04-07-2019 Апулей (Apuleius) 427

Міфічно-казкові елементи в оповіданні Апулея про Амура і Псіхею

Міфічно-казкові елементи в оповіданні Апулея про Амура і Псіхею

Ю. М. Кузьма

Між перекладами творів античної літератури, майстерно здійсненими Іваном Франком, є переклад чарівного оповідання з «Метаморфоз» Апулея про Амура і Псіхею.

Це оповідання Франко називає одною з найкращих і найчистіших перлин всесвітньої літератури.

В Апулея історія Амура і Псіхеї вставлена точно в середині твору і обіймає дві повні книги. Введення її, на перший погляд, може здаватись досить штучним, але взагалі смисл цього оповідання повністю відповідає настроям і тенденції цілих «Метаморфоз».

Стара господиня розбійників, бажаючи розважити нещасну полонянку, розповідає їй таку історію. В одній країні жили король і королева і мали три дуже вродливі дочки. Але наймолодша з них, Псіхея, була така прекрасна, що люди віддавали їй більші почесті, ніж справжній богині краси Венері. Розгнівана богиня вирішує помститись і жорстоко покарати цю просту смертну дівчину, яка посміла, хоч і несвідомо, стати її суперницею. Вона кличе на допомогу свого сина Амура — всесильного володаря сердець і, показавши здалека Псіхею, наказує, щоб він запалив серце дівчини коханням до найгіршої в світі людини і зв’язав її нещасливим і найбільш принизливим шлюбом. Одначе Амур, який досі жив у найкращій згоді з своєю матір’ю, в цьому випадку не виконує її наказу, більше того, сам закохується в красуню Псіхею.

В цей час обидві старші сестри Псіхеї вийшли заміж за королів, а Псіхея лишилася самотня. Її красою люди захоплюються і далі, але вважають її чимсь надприродним, і ніхто не наважується підійти до Псіхеї як до жінки. Сумний батько іде аж до Мілету шукати поради в пророчого Аполлона. І ось, неначе грім з ясного неба, падають на його сиву голову грізні слова віщуна: його красуня Псіхея повинна бути залишена на вершині гори, і там її женихом стане страшна потвора. Це жорстоке пророцтво пригнобило і батьків і дочку, але не скоритись волі божества було неможливо. В супроводі всього народу, під акомпанемент ридань і стогонів, Псіхея піднімається на вершину дикої безлюдної скелі, щоб там живцем себе похоронити. Але Амур не дає їй померти. Він посилає Зефіра, який, надувши шати дівчини, неначе паруси, обережно зносить її в розкішну долину. Тут, серед лісу, на Псіхею жде чарівна палата, якої досі ніхто на світі не мав і не бачив. В ній повно дорогоцінностей і невичерпних скарбів, дбайлива, але невидима для людського ока прислуга, стіл, який сам накривається найсмачнішими стравами, і багато іншого дива. А вночі до Псіхеї приходить сам Амур, щоб з’єднатись з нею таємним шлюбом. Він дуже добре розуміє, що цим розбудить гнів Венери, грізний для нього самого, але ще грізніший для Псіхеї. Тому Амур намагається оточити таємницею себе і своє кохання і через те не хоче, щоб його пізнала навіть та, яку він кохає. Він приходить до неї тільки вночі і просить, щоб вона ніколи не намагалася його побачити або взнати його ім’я. Але щастя, про яке ніхто не знає, не є щастям. Таку думку підказують Псіхеї її сестри, з якими Амур дозволяє їй бачитись, пригощати у себе і навіть обдаровувати. Вони відвідують Псіхею тричі і кожного разу відходять з усе більшою заздрістю, обдумуючи способи, як би згубити сестру і позбавити її цього добра, яке вона має. Ці сестри, як втілення заздрості і облуди, є протиставленням добродушній і легковірній Псіхеї.

Декілька разів Амур остерігає свою кохану перед фальшивими порадами і грішною цікавістю, попереджає, що доти зможуть вони бути разом, доки вона не побачить його. Про це Псіхея щиро розповідає сестрам, а вони змальовують перед нею її чоловіка як страшну потвору, — адже так сказав оракул, — яка вже незадовго напевно її пожере. Тому вона повинна вбити це мниме страховисько. І ось однієї ночі Псіхея бере в руку лампу і бритву, готуючись до злочину чи, певніше, до захисту свого життя. Світло лампи розсіває темряву ночі, але замість страшного змія вона бачить прекрасного юного бога, який спить спокійним сном. Велике враження справило на Псіхею це втілення вічної краси, правди і доброти.

Тремтячи від подиву і щастя, вона раниться стрілою Амура, і її охоплює нове полум’я кохання, глибокого, стійкого, вічного. Але ця хвилина невимовного щастя швидко проминула, і Псіхеї довелося заплатити за неї довгим терпінням і муками.

З каганця, який вона держить, падає кілька гарячих крапель олії на плече сонного бога. Він прокидається від болю і, побачивши, що таємниця його розкрита, покидає Псіхею. Так вона втрачає щастя, справжню ціну якого тільки що пізнала. Життя не має для неї тепер ніякої вартості, і вона хоче втопитись. Але Амур, який кохає Псіхею, оточує її здалека своєю божеською опікою. Тому ріка не хоче її втопити, навпаки, вся природа і навіть неживі предмети прихильні до неї, намагаються допомогти в її сумній мандрівці по світі. На початку цієї мандрівки Псіхея іде до сестер, повідомляючи їх, що ніби Амур хоче з ними одружитись. Кожна з них, повіривши в те, біжить до зачарованого палацу і там розбивається об скелі.

Після цього Псіхея намагається за всяку ціну відшукати Амура, просити в нього пробачення і бути йому, якщо вже не дружиною, то хоч би рабинею, щоб тільки жити біля нього.

А поки вона так невтомно мандрує по різних країнах, біла чайка розповіла Венері про всі пригоди її сина і про його хворобу. Невимовна лють охоплює богиню, коли вона довідується, що ненависна їй смертна суперниця не тільки не покарана, а ще й відняла в неї сина. Вона вирішує зректися Амура і позбавити всіх переваг і привілеїв, якими він користувався. Церера і Юнона намагаються втишити її гнів, але це ще більше дратує Венеру. Насамперед вона хоче знайти Псіхею і належно помститися.

За дозволом Зевса, Венера доручає Гермесу оголосити в усіх країнах розшуки Псіхеї і обіцяє за неї велику нагороду — сім поцілунків самої богині.

Та нещасна Псіхея, не одержавши допомоги ні від Церери, ні від Юнони і, переконавшись, що нізвідки нема їй порятунку, вирішила сама піти до грізної матері Амура, щоб благати в неї пробачення. Але Венера поставилась до неї, як до найгіршої рабині. Побачивши її і поглузувавши з нещасної, вона дає їй надлюдські завдання. Псіхея насамперед мусить розділити купу перемішаних різноманітних зерен. Не маючи ніякого посагу, вона повинна хоча показати свою працьовитість. Завдяки невсипущій опіці Амура цю роботу виконали за Псіхею мурашки.

Здобути золоте руно і стигійську воду Псіхеї допомагають очерет і орел Юпітера.

Коли ж Псіхея справилася і з цими завданнями, Венера зрозуміла, що дівчині сприяють вищі сили, і посилає її з дорученням у підземелля, в царство тіней, звідки ніхто вже не повертається. Здається, для Псіхеї надійшла остання година, бо хіба хто вертається живим з підземелля? Вона вилазить на високу вежу, щоб, кинувшись з неї, найкоротшим шляхом попасти до Аїду. Але раптом вежа відзивається людським голосом, вказує Псіхеї інший шлях, радить, як вона повинна вести себе на тому світі, щоб потім знову побачити світло сонця. Вона не сміє допомогти кульгавому ословодові, ні трупові, який буде пливти за її човном і просити допомоги, ні працюючим прялям, тому що через них Псіхея може втратити палянички, які повинна нести в обох руках і подати їх Церберу, щоб він пропустив її до владарки підземелля. Не сміє вона також прийняти гостину Прозерпіни і, що найважливіше, не сміє заглядати в шкатулку, в яку Прозерпіна покладе мазь краси.

Псіхея точно дотримувалась цих вказівок і щасливо вийшла з темряви підземелля на білий світ. Раптом погляд її зупинився на шкатулці, яка повинна була містити в собі дорогоцінний для кожної жінки скарб — божеську красу. А Псіхея ж була жінкою. І хіба могла вона встояти перед такою великою спокусою, щоб не подивитись туди хоч одним оком і не взяти собі крихітку цього неоціненного скарбу? Вона відкрила шкатулку, але, на жаль, там не було ніякої мазі, лише страшний смертельний сон, який, вирвавшись з неволі, зразу накинувся на Псіхею і був би приспав її навіки. Але Амур стежив за нею і знову врятував від смерті. Одужавши після хвороби, він прилетів до півмертвої Псіхеї, загнав смертельний сон знову в шкатулку і наказав, щоб Псіхея віднесла її Венері. А сам пішов до Юпітера з проханням, щоб той, як батько богів і людей, дозволив йому навіки поєднатись з Псіхеєю, без якої йому життя немиле.

В Юпітера Амур знаходить співчуття і дозвіл на одруження з Псіхеєю, а за цю доброту повинен підшукати йому на землі якусь гарненьку дівчину.

Після цього Меркурій одержує доручення скликати всіх богів на нараду, а хто не з’явиться, тому загрожує грошовий штраф. На цих зборах Юпітер оголошує своє рішення щодо Амура і Псіхеї, а Венеру втішає, що подружжя це буде рівноправним, тому що він дарує Псіхеї безсмертя.

Оповідання закінчується описом весілля, на якому Вулкан — весільний кухар, Вакх — підчаший, Венера, що нарешті погодилася на роль свекрухи і навіть бабусі, якою має швидко стати, танцює сольний танець, а Аполлон співає в супроводі ліри. Таке бучне було весілля Амура і Псіхеї, а невдовзі в них народилася донечка, яку назвали Розкіш.

Таку казку розповіла схопленій дівчині старенька бабуся.

Прочитавши цю «bella fabella» (милу казочку), можна помітити, що вона складається з дуже різноманітних мотивів. Тому постає питання, чи це оригінальний твір самого Апулея, чи, може, він черпав сюжет з якогось певного джерела або зібрав різні мотиви з різних джерел і створив з них одну закінчену цілість.

При виясненні цього питання нам передусім доведеться звернутись до античної літератури, чи немає вже там якихось пояснень до даного твору. На жаль, латинська література після II ст. н. е. майже занепала, проте ми знаходимо серед її творів часткове наслідування і деяке пояснення нашого оповідання. Таким наслідуванням можна вважати твір Мартіана Капелли «Про подружжя Філології і Меркурія».

Жив Капелла приблизно в IV ст. н. е., походив з Африки, мабуть, з самої Мадаври. Про одруження Меркурія з Філологією старовинна міфологія не знала, але в Капелли саме під впливом оповідання Апулея могла виникнути думка одружити бога Меркурія з смертною Філологією, яка тільки пізніше дістає безсмертя.

Між іншим, у творі говориться, що раніш Меркурію подобалась Mantice (Віщування), але вона вже вийшла заміж за Аполлона. Про це теж ніде раніше не вказувалося і тому можна думати, що між твором Апулея і Мартіаном Капеллом існував твір, в якому описувалось одруження Аполлона з Віщуванням, але цей твір не зберігся. Згадує Мартіан і про Псіхею, вона теж сподобалась Меркурію, але вже тоді була зв’язана з Амуром.

Щодо пояснень, то автором найстарішого пояснення є Fulgentius Fabius Planciades, теж африканець, який наслідував стиль Мартіана Капелли. В шостому розділі третьої книги своєї «Міфології» він говорить про Псіхею і Купідона і як християнський письменник надає цілій історії суто символічне значення. Наприклад, місто, з якого походить Псіхея — це цілий світ, король — Бог, королева — Матерія, старша сестра — Тіло, друга — Самоволя, наймолодша — Душа. Душу ненавидить Венера, тобто розпуста, і посилає Купідона знищити її. Але він закохується в Душу і одружується з нею. Купідон — це бажання, пристрасть. Він вимагає, щоб Душа ніколи не бачила його обличчя, щоб не стала пристрасною. Але вона, послухавшись намов Тіла і Самоволі, запалює в серці полум’я пристрасті і бере на себе рану гріха, внаслідок чого втрачає щастя і піддається різним небезпекам.

Як бачимо, Фульгентій, втративши з поля зору цілість, особливого значення надає мотивам і приписує особам і навіть предметам більшу роль, ніж вони справді відіграють.

Так, батько Псіхеї і її сестри — звичайні люди, з властивими людям рисами і пороками, і немає потреби надавати їм іншого значення.

Що ж до гріха Псіхеї, то він полягає тільки в цікавості і недовір’ї. Не можна також вважати Амура лише втіленням пристрасті, тому що в цілому він проявляє багато інших, кращих рис.

Таким чином, Фульгентій вважав твір Апулея певною алегорією, яку пояснює так само, як згодом історики пояснювали всю міфологію.

Слід відмітити, що Фульгентій згадує в своєму творі ще про якогось афінянина Арістофонта, який мав би бути автором оповідання з таким же змістом, як і в Апулея. Але це оповідання не збереглося, про письменника Арістофонта теж нічого невідомо, однак дуже можливо, що якийсь грек хотів присвоїти цей незвичайний твір своїй літературі і написав його по-грецьки, значно розширивши.

Пояснення Фульгентія щодо Амура і Псіхеї запозичує в новіших часах (кінець XV — початок XVI ст.) ватіканський бібліотекар Бероальд, який коментував друковані видання цього твору. Крім мовних пояснень, він говорить і про sensus mysticus оповідання і тут цілком переймає пояснення Фульгентія.

На початку XVIII ст. вчені наполегливо шукають джерел виникнення оповідання про Амура і Псіхею, і на цій основі з’являються різні тлумачення цього питання.

Так, італійський учений Буонаротті вважає, що ця казка взята з таємничих містерій Амура. І хоча про їх існування ніде не говориться, але, очевидно, тому, що говорити про це забороняється. Відомо, однак, що Амура особливо шанували у Феспіях у Беотії, і, можливо, саме там існували такі містерії. Крім того, італійський учений вбачає в оповіданні Апулея певний містицизм, а також деякий зв’язок з філософією Платона. Після цього ряд учених почали вважати джерелом оповідання Апулея саме містерії.

Наприклад, датський учений Торляцій джерелом оповідання Апулея вважає чомусь містерії Вакха. Кройзер говорить, що алегорія Амура і Псіхеї прийшла до Греції під виглядом перського втаємничення, спочатку проникла до Самотраки, де з’єдналася з кабірськими і орфіцькими науками. Містерії Амура в Феспіях зобразили її як шукання і віднайдення небесного Амура. Пізніше піфагорійці пристосували цей міф до подружжя.

Беттігер теж вважає оповідання про Амура і Псіхею своєрідною символічною поемою, яка відноситься до містерій. «Насправді не можна вже визначити, від якого часу зображалась ця Апулеєва драма про Псіхею в містеріях Амура у Феспіях, однак все вказує на містичний характер твору, який відноситься до вірного подружнього кохання».

Міллер бачить джерело в орфіцьких містеріях.

І, нарешті, Гільдебранд, який у своєму виданні творів Апулея також підкреслював містерії як джерело, відносить, одначе, казку Апулея не до містерій взагалі, а, поєднуючи оповідання про Псіхею з закінченням «Метаморфоз», бачить в ній зображення таємниць Ісіди. Основним аргументом цього припущення він вважає те, що Лукій, Осел, молячись до Ісіди, називає її і Церерою, і Юноною, і Венерою, і Прозерпіною. Містерійне походження казки Гільдебранд підкреслює, вказуючи (за Торляцієм) на святу потрійність випадків (сестри тричі відвідують Псіхею, в трьох божеств шукає вона захисту, три завдання дає їй Венера на землі, а в Аїді чинить три перешкоди). Крім того, на містерії вказують також різні страхіття, як потвори, що стережуть джерело, вода, що кричить людським голосом і змушує Псіхею тікати, якщо вона не хоче загинути, і, нарешті, небезпечна подорож до підземелля. Гільдебранд говорить, що через такі випробування проходили завжди ті, які повинні були втаємничитись у містерії, про які, зрештою, згадує і сам Апулей в XI книзі своїх «Метаморфоз».

Отже, немало вчених вбачають джерело Апулеєвого оповідання в містеріях, але їхні думки не збігаються: одні вважають першоосновою містерії Амура, інші — Вакха, ще інші — Орфея або Ісіди.

Але ні про одне з цих божеств, крім Амура, у творі не згадується, а Венера, Юнона, Церера і Прозерпіна, які тут ніби замінюють Ісіду, змальовані в оповіданні у дуже невигідному світлі або з такою байдужістю, що важко уявити, щоб Апулей так зображав представниць своєї улюбленої Ісіди.

Що ж до Амура, то особливо його шанували у Феспіях, де навіть влаштовували що п’ять років ігрища, а, згідно з Атенеєм, його святині були на острові Самое, у Самотраці, в Левктрі, і, можливо, в інших місцях. Але зовсім певним є те, що містерій Амура там не було.

У Феспіях Амура вважали сином Гермеса і хтонічної Артеміди, тому він був зовсім інший, ніж той, що виступає в творі Апулея. Крім того,, в цьому творі говориться не лише про Амура, а й про Псіхею і їх взаємовідношення.

Взагалі старовинні містерії є дуже мало дослідженою і невиясненою ділянкою античності. Адже певні обряди саме тому називалися містеріями, що їх оповивали таємницею, і дуже мало античних письменників подає про них якісь точні відомості. До числа тих небагатьох письменників належить і Апулей, що широко описує таємниці Ісіди, Серапіса і Озіріса, але і він замовчує найбільш таємничі і, можливо, найцікавіші особливості цих містерій. Навіть багатомовний Плутарх заявляє, що там, де йдеться про містерії, він буде мовчати.

Ми не можемо заперечити, що в оповіданні про Амура і Псіхею є багато містичних елементів, які підкреслював Гільдебранд.

Одначе ми не маємо певних підстав шукати основу цього оповідання в будь-яких містеріях.

Але якщо Апулей не брав містерії за основу, тоді виникає питання, чи існувала вже раніш історія, яку Апулей міг би взяти за зразок для свого оповідання. Коли ми звернемося до літературних творів, які виникли раніше, ніж твір Апулея, а також приглянемось до інших творів мистецтва, то побачимо, що письменники і митці зображали Амура і Псіхею значно раніше, ніж це зробив Апулей. Але їхні Амур і Псіхея не мають, крім імен, нічого спільного з героями Апулеєвого оповідання. Ніде там немає згадки про Псіхею як королівську дочку, ні про її сестер, ні про перебування в чарівній палаті і втручання Венери, ані про кінцевий апофеоз.

У давніх творах мистецтва, особливо на вазах, зображали душу у вигляді маленької крилатої постаті. Такою уявляв її і Гомер. Таке зображення душі підтверджує і Роде.

Пізніше зображали душу у вигляді метелика, а згодом вона мала вигляд дівчини з крилами метелика. Потім це зображення почали поєднувати з Амуром. А тому, що Амур людську душу і ощасливлює і мучить, то нерідко зображали, як він біжить з луком, смолоскипом, або вудкою за метеликом, або як він обпікає впійманого метелика полум’ям смолоскипу.

На помпеянських картинах Псіхея завжди зображена у вигляді окриленої дівчини, яку мучить Амур.

У 1856 р. О. Ян підготував гарне видання казки Апулея (Apulei Psyche et Cupido), ілюструючи його малюнками камей з саркофагів, а також додав чотири епіграми Мелеагра з І ст. до н. е. На малюнках бачимо, як Амур топче Псіхею ногою, як держить її за волосся і хоче обпалити смолоскипом, або навпаки, Амур оточений аж трьома Псіхеями, які відняли в нього смолоскип, лук і сагайдак та ще й зв’язали ззаду руки.

Все це є доказом того, що ще в І ст. до н. е. ставлення Амура до Псіхеї було зовсім далеке від того, яке описане в Апулея. Але, на жаль, збережені епіграми дуже короткі, мало зрозумілі, тому доводиться жалкувати, що немає ніякого більшого поетичного твору, в якому ці відносини були б описані точніше. Це можна пояснити тим, що міф про Амура і Псіхею займав в античній міфології дуже незначне місце, тому ніякого ширшого оповідання про них не було. І дійсно, не знаходимо його ні в Гомера, ні в трагіків, ні в пізніших поетів.

У III-IV ст. н. е., тобто після появи оповідання Апулея, Амура і Псіхею зображають вже зовсім інакше. Найчастіше їх можна бачити на саркофагах. Тут Псіхея благає про ласку Юнону, Цереру, Венеру; Псіхея приносить воду зі Стиксу; Псіхея і Юпітер. Амур завжди один, як і Псіхея, яка не має крил.

Той факт, що зображення найбільше зустрічаються на саркофагах, свідчить про те, що віра в Псіхею, яка осягнула безсмертя, все більше поширюється в римському суспільстві і, стикаючись з такою ж вірою у християн, позичає їм свої символи. Тому на християнських могилах тих часів можна бачити Амура, який ніжно обіймає Псіхею.

На підставі цих доказів можна зробити висновок, що Апулеєва історія про Амура і Псіхею раніше не існувала і творцем її слід вважати саме Апулея.

Це підтверджується ще деякими особливостями самого оповідання. В першу чергу тут проявляється те, що автор — юрист і оборонець суспільного порядку. Про це свідчить те, що Меркурія висилають для оголошення розшуків пропалої Псіхеї, обіцяючи нагороду; місцем складання донесень призначають metae Murtiae. Венера не хоче дозволити одруження свого сина з Псіхеєю, вважаючи це одруження нерівним і незаконним, бо воно укладене на суші без свідків; Юнона не хоче її заховати, тому що право не дозволяє переховувати чужих рабинь.

Далі, сам Юпітер покликається на lex Julia, скликає богів на збори, а хто не з’явиться, мусить платити штраф (10 тисяч систерцій). Нарешті, обоготворює Псіхею, щоб її одруження не було мезальянсом, а відповідно до вимог цивільного права: Іаш faxo nuptias non impares, sed legitimas et iure civili congruas (розд. 23).

Як бачимо, для створення цієї казки необхідно було знати і народну творчість, і міфологію, і платонівську філософію, і містерії, і, нарешті, бути юристом і софістом, причому глибоко всім володіти, щоб об’єднати його в таку струнку цілість.

А тому, що Апулеєві були притаманні всі ці риси, ми можемо вважати саме його творцем цієї чарівної казки.

А зараз, приглянувшись ближче до найрізноманітніших мотивів даної історії, між якими є багато з доапулеанської літератури, ми переконаємось, що тут переважають мотиви народної творчості, зокрема елементи міфу і казки.

Вже перші слова оповідання: «Erant in quadam civitate rex et regina» переносять нас у казкове царство, подібно відомому казковому зачину: «У тридев’ятому царстві, в тридев’ятому государстві жили цар і цариця» і т. д.

Казку нагадує зображення краси головної героїні — Псіхеї, для чого в людській мові не вистачає слів. Це ідентичне визначенню: «Вона була така гарна, що ні здумати, ні згадати, тільки в казці сказати».

У 166-ій казці братів Грімм теж читаємо: «Сиділа тут гарна, як картинка, дівчина, така гарна, що навіть не можна сказати».

Розповідь про те, що краса дівчини викликає ненависть і помсту богині, неодноразово зустрічаємо в міфології. Прикладом може бути історія Смирни. її мати хвалилась, що її дочка краща, ніж сама Венера. Ображена богиня послала дівчині за кару неприродну любов до власного батька.

У вірші про Ціріс знаходимо прояви заздрісності Юнони, яка посилає дівчині нещасливу прихильність до Міноса.

Цей мотив зустрічається і в народних казках. В «Білосніжці» розгнівана королева-мачуха, яку чарівне дзеркало не хоче визнати найпрекраснішою, тому що Білосніжка краща від неї, хоче згубити дівчину.

Звернення до оракула Аполлона теж часто зустрічається в легендах, а саме віщування є неначе рушієм дальшої дії. Так, на основі божеської вказівки Лаомедон прив’язує свою дочку Гесіону до виступаючої скелі на березі моря, і її становище зовсім подібне до становища покиненої на вершині безлюдної гори Псіхеї.

Взагалі цей задум «похорону» живої, вродливої і молодої жінки дуже зворушливий і є ніби відгуком легенди про Андромеду і Мінотавра, бо там навіть причина такого похорону подібна до нашої: мати Андромеди хвалилась, що вона краща, ніж нереїди, за що Посейдон вирішив її покарати.

А віщий Аполлон у даному випадку є так само таємничий і двозначний, як і в усіх інших випадках. Можна навіть підозрівати, що він перебуває в змові з Амуром і, ніби висловлюючи наміри Венери, залишає одночасно вільне поле для зовсім іншої розв’язки.

Подібну відповідь він дає і Адрастові, який повинен своїх дочок Аргію і Дейрилю віддати заміж за дика і лева. Ці дівчата, напевно, так само були приречені на смерть, як і Псіхея, але пізніше виявилось, що віщування було не стільки двозначне, скільки жартівливе, бо жени­хами їх були два гарні юнаки (Полінік і Тідей), тільки один вдягнений в шкіру дикого кабана, другий — лева.

Подібних прикладів можна навести багато.

Та як би воно не було, читач разом з Псіхеєю нічого не знає про цю «дипломатичну інтригу» і разом з героїнею переживає за її долю. Можна б навіть сподіватись, що після того, як її залишили на безлюдній скелі, справді з’явиться якась страшна потвора, схопить бідну Псіхею, і на цьому оповідання закінчиться, а мораль з нього буде така, що незвичайна краса є небезпечною і швидше приводить до зла, ніж до добра.

Але ми вже мали нагоду переконатись, що перед нами майже справжня казка, а хіба казки можуть так закінчуватись?

Тому Псіхея і потрапила в розкішну казкову палату. Стелі там із слонової кості, колони з золота, стіни покриті барельєфами, які блищать так сильно, що вночі там ясно, ніби при сонячному світлі. Долівки складені мозаїкою з дорогоцінних каменів. Коли ж Псіхея захотіла їсти, перед нею з’являється стіл, який сам заставляється солодкими винами і найрізноманітнішими і найсмачнішими стравами. Такий стіл ми неодноразово зустрічаємо в казках, і йому вистачить тільки сказати: «Столику, накрийся!», як на ньому з’являється все, чого тільки душа забажає. Опис такої ж чарівної палати, як і невидимої обслуги та стола, що сам заставляється, знаходимо в добре відомій казці «Червоненька квіточка».

Заборона бачити власника палацу також має казково-міфологічний характер. У багатьох казках ми знаходимо різні заборони (заборона заглядати в певну кімнату, чарівне дзеркало тощо), порушення яких спричиняє втрату щастя чи добробуту.

В міфології цей же мотив виступає в історії Семели, яка не сміє бачити обличчя свого улюбленого.

У Семели, як і Псіхеї, з’являється підозра щодо вигляду свого коханого; вона мучить його настирливими проханнями, і він показується їй у всій своїй величі, але це приносить їй велике нещастя.

Мотив цікавості, яка призводить до згуби, є і в легенді про Пандросу. Афіна сховала в кошичку малого Еріхтонія і передала його стерегти дочці Кекропса Пандросі, заборонивши заглядати у цей кошичок. Вона сама слухняна, але сестри відкривають кошик, і Афіна карає їх тим, що посилає на них божевілля, вони повинні кинутися з замкових скель. Як бачимо, доля сестер Пандроси дуже подібна до долі сестер Псіхеї.

Вагання Псіхеї перед тим, як убити свого невідомого чоловіка, змальоване так, як в Овідія вагання Алтеї. Перш ніж кинути у вогонь фатальне дерево, до якого прив’язане життя Мелегара, Алтея теж довго вагається. В обох випадках наводиться картина моря, щоб показати внутрішнє зворушення героїнь.

Розшуки коханого дуже подібні до подорожі Іо, яка шукає свого сина Еупафоса, а також Деметри, що шукає Кору. їх можна б навіть порівняти з розшуками Ісіди свого чоловіка.

Нарешті, Псіхея приходить до сестер і мстить їм за спричинене їй нещастя. Справді, кара їх зовсім заслужена, її заповідає і Амур, залишаючи Псіхею.

Одначе ми хотіли б, щоб у виконанні цієї кари Псіхея не брала ніякої участі. Тут вона проявляє себе підступною і мстивою, а ці риси зовсім чужі казковим героїням, яким більше властиві добродушність і незлопам’ятність.

Райценштайн пояснює цей вчинок божевіллям, яке охопило Псіхею в її горі, але можливо, вона діє і зовсім свідомо, тому що мотив помсти відігравав у стародавніх легендах дуже велику роль. Пригадаймо, до якої брутальності доходить у своєму гніві Венера, і це почуття властиве всім богиням. Тому, можливо, Апулей вважав, що може цією рисою наділити і просту смертну жінку.

Розмова Церери і Юнони з Венерою дуже нагадує розмову Афіни і Гери з Афродітою в Аполлонія Родоського. Вони просять там послати Медеї любов до Ясона. Після цього Афродіта, зовсім подібно, як в нашому оповіданні, нарікає на Ерота, обурюючись тим, що він зневажає її накази. Вона називає його всякими словами і погрожує відібрати лук і стрілу, зовсім так, як Венера в оповіданні Апулея.

Завдання, які Венера змушує виконувати Псіхею, настільки характерні для казок, що нам навіть здається, ніби ми читаємо «Попелюшку» і перед нами не Венера, а люта мачуха, яка наказує бідній дівчині перебрати купу перемішаного зерна. І знову ж, як у казці, Псіхеї допомагають тварини, птиці і вся природа.

Крім того, службу Псіхеї у Венерн можна порівняти ще з службою Геракла у Еврісфея. Він теж повинен виконати ряд завдань і, як Псіхея, спуститись у підземелля. Ці завдання, щоправда, зовсім іншого роду, але це можна пояснити різницею статі і духом часу. Але, наприклад, третє завдання Псіхеї — здобуття стигійської води — дещо нагадує похід Геракла по яблука Гесперід, тому що ці яблука стереже також безсмертний стоглавий змій, з пащ якого виходили найрізноманітніші звуки. В обох випадках завдання виконують не самі герої: Псіхеї приносить воду орел, а Гераклові яблука — Атлас. Обоє теж повинні спуститись до Аїду (Псіхея — по шкатулку з красою, Геракл — по Цербера) і обоє ідуть з цією метою до Тенарум у Лаконії, щоб там знайти вхід до підземелля.

Останнє завдання є справді дуже важке, і небагато було таких, хто відважився б іти туди живим. Пішов туди тільки Орфей, надіючись на чари своєї ліри, Геракл, озброєний міцною ломакою, Одіссей — сильний своєю хитрістю, і Еней, який ішов його слідами. Але ж усі вони — чоловіки, а Псіхея — слаба жінка, і, здається, не минути їй на цей раз загибелі. Тому вона і виходить на високу вежу, щоб, скочивши з неї, відразу потрапити в царство мертвих.

Між іншим, на такий шлях до підземелля вказував колись Геракл Діонісієві.

Одначе намір Псіхеї не здійснюється, тому що вежа вказує їй на інший шлях, яким вона повинна йти.

Подорож Псіхеї до підземелля, як і подорож Геракла, сповнена різних пригод. Псіхея не сміє допомогти кульгавому ословодові, ні пливучому трупові, ні працюючим прялям. Було б, звичайно, краще, якби вона їм допомагала і дістала б за це від них поради і підтримку в такій важкій подорожі, як це, звичайно, буває в казках. Навіть Геракл допомагає декому в підземеллі. Наприклад, побачивши там зв’язаних на камені Тезея і Пірітуса, він визволяє одного з них, а також звільняє Аскалафоса з-під каменя, який Деметра покотила на нього.

Що ж до поведінки Псіхеї, то тут, очевидно, діяли певні правила піфагорейських містерій. Псіхея не може наближатись до постатей, які живуть у підземеллі, не має права брати участі в їх заняттях, тому що внаслідок цього вона може потрапити під владу законів, які панують у царстві мертвих, і тоді вже неможливо буде їй повернутись на землю.

Після повернення на землю Псіхея не сміє заглядати в шкатулку, яку дала їй Прозерпіна. Ця заборона подібна до заборони бачити Амура. Але і тут Псіхея грішить надмірною цікавістю.

Сама шкатулка нагадує так звану шкатулку Пандори. У Гесіода в цій шкатулці закриті різні злигодні, які при піднятті кришки вискакують і поширюються між людьми.

Могла б у даному випадку співдіяти ще одна історія — про відомий мішок, в якому Еол дав Одіссеєві зав’язані вітри. Одіссей уже близько батьківщини, як і Псіхея близька до своєї мети, але товаришів охоплює цікавість, вони відкривають мішок, вітри вилітають і несуть корабель у далечінь.

У нашому оповіданні весь мотив цікавості виступає як підступ Венери. Розраховуючи на жіночу цікавість, вона вважає, що Псіхея, відкривши шкатулку, безумовно загине. Але в казці все повинно кінчатись щасливі, тому в дію втручається Амур, який уже видужав і весь час турбувався про свою милу і оточував її невидимою опікою. Він оживляє Псіхею, вколовши її кінчиком стріли.

В казці таку роль рятівника відіграє звичайно добра фея або якась вдячна тварина (напр. «Казка про Івана царевича та сірого вовка»).

Наступає щасливе закінчення всієї історії. Псіхея, випивши келих божеського напитку, стає безсмертною і рівноправною серед інших богинь, і Венера хоч-не-хоч примирюється з нею. Подібно приймають на Олімп Геракла, незважаючи на ненависть Гери. В обох випадках наступає примирення, і все закінчується весіллям. Амур одержує свою Псіхею, Геракл — Гебу, дочку Гери. Таким чином, в обох випадках гнівні гнобительки стають люблячими свекрухами.

Такі ж щасливі закінчення ми знаходимо і в усіх казках.

Взявши до уваги переважаючу кількість народних казкових мотивів цього фантастичного оповідання, ми можемо назвати його просто казкою.

Одначе казка, як така, в чистому вигляді не мала доступу до античної літератури. Апулей уведенням міфічних елементів перетворює її у своєрідний міф. Таким чином, герой казки є богом, замість класичної казкової мачухи виступає Венера, а вся фінальна сцена відбувається не на землі, а на небі, причому зображується весь Олімп з усіма його атрибутами.

Протягом самого оповідання з’являються інші боги і богині, але всі вони дуже наділені людськими рисами і, крім імен, нічого божеського не мають. Венера, наприклад, так сильно охоплена заздрістю, що свою суперницю в красі готова зв’язати ганебним шлюбом, хоч вона королівська дочка, а коли їй це не вдалося, нападає на свою жертву, неначе якась базарна баба, зневажає її і б’є, зовсім забувши про свою божеську гідність. Сім поцілунків, як нагорода для того, хто приведе до неї ненависну суперницю, теж не можна назвати серйозною і достойною богині обіцянкою.

Не в кращому світлі зображений і батько богів — Юпітер, який не пропускає жодної можливості для романтичної пригоди.

Юнона і Церера — це дві типові тітки, що нізащо не хочуть псувати свої сімейні відносини. Їм жаль Псіхеї, вони радо допомогли б їй, але пам’ятають, що вони в сімейних зв’язках з Венерою і тому нехтують своїми божеськими обов’язками щодо людей, щоб тільки не образити своячку.

Кінцева сцена — весілля на Олімпі, де Вулкан виступає в ролі кухаря, а Венера, незважаючи на свій недавній гнів, — у ролі танцюристки, має риси гротеску і виглядає навіть як пародія.

Одначе все це говорить тільки про те, що автор мав на увазі людей, і тому, хоча й надає своїм героям імена богів, наділяє їх чисто людськими рисами і створює прегарну казку, подібної якій немає в античній літературі.

Л-ра: Питання класичної філології. – Львів, 1959. – Вип. 1. – С. 40-51.

Биография

Произведения

Критика


Читати також