Жест Нерона

Ось ми і зустрілися віч-на-віч.
На моїй дорозі ти стоїш.
У твоїх очах блищить ненависть
І горить злоба, як фінський ніж.

Знаю, де родивсь і виріс де ти,
І в твоїх зіницях, повних мсти,
Бачу міст задимлені скелети
І, мов коні, здиблені мости.

Бачу руки зламані, як віти,
Кров, що капає із рукава,
Бачу в них, як божевільний вітер
З книг сторінки чорні вирива.

Бачу, як ідуть світанком ярим
Кучеряві діти з темних гетт,
Як їх перелічує над яром
Побілілий з люті кулемет.

Я гадав, що згинув ти назавше,
Але ти з’явився знову тут.
Я твій мозок розстелив, плюгавче,
Вилив я твоїх жадань мазут.

Знаю, що тебе віками вчили
Підпалити Рим або рейхстаг,
І тоді... Даремно пружиш сили —
Не схитнеться мій високий стяг.

В тебе жили здулися, як плазні,—
Не доплюнеш сонця, враже мій.
Я іду повз тебе без боязні,
Ти ховаєш голову, як змій.

Кидаєш кривавий жест Нерона —
В землю пальцем,— я ж не упаду.
Я не сам. Я — тисячна колона.
Чуєш ти мою тверду ходу?!

Я іду датчанином, японцем,
Гнеться, як паркет, гранітний брук,
В лісі рук, що вказують на сонце,
Лиш твоя — немов усохлий сук.

Я іду болгарином, іспанцем,
Потискаю дружні мозолі;
Ти показуєш у землю пальцем,
Я ж підвівсь недавно із землі.

Я піднявсь, як вічний біль солдата,
Я прогриз труну й камінну твердь,
Щоб убить тебе, мойого ката,
Засудить на смерть солдатську смерть.

Я піднявсь, щоб крикнуть «годі» мукам,
Та тобі я відрубаю п’ядь,
Щоб ходив Нероном ти безруким,
Щоб не міг ти й милостині взять.

Щоб ти знав, яка тяжка земля та,
У яку показуєш злегка,
Щоб з могили, люта і проклята,
Терном не росла твоя рука.

1962