Ідейне розшарування німецької інтелігенції у творі Б. Келлермана «Танець смерті»
В. М. Проскурницький
1933 рік характерний розгулом фашизму в Німеччині. В країні було встановлено криваву фашистську диктатуру. Її ознаками були, як відмічав Георгій Димитров, «...звірячий шовінізм, урядова система політичного бандитизму, система провокацій і катувань у ставленні до робітничого класу і революційних елементів селянства, дрібної буржуазії та інтелігенції...».
Гітлерівський режим не міг не відбитися і на німецькій культурі та літературі. Після провокаційного підпалу рейхстагу було заарештовано цілий ряд прогресивних письменників. З інституту літератури виключили таких письменників, як Томас Манн, Генріх Манн, Б. Келлерман, Л. Франк, Г. Кайзер та інших. Їх місце зайняли адепти воюючого фашизму.
Але далеко не всі літератори погодились з ідеологією нацизму. Більшість письменників (майже 250 чоловік) емігрувала за кордон, де вела широку антифашистську діяльність.
Прогресивні письменники ставили перед собою завдання — в художній формі показати як дійшло до виникнення диктатури Гітлера, змалювати деморалізуючий вплив нацизму і нацистської ідеології на широкі маси населення, в тому числі і на інтелігенцію.
Відомо, що інтелігенція не являє собою окремого класу, однак її значення в політичній боротьбі й особливо у визвольній боротьбі трудящих — велике.
[…]
У буржуазному суспільстві інтелігенція за своїм походженням і суспільним становищем, рівнем матеріального забезпечення і поглядами — ідейно розшарована. Вона може бути і союзником робітничого класу, і великою опорою капіталізму. Але найбільш передова частина інтелігенції навіть в умовах капіталізму усвідомлює необхідність змін у суспільному житті. Такою є і німецька буржуазна інтелігенція. Невипадково ставлення інтелігенції до гітлерівської диктатури і фашистської ідеології — основна проблема творів більшості прогресивних письменників Німеччини другої чверті XX сторіччя.
В цьому відношенні особливо цікаві для нас такі письменники, як Бернгард Келлерман (1879-1951), Ліон Фейхтвангер (1884-1958), Анна Зегерс (1900).
У 1929 р., як відомо з історії, в Німеччині почалась економічна криза. Загальний обсяг виробництва скоротився майже наполовину, а кількість безробітних зросла більше ніж удвоє. У країні було взято курс на фашизацію. Жахливий період в історії Німеччини і його наслідки змалював Келлерман в романі «Танець смерті».
Цей соціально-психологічний роман, до якого наближається за темою трилогія Л. Вельскопф-Генріх «Два друга», «Дороги розходяться», «Зустріч» (1956), а також дилогія В. Йохо «Шлях із самотності» (1953) і «Злам» (1957), переростає у розповідь про типову долю німецької буржуазної інтелігенції під час панування фашизму.
Аналізуючи причини приходу фашизму до влади, Келлерман звертається до теми інтелігенції, як до важливого питання проблеми фашизму. Але в нових умовах для письменника, який пройшов складний творчий шлях від декадентських течій до реалізму, питання буржуазної інтелігенції дуже ускладнилось. Щоб показати інтелігенцію всесторонньо, письменник диференціює її на три групи.
В першій діють прихильники нового режиму — гауляйтер Ганс Румпф, бургомістр Таубенгаус, юрист Шіллінг.
У другій — показані відкриті вороги нового режиму, — скульптор Вольфганг Фабіан, вчитель Гляйхен, професор Фале.
Третя група — це, так звані, «нейтральні», які згодом значною мірою переходять у табір Гітлера.
Саме ці «нейтральні» найбільше цікавили письменника. Адже перехід значної їх частини на бік нацистів значно сприяв зміцненню гітлерівського режиму. Тому не випадково головна дійова особа роману Б. Келлермана «Танець смерті» адвокат Франк Фабіан належить спочатку до табору «нейтральних».
Увесь державний лад Німеччини психологічно сприяв виникненню типу такого слабохарактерного інтелігента, як Франк Фабіан. Ще задовго до встановлення в Німеччині фашизму німецькі письменники в своїх творах не раз вказували на процес духовного занепаду буржуазної інтелігенції. Відомий художник слова Г. Манн в особах вчителя Унрата і фабриканта Геслінга створив яскраві образи безпринципної інтелігенції з огидними рисами: жорстокості, аморальності, боягузтва, вірнопідданства і рабської покори — всього того, що пізніше пропагувалось ідеологією нацистів.
Франк Фабіан — з роману Б. Келлермана — типовий образ, який допомагає авторові розв’язати психологічну загадку поширення реакційної фашистської ідеології на німецьку інтелігенцію. Правда, навколо цього образу розвинулась досить жвава дискусія. Одні критики хвалили автора за складний, глибоко-психологічний образ Фабіана. «...Тут треба відзначити велику заслугу Келлермана-реаліста, який зобразив свого героя слабодухим інтелігентом, показав його в усій складності і суперечностях та з’ясував причини його падіння». Другі докоряли письменникові за об’єктивізм.
На нашу думку, з такими докорами не можна погодитись. Те, що Келлерман не змалював Фабіана катом, садистом, негідником, а надав йому при певних обставинах рис людяності й чесності, зовсім не об’єктивізм. Автор не виправдовує свого героя, а лише показує всі властивості його характеру в цілій багатогранності психологічних моментів, які штовхали Фабіана до співпраці з фашистами. Так само зобразив свого головного персонажа Л. Фейхтвангер у романі «Брати Лаутензак», показав причини, що привели Оскара Лаутензака в табір фашистів. Ми вважаємо, що ні Келлермана, ні Фейхтвангера не можна звинувачувати в об’єктивізмі.
Основними проблемами, які намагався розв’язати Келлерман, змальовуючи Фабіана і взагалі німецьку інтелігенцію, були: ставлення інтелігенції до фашизму, її відповідальність за долю своєї батьківщини та пороки буржуазної інтелігенції.
Ставлення Фабіана до нових правителів породила сама дійсність. Вернувшись з відпустки, Фабіан побачив ряд змін, що сталися з місті за час його відсутності. Описуючи ці зміни, письменник мав, очевидно, на увазі заходи, проведені гітлерівцями в першій половині 1933 р. (Створення допоміжної поліції з СС і СА, арешти інтелігенції, чистка державного апарату).
В душі Фабіана зароджується боротьба: чи залишитися не тільки на словах, а й справді чесною людиною, чи для кар’єри, комфорту і особистого щастя піти на компроміс із власного совістю. Намови жінки й знайомих, думка про підвищення військового рангу, а передусім страх перед гестапо заставляють Фабіана вступити до нової гітлерівської партії. Ось як він роздумує: «Через декілька тижнів його контора буде закрита, а сам він викинутий на вулицю. Чи варто міняти свій попередній спосіб життя, коли ще є вихід? До того ж, якщо він буде членом націонал-соціалістичної партії, то його залишать у спокою і йому не прийдеться дрижати зі страху, що за ним в будь-який час прийдуть з гестапо».
Життєвий шлях Фабіана після вступу до фашистської партії — це повільний моральний занепад і душевне умертвіння, негідне плазування перед фашистськими «достойниками» типу гауляйтера Румпфа.
Історія Франка Фабіана — глибоко повчальна. Після розгрому німецької армії під Сталінградом і дальших її поразок, Фабіан починає усвідомлювати ганебність своїх вчинків. Він бачить неминучий крах фашистської держави, боїться відповідальності за зраду свого народу і кінчає самогубством.
Композиція роману підкоряється всесторонньому змалюванні Фабіана. Внутрішня боротьба героя доповнюється картинами природи. Небо затягується поступово чорними хмарами, які символізують жахливий кінець Фабіана та його хазяїв.
Розглядаючи проблему відповідальності німецького інтелігента за прихід фашизму до влади, ми повністю розділяємо думку С. Розанової про те що, в образі Франка Фабіана автор викриває безхребетність і безпринципність, які проявило багато представників німецької інтелігенції в дні вирішальних боїв з фашизмом і особливо після приходу Гітлера до влади.
Значна частина німецької інтелігенції, маючи слабкі зв’язки з робітничим класом, у відповідальні хвилини зайняла нейтральну позицію і цим сприяла перемозі фашистів.
Змальовуючи жахливе минуле, Келлерман думав про сучасне і майбутнє Німеччини. Він хотів перестерегти свій народ від майбутніх фабіанів, які можуть знову виникнути в Західній Німеччині.
Цілком можна погодитись з висловлюванням Г. Бергельсона щодо перестороги. «Письменник перестерігає німецький народ від повторення помилок минулого і неначе говорить своїм читачам: «Хай кожний із вас уб’є в своїй душі Франка Фабіана, бо інакше новий Ганс Румпф прийде і буде керувати вами і вбивати вас фізично або морально!».
Змальовуючи образ Фабіана, великий знавець буржуазного суспільства з усією гостротою викрив соціальні пороки, брехню та егоїстичні прагнення, притаманні буржуазному інтелігентові. Можливість наживи, яку дає новий режим, все більше приковує Фабіана до фашистської колісниці. Працюючи в бюро реконструкції міста, Фабіан сприяє будівельному буму, бере участь в спекуляціях і збиває мільйонний маєток. […]
Інші прогресивні письменники Німеччини теж всіляко викривали слабохарактерну буржуазну інтелігенцію. Згадаймо для порівняння роман. Л. Фейхтвангера «Брати Лаутензак» (1943). Головний герой цього роману — Оскар Лаутензак аналогічний Франкові Фабіану. Хоч між обома персонажами є велика різниця, однак вони належать до однієї і тієї ж категорії німецької інтелігенції, а саме, до «нейтральних», які з часом переходять на бік фашистів. Це дозволяє провести між ними певну паралель.
Оскар Лаутензак не має ні освіти, ні постійної професії, як Франк Фабіан. Їх характери теж дещо різняться. Лаутензак честолюбивий, бажає слави, влади. Фабіан любить спокійне унормоване життя з повним комфортом. Це і зумовлює різні мотиви їх переходу до фашизму. Фабіан пішов на компроміс із фашизмом, боячись втратити свою посаду і комфорт. Інакше було з Лаутензаком, який не мав ніякого відношення до державної адміністрації і міг існувати незалежно від неї. Лаутензак відкидає цю можливість і зв’язується з нацистами з інших мотивів: «В душі Оскара виникала несказанно приваблива мрія про владу і вплив. Зазвучала музика, несамовита вагнерівська музика. Він уже бачив довкруги себе багато людей, долями яких він керує з допомогою одного тільки сказаного пошепки слова».
Однак дедалі деморалізуюча система фашизму, втягнувши Фабіана і Лаутензака у свій круговорот, уподібнює їх до себе. В них наступає моральна деградація.
Образ Франка Фабіана доповнює Келлерман образом гауляйтера Ганса Румпфа, якого можна умовно зачислити до групи фашистської «інтелігенції».
На жаль, багато критиків у роботах про Келлермана не приділяють достатньої уваги аналізу Румпфа, або зовсім не згадують про цей образ. Так, А. А. Федоров у монографії «Творчество Келлермана» (M., 1961) майже нічого не говорить про Румпфа. Вл. Рубін закидає Келлерману як один з недоліків роману, що фашистський гауляйтер «...хизується як розвезений самодур» , а В. Ільберг (німецький критик) бачить в «культурній» поведінці Румпфа відносно єврейки Маріон романтичні тенденції письменника находити в кожному персонажі якісь добрі прикмети.
Правильно критикує Рубіна Бергельсон за недооцінку художнього образу Румпфа, пишучи: «З цим закидом не можна ніяк погодитись. Справа в тому, що, як це вірно зауважили інші критики, і зокрема І. Фрадкін («Литература новой Германии». Статьи и очерки. Изд-во «Советский писатель», M., 1961) головну прикмету цього образу становить повна відсутність схематизму і шаблонності».
На закиди Ільберга можна відповісти, що в характеристиці гауляйтера Румпфа криється певна іронія, чого німецький критик не врахував. Письменник хотів показати, як фашистські ватажки прикривали свої злочини вдаваною галантністю і опозиційними фразами. Б. Келлерман часто користується прихованою іронією, як художнім засобом, що дає йому можливість глибше викривати людські пороки.
Ми також згідні з цим, що образ Румпфа — це великий успіх автора. У повоєнній літературі появлялися в основному більш-менш шаблонні описи гітлерівських заправил. Ці дерев’яні фігури, уособлення тупої жорстокості, не давали читачеві ніякого поняття про характер і соціальне коріння німецького фашизму. Зовсім інакше виведений у Келлермана гауляйтер Румпф. Це тип психологічно поглиблений, зображений у всій багатогранності його міркувань і вчинків, він глибоко проникає в пам’ять читача.
В особі Румпфа Келлерман розкриває представників нацистської верхівки, тих, хто практично здійснював фашистську диктатуру і терор. Це один із близьких помічників Гітлера, один з перших німецьких фашистів, кавалер ордена Крові (знак особливого довір’я фюрера), учасник пресловутого мюнхенського путчу 1923 р., за виразом А. Левінтона один із «...стовпів гітлерівського режиму...» и, це той — хто був безпосередньо винен у політичній катастрофі Німеччини в січні 1933 р.
Грубість, безпринципність, цинізм, садизм, жорстокість — ось основні риси його характеру. Румпф визнає лише одну позицію — «позицію сили». «Сила — це все, — говорить він, — ось вічна істина».
Аналізуючи образ Румпфа, ми бачимо, що він виліплений Келлерманом багатогранно: в службовій обстановці, особистому житті та інтимних стосунках. Образ Румпфа сприймається читачем, як «життєво правдивий, художньо завершений соціальний тип, породжений антидемократичним ладом нацистського «рейху».
Крім Румпфа, показано в романі цілий ряд дрібніших представників фашизму: бургомістр Таубенгаус, юрист Шіллінг, архітектор Кріг, баронеса фон Тюнен, магнати важкої промисловості брати Шельгаммер. Все це — кар’єристи, які дешевим коштом здобувають собі суспільне становище. Вони виявляють свої егоїстичні інстинкти нестримним і безсоромним нагромадженням матеріальних благ.
У романах Л. Фейхтвангера «Брати Лаутензак» і А. Зегерс «Мертві залишаються молодими» є декілька персонажів, які можуть стати поруч з гауляйтером Румпфом за своїм характером і значенням у фашистському таборі. Це Гансйорг Лаутензак та граф Цінсдорф у Фейхтвангера, офіцери Клемм, Венцлов, Лівен у Зегерс.
Гансйорг ще гірший від свого брата Оскара. Це злочинець, позбавлений всяких людських почувань, який на початку роману попадає до в’язниці за вбивство і завдяки Гітлерові оминає кари. Подібний до нього граф Цінсдорф, людина наскрізь аморальна, до того ж хитра й підступна. Він підставив ногу Оскарові Лаутензаку тільки тому, що цей вимагав в нього повернення грошей. Такі типи, як Гансйорг Лаутензак і Цінсдорф підтримували Гітлера без застережень, бо тільки він захищав їх перед справедливою карою.
Реакційні інтелігенти Клемм, Венцлов, Лівен теж явні злочинці. Вони з радістю включаються у воєнні підрозділи, за допомогою яких після Першої світової війни німецька реакція проводила політику білого терору. Подібно Румпфу, вони не вірять в єдність Німеччини та в інші фашистські лозунги. Вони мріють, щоб знайти людину, яка за допомогою цих лозунгів зможе обманювати народні маси. «Нам необхідно найти підходящу людину з хитрою програмою, щоб ми, як і раніше, тримали робітників в руках» — відкрито заявляє рейнський фабрикант Кастріціус. Тому не дивно, що ця реакційна частина інтелігенції знайшла таку людину в особі Гітлера і цілковито його підтримала.
Б. Келлерман, ставши на шлях реалізму, не міг не показати процес наростання серед німецької інтелігенції опозиційних настроїв.
Вчитель Гляйхен, скульптор Вольфганг Фабіан, професор Фале, фрау Беата і її дочка Кріста не йдуть на службу до нацистів. Це чесні німці, які зберігають вірність ідеалам гуманності і справедливості. Про подібних людей писав свого часу Бехер, відмічаючи рух опору в Німеччині 30-х років, «...він (рух опору. — В. П.) находив свій вираз також у тих скромних людях, яких ми і сьогодні зустрічаємо в Німеччині... Тисячі і тисячі безіменних героїв пронесли добрі якості через всі ті страшні роки, і ми пізнаємо їх, тому, що вони в жахливих умовах і серед нелюдяного оточення залишились людьми».
Правда, не всі ці прогресивні інтелігенти брали активну участь у боротьбі проти фашизму. Найбільш активними з них в романі «Танець смерті» були вчитель Гляйхен і скульптор Вольфганг Фабіан.
На нашу думку ніяк не можна погодилися з деякими критиками, що ці образи вийшли в Келлермана слабкі і розпливчаті.
Навпаки — це образи, з яких ми можемо багато дізнатись про підпільну роботу чесних німців. І недарма А. Федоров, аналізуючи цілу галерею противників фашизму, відмічає, що «... Два позитивні герої роману добре вдались автору — архітектор Вольфганг і вчитель Гляйхен. Це принципово нові фігури у Келлермана, які свідчать про те, що авторові відкрились широкі творчі шляхи».
Але ці позитивні герої відрізняються від його попередніх позитивних героїв — Мак Аллана, Аккермана, Міхаеля Шелленберга. Західні реалісти, як це слушно зауважили деякі літературознавці, довго не помічали нових суспільних сил, що їх ніс на своєму прапорі трудовий народ. Саме тому вони й не змогли надати своїм раннім позитивним образам рис життєвої конкретності. В пожежах класових боїв позитивний герой літератури Заходу ріс, мужнів, набирався сили. І коли прийшли до влади нацисти, він піднявся разом з народами світу на нещадний бій з фашизмом. Подібну еволюцію пройшли позитивні образи Келлермана. Гляйхен і Вольфганг більш енергійні та цілеспрямовані, їх ідеологія і політична свідомість порівняно вища, ніж у позитивних героїв попередніх творів.
Як Гляйхен, так і Вольфганг антифашисти. Спочатку вони мовчазно протестують проти нацистського варварства, але поступово під впливом гірких уроків страшної дійсності стають на шлях організованої підпільної боротьби з фашизмом. Так, вчитель Гляйхен, стараючись розкрити брехливість офіційних воєнних повідомлень, фальшивий характер нацистської пропаганди, розповсюджує листівки, в яких роз’яснюється дійсне становище німецької армії на фронтах. Гляйхен очолює підпільну організацію. Правда, робота цієї організації в романі не описується. В цьому недолік письменника. Але Келлермана можна виправдати тим, що він хоч і був антифашистом, не мав близьких зв’язків з рухом опору.
Подібним до самого Келлермана, який в важкі роки історії Німеччини зберіг чистоту совісті, є образ Вольфганга Фабіана, на боці якого — симпатії автора. З великою теплотою малює Б. Келлерман, — чудовий майстер портрету, — зовнішній вигляд Вольфганга. «На два роки старший від свого брата. Він був трошки нижчий за нього і міцніший, риси його лиця були більш мужні і грубіші, ніж у Франка. Волосся завжди находилось в хаотичному безпорядку, і місцями видно було багато срібних ниток. Його ясно-карі очі з темними точками сіяли від радості. Але було в цих очах також щось страшне, незбагненне. В протилежність до свого брата він звертав мало уваги на зовнішність... Вольфганг часто сміявся...»
Даючи порівняльну картину обох братів, а це один зі своєрідних художніх засобів Б. Келлермана (згадаймо «Брати Шелленберг»), автор підкреслює різницю їх світоглядів. В той час, коли Франк легко погоджується з новим режимом, Вольфганг ненавидить фашизм і з перших же днів фашистського перевороту виражає свій гнів проти нацистів.
Повернувшись з концтабору, Вольфганг звинувачує свого брата Франка в кровавих злочинах фашистів. «Ви недостатньо голосно протестували проти нахабства і безсовісності ваших фюрерів, тому вони ставали дедалі більше безстидні і зухвалі. І в цьому ваша непростима вина.
Ідейним однодумцем Вольфганга є Пауль Крамер у романі «Брати Лаутензак». Це молодий талановитий літературний критик. Подібно як Вольфганг Фабіан, він бореться проти фашизму засобами пропаганди, публікує статті, в яких піддає нищівній критиці Гітлера і його помічників. Пауль Крамер такий же Принциповий і мужній як Гляйхен і так само гине в застінках фашистської тюрми.
Також і в романі «Мертві залишаються молодими» А. Зегерс бачимо групу прогресивної німецької інтелігенції. Серед них відзначається працівник компартії Леммле, який самовіддано помагав підпільній роботі, а також касирка Гро, яка часто організовувала явку членів підпільної організації.
У дні фашистського панування Вольфганг виготовив скульптуру хлопця, який розриває ланцюги з написом «Краще смерть, ніж рабство». Цей твір мистецтва — символічний протест проти фашизму не тільки Вольфганга, але й самого Келлермана.
[…]
Сама назва останнього роману Б. Келлермана — «Танець смерті» є теж, на нашу думку, символічна і нав’язує до відомої поезії Гете під таким же заголовком.
Композиція твору — проста. Дія відбувається в одному й тому ж німецькому місті, розвивається хронологічно і пов’язана з декількома головними героями. Автор ставить героїв у різні ситуації, зближує їх з різними персонажами і так поступово розкриває риси їх характеру.
Отже, вся будова роману повністю підкоряється основному задумові письменника — розглянути ідейне розшарування німецької інтелігенції, показати крах німецької буржуазної інтелігенції, яка приєдналась до фашизму, та зобразити ті сили прогресивної інтелігенції, які в жахливі роки історії Німеччини мужньо вистояли в боротьбі проти фашизму, не покорившись йому.
В цьому — цінність і реалістичність твору «Танець смерті» Б. Келлермана.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1968. – Вип. 15. – С. 92-99.
Твори
Критика
