Ластівки
У присмерку літають ластівки
Так низько, ніби в землю поринають,
І виринають з неї, мов з ріки,
Крильми собі дорогу протинають.
Шугають у зеніт, а відтіля,
Як чорні зорі, падають, як сльози...
А над хатами — "вісімка", "петля", —
О летуни мої, о віртуози!
Розплющитися можна об стіну,
Об камінь груди на льоту роздерти...
Невже вони за ту мухву дрібну
Готові кожну мить безглуздо вмерти?
Ні, їхня гра — не тисячі погонь,
Не їдла прагне серце ластівоче;
Його не голод гонять, а вогонь,
Що з молодості в крилах палахкоче.
Це небезпека й шал стрімких падінь.
Це весняне шугання понад тучі.
Я чую в серці, того льоту дзвінь,
Крил очманілих помахи палючі.
Розплющитися можна об стіну,
Роздертися на променях світання...
Це все пусте, як ти несеш весну,
Як будиш льотом льоту пожадання.
1965
