української природи, яку вряди-годи згадують на своїх сторінках ближні і дальні сусіди), крім того, варто відзначити, що запорожці як явище органічно і внутрішньо українське з'являються в поемі французького поета не як екзотизм, значення якого автор може при бажанні і пояснити, а як загальновідома культурна реалія, до якої європейська свідомість звикла давно.
Треба думати, що це припущення не далеке від істини. Оригінальний «Лист козаків турецькому султанові» з'явився у XVII ст., а відтак твір мав майже три століття, щоб заполонити не тільки українську літературу. Директор Науково-дослідного Інституту козацтва при Інституті історії НАН України Тарас Чухліб запевняє в тому, що відоме послання запорожців є витвором українського літературного середовища. За документальними доказами історика, єдиного оригіналу «Листа...» не віднайдено, а відомі його численні версії, які датовані різними роками (1600, 1619, 1629, 1667, 1683, 1696, 1713, 1733 та ін.) і з різними підписами - «низові козаки», «отаман Захарченко», «Іван Сірко». Вони мають різних адресатів: султанів «Османа», «Махмета IV», «Ахмета III», «Ахмета IV». По-друге, історики стверджують, що реальне дипломатичне листування козаків з володарями інших країн насправді не порушувало дипломатичного етикету.
Відтак «Лист запорожців...» як літературний твір мав більше можливостей для поширення і зрештою перетнув українські кордони. Після появи одного з варіантів сатиричного послання до султана під час облоги турецькою армією Кам'янця-Подільського «Лист...» відіграв свою літературну роль під час походів війська Османської імперії на Чигирин у 1677-1678 роках, а вже у 1683 році, за даними істориків, фігурував у «битві народів» - європейської коаліції держав із турками під Віднем. Зрештою вперше «Лист турецькому султанові» було надруковано в Австрії - у 1687 році.
Подробиці походження «Листа...» у даній статті окреслені пунктирно, але ми розглянули цю передісторію як одне з пояснень раптової появи суто української теми в поемі Гійома Аполлінера.
Однак можливе і друге припущення. Принаймні більшість дослідників схильні пояснювати Аполлінерову «Відповідь запорожців...» частково слов'янським походженням самого поета. Незважаючи на таємничу історію народження Гійома Аполлінера, достеменно відомо, що принаймні чверть польської крові він таки мав. Дослідник Дмитро Наливайко припускає, що пам'ятка давньої української літератури, яка передруковувалась у 2-ій половині XIX ст. українською і російською мовами, очевидно була знана і в польській родині Костровицьких. Відтак, якщо послуговуватися термінологією Д. Дюришина, а також інших дослідників, які її використовували (наприклад П. Топер), то Аполлінер пов'язаний з українським варіантом «Листа...» саме «контактними зв'язками», а не внаслідок дії явища «типологічних сходжень». В усякому разі, як генези українського «Листа запорожців...», так і походження самого Аполлінера достатньо, щоб на певному етапі цей твір органічно закарбувався у підсвідомості поета і за слушної нагоди вилився на папір у його власній поетичній творчості.
Цікаво інше. Пам'ятка давньої української літератури втілилась у творі не лише француза, а й «батька сюрреалізму» і, крім того, - у вигляді досить точного стилізованого переспіву.
Як це поєдналося, розглянемо далі.
Точні деталі в аполлінерівській «Відповіді запорожців турецькому султанові» помітила більшість дослідників, і це наштовхнуло їх на думку, що Аполлінер був знайомий із оригіналом «Листа...». Так вважає зокрема М. Балашов, із ним погоджується Д. Наливайко, а дослідниця Т. Сірочук навіть віднаходить на підтвердження цього факту окремі вислови, які Аполлінер буквально імпортує у свій текст, тоді як придумати їх сам, не живучи в українському мікрокліматі, поет не міг. Наприклад, «bourreau de Podolie» - «подільський кат», а також окремі екзотизми, пов'язані з колористикою низького розмовного стилю саме українців. Вони скидаються на фразеологізми, які Аполлінер переклав на французьку дослівно; «groin de cochon» - «свиняче рило» та «cul de jument» - «конячий зад».
Отже, першоджерело Гійом Аполлінер знав. Погодимося з цим і ми. Наразі нам цікаво інше: як саме українська тема вплітається в поетичну канву французького сюрреаліста (хоча на час. написання «Відповіді...» Гійом Аполлінер іще не встиг стати «батьком сюрреалізму»).
«Відповідь запорожців турецькому султанові» - одна із частин поеми «Пісня нелюбого», яка входить до вершинної збірки Гійома Аполлінера «Алкоголі» (1913). Поема написана після розриву з його коханою Анні Плейден і, в стилі Аполлінера, вражає читача кількома новаторськими особливостями: так званим «відтворенням потоку свідомості», синкретичністю образів та багатими алюзіями на світові культурні явища та теми. Можна сказати, що Аполлінер як «людина світу» не просто вводив їх у свій текст у формі художніх засобів, а, скоріше, говорив ними як умів. Фактично Старий Заповіт Стародавня Греція, Індія та запорозькі козаки прийшли поету на допомогу для висловлення його почуттів. Цікаво, що образи та тематичні уривки змінюють один одного і за допомогою шрифту. Чергування звичайного шрифту та курсиву знаходимо і в оригінальному збірнику Аполлінера.
У контексті поеми «Пісня нелюбого» можна говорити і про відтворення подрібненої свідомості, яка цілком може бути і кількома окремими свідомостями, які поет приміряє на себе, як маски, у тому чи іншому місці. Починається поема дуже камерно: «В передніч лондонську туманну...» (Цитата тут і далі наводиться для зручності в перекладі М. Лукаша). І потроху з ефектом крещендо голос ліричного героя помножується на кілька втілень кількох епох і кількох культур: «З ким це ставалося так, як зі мною?! Адже це вже було під небесами!» - така смислова насиченість цього художнього прийому поліфонії. Додамо ще одне трактування: кожну свою емоцію (яких багато) автор вкладає в уста немов щоразу іншого героя.
Однак промовистим є те, що «Відповідь запорозьких козаків...» з'являється у творі не в сплетінні алюзій, а просто-таки у чистому і первозданному вигляді, більше того, зі значною лексичною відповідністю оригіналу- що, на перший погляд, руйнує мінливу архітектоніку поеми. І все ж автор впевнено вставляє цей вірш в канву і без жодних упереджень, не відділивши заключні акорди прямої мови козаків про «конячий зад свиняче рило» розділовими знаками - продовжує з наступного рядка строфу, яка спливає у поемі рефреном:
Молочна путь сяйлива сестро
Білявих ханаанських рік...
Перший натяк на образ запорожців в Аполлінера випливає безпосередньо зі свідомості. Відбувається це в кілька етапів. Насамперед з'являється строфа, що відтворює стиль чи самовідчуття як у «синів степу»: герой широким жестом присягається коханій у вірності:
Хай цегли хвилі стануть диба -
Як мав би я коханням грать
Хай буду нільський я владика
Його сестра-жона і рать
Як ти у мене не єдина.
Другий етап: лексичне підтвердження. Аполлінер прямо порівнює себе із запорожцем:
Я вірний як той хміль тичині
Як пес господарям своїм
Як запорожці душі щирі
Побожні лотри й гультяї
Своїм степам і предківщині.
І от нарешті автор вводить історичну картину - із невеликою прелюдією-зверненням султана. Після неї і починається власне «Відповідь...» - окремі три строфи, написані п'ятивіршем: «Réponse des Cosaques Zaporogues au sultan de Constantinople» (дослівно: «Відповідь запорозьких козаків султанові Константинополя»).
Така поступова градаційна поява теми увінчується майже скрупульозним цитуванням оригінального листа запорожців XVII ст., яке ми розглянемо детальніше.
Незважаючи на окремі французькі евфемізми, Гійом Аполлінер не поскупився на відтворення колориту. Зробимо дослівний підрядковий переклад аполлінерівської «Відповіді...»:
Злочинніший за Варраву Рогатий як бісове плем'я Ти наче Вельзевул Напханий нечистотами і багном Ми не підемо на твій шабаш
Смердюча рибино Салоніків З'ява із жахливого сну З очима виряченими від паль Твоїй матері звело живіт І ти народився з її колік
Подільський осяйний кате У ранах виразках та струп'ях Свяняче рило кобилячий зад Прибережи все своє багатство на ліки для самого себе
Такий, якщо дослівно, має вигляд «Відповідь запорожців...» у версії Аполлінера.
Фактично через рядки Аполлінера органічно український текст пройшов одне сито - у формі стилізованого переспіву - і повернувся до українського реципієнта через інше сито - перекладу з Аполлінера. Таким чином первинна народна свідомість, свідомість Гійома Аполлінера і свідомість перекладача подані до сприйняття сполучено - «три в одному».
Чого і де більше, спробуємо з'ясувати, побіжно порівнявши кілька перекладів «Відповіді запорожців...» Гійома Аполлінера: 1) Миколи Лукаша, 2) Миколи Терещенка, 3) Святослава Гординського. До речі, саме Святослав Гординський включає у свій варіант ще три строфи, які передують прямій мові запорожців у Аполлінера і в яких відтворенне звернення до них султана.
Переклад Миколи Лукаша:
Царя небесного харцизе
Високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери-но сам своє лайно
Воно нам в пельку не полізе
Крамарю грецький просмердівсь
Ти тюлькою на честь ісламу
І палями обгородивсь
Швидка напала твою маму
І ти в дрислинах уродивсь
Подільський кате струп'я вкрило
Тобі все тіло мов шпориш
Конячий зад свиняче рило
Побережи дурний свій гріш
На масті та святе курило
Переклад Миколи Терещенка:
Злочинніший ніж лиходій
Рогатий ніби той чортяка
Ти справжній вельзевул гидкий
Що сіє скрізь мерзоту всяку
Не підем ми на шабаш твій
Гнила салоніцька рибина
Жахне кільце бридких примар
Списом розідрана личина
Коли кишки здимав катар
Родила сука Юду-сина
Заюшений подільський кат
Що вартий тільки глузування
Свиняче рило кінський зад
Це наша відповідь остання
Затям її проклятий гад
Переклад Святослава Гординського:
Ти лиходій ти Барабаш
ти злий як янголи рогаті
Ти Вельзевул не владар наш
Ти любиш нечисть пожирати
Нас шабашем своїм не страш
Солунська риба ти зогнила
Огидний виплодок мари
Спис вилупив тобі сліпила
Тебе пускаючи вітри
У кольці мати породила
Ти кат подільський лишаї
Й прищі твоє покрили тіло
Ти зад кобилій свинське рило
Купи на всі скарби свої
На рани й струпи ті мастило
Варто віддати належне автору: для відтворення розмовного та емоційно насиченого стилю він використовує чотиристопний ямб, який давно увійшов у практику сатириків. У всіх трьох варіантах перекладу із незначними неточностями у римі (чоловіча / жіноча) цей розмір дотримано.
Крім того, француз Аполлінер, як бачимо, явно не скутий європейською тональністю і, попри французький текст, художні епітети звучать по-простому смачно, сказати б, зі слов’янською безпосередністю. Втім, французький варіант все-таки частково позбавлений суто українського «шкварчання», тож засобом образності в ньому стає переважно загальновживана лексика низького розмовного стилю, вжита в негативному контексті і насичена відповідним емоційним зарядом.
Якщо взяти до уваги саме ці критерії, то найближчим до аполлінерівського варіанту, більш нейтральним, видається переклад Миколи Терещенка.
Святослав Гординський теж зберігає тотожність, однак стиль стає вільніший і перекладач досить вдало ввертає слова у контекст образний: взяти хоча б другу строфу з такими перлами, як «сліпила», «пускаючи вітри», і третю - з «на рани й струпи мастилом». Мовна канва перекладу Святослава Гординського стає особливо вільною та нескутою. Мабуть, найбільше вірогідності, що саме так міг висловитись розгніваний запорожець. Цікаво, що образ Варрави, якого помилували замість Христа, Святослав Гординський замінює на образ зрадника Барабаша, чим звужує універсальне образне поле саме до українських історичних реалій.
Іще один приклад перекладацького підходу знаходимо у варіанті Миколи Лукаша. Його переклад найбагатший на фразеологізми і специфічну лексику, якої не може скуштувати франкомовний читач. Замінюючи «Варраву» та «Вельзевула» на «харциза» і «сатану», Микола Лукаш не переймається європейським контекстом і йде у вільне плавання органічно українською образною канвою: «Жери-но сам своє лайно / Воно нам в пельку не полізе», «Побережи дурний свій гріш» та інші перлини насичують цей варіант перекладу.
Наразі огляд цих перекладів досить побіжний, однак достатній для даної статті і для того, щоб поставити питання: а де ж, власне, Аполлінер?
Дослідниця Т. Сірочук говорить про так звану «подвійну рефлективну адаптацію історичної фабули». Ідеться про те, що історичне джерело пройшло кілька стадій рецепції і повернулося до читача у новому вигляді. Цю тезу можна продовжити тим висновком, що у ситуації із «запорожцями» ми маємо в результаті не видозмінений (насамперед через особливості ментального сприйняття різних народів), а по суті відновлений до первозданного вигляду органічно український твір. Основна причина в тому, що його перекладали українці, і вони повернули йому українську ж колористику трьохсотлітньої давності. При цьому «Відповідь запорозьких козаків турецькому султанові» перекладалася окремо від усієї аполлінерівської поеми «Пісня нелюбого» і подана перекладачами як окрема самодостатня поезія.
Повертаючись до Аполлінера: компаративістика має чим поживитися на прикладі його унікальної' стилізації. Можемо припустити, що автор вдався до неї частково для того, щоб передати внутрішній настрій героя, почуття розпачу та прагнення різкості та правди. З іншого боку, «Відповідь запорожців...» реально занурює в іншу для автора епоху та у вільний спосіб мислення – своєрідне перетікання думок та асоціації і процес переростання відчуттів у детальну картину. І зрештою, аполлінерівські «запорожці» дають змогу зрозуміти, наскільки природно реалії української історії знайшли свою нішу в свідомості європейців. При цьому не будемо акцентувати на тому, що йдеться лише про частину європейців, а також на тому, що Аполлінерові у сприйнятті «запорозької» теми вочевидь до-помогло його слов'янське коріння.
Л-ра: Філологічні семінари. Національні моделі порівняльного літературознавства. – Київ, 2006. – Вип. 9. – С. 232-238.
Твори
Критика
