«Квітучий сад думок і почуттів...» (Мистецтво Данте Габріеля Россетті)
І. М. Рада
Центральною постаттю Братства прерафаелітів був Данте Габріель Россетті (1828-1882), художник і поет.
Це не новина для англійської культури. Відомий поет Уїльям Блейк (1757-1827) був професійним художником, сам гравіював свої тексти разом з ілюстраціями, а потім сам оправляв гравюри у книгу. Тому й прижиттєвих збірок поета збереглося всього декілька примірників. До речі, прерафаеліти обожнювали творчість У. Блейка і розповсюджували його славу. У 1847 році молодий Россетті навіть купив зошит із 58 аркушів із записами та малюнками Уїльяма Блейка, і зараз він має назву «Манускрипт Россетті», за ім’ям чоловіка, який володів ним.
Отже, керманич Братства походив з родини італійського карбонарія Габріеля Россетті (1783-1854), який після поразки повстання в Неаполі, де він був хранителем музею, з 1824 року оселився в Англії. Россетті — батько був відомим в Італії поетом, автором гімну карбонарного руху «Ти прегарна, зірки у твоїх волоссях», дослідником і шанувальником творчості Данте Аліг’єрі, чому й синові дав його ім’я. Він добре знався на італійській літературі, історію якої викладав у Лондоні та любов до якої прищепив своїм дітям.
Крім Габріеля Чарльза Данте (таке його повне ім’я), в Братство прерафаелітів входили його молодші брат і сестра. Уїльям Майкл був критиком, секретарем та істориком Братства, займався справами його літературного органу — журналу «Паросток» (дарма, що вийшли всього чотири номери). А Христина Россетті (1830-1894) була поеткою (Павло Грабовський переклав один із її віршів «Як лежатиму я у домовині німій...»).
Так чи так вся талановита родина брала участь у прерафаелітських заходах. Для картини «Дівоцтво Марії» (1849) Данте Габріелю, скажімо, позували мати та сестра. Вдома був культ мистецтва. Родинні ігри — віршування на рими, що задавалися заздалегідь, розпізнавання живописного полотна з його віршованого опису.
Прерафаеліти (англ. prerafaelitis від лат. ргае — перед, попереду; Rafael — ім’я митця) критично ставилися до буржуазної грошової пихатої культури. Вони орієнтувалися не на систему викладання живопису у Королівській академії художеств, якою були незадоволені, навчаючись в ній малярству, а на мистецтво пізнього Середньовіччя та раннього Відродження, на попередників Рафаеля. Молоді митці не були ворогами великого майстра. Навпаки, вони вважали, що Рафаель віддзеркалив у своїм генії досвід попередників. А прерафаеліти мовби повторюють його путь. Програмні вимоги їх були такими: уважне вивчення та відтворення натури, дбайливе віддзеркалення усіх подробиць, деталей, відображення спокійної, благодатної природи сільської Англії, звернення до історичних, біблійних (релігія протестантів не визнавала зображення Бога та святих, саме тому Англія не мала своїх традицій церковного живопису), міфологічних, літературних національних (а в даному випадку не лише літературних) тем, прагнення до просвітительства, дидактичності.
Майстри намагалися своїм мистецтвом покращити смаки англійського суспільства: саме тому витонченість, краса були на першому місці в їх творчості. Недаремно прерафаелітів вважають попередниками стилю модерн, першими представниками, провісниками естетизму, що розвинувся в окремий мистецький рух чи тенденцію в англійській культурі вікторіанської доби. Між іншим треба відзначити й те, що прерафаеліти були, так би мовити, «утилітарними естетами», прикладниками: вони власними руками створювали Красу: виготовляли предмети вжиткового мистецтва, якими англійці залюбки користувалися у побуті.
Сонет виник саме в той (перед Рафаелем) час, до якого звернулися митці. Ліричний вірш із 14 рядків узагальнив найяскравіші моменти переживань Д. Г. Россетті. Зробимо спробу переконатися, що його сонет, його живопис — «квітучий сад думок і почуттів».
Повний цикл сонетів «House of Life» («Будинок життя») починається поезією, що присвячена матері поета на день її народження 27 квітня 1880 року. Майстер мовби підбивав певні підсумки. Цей вірш програмний для циклу, та й для всієї творчості Россетті, Отже, до сонета, як до особливого ліричного жанру, у митця були власні вимоги. По-перше, кожен вірш — самостійний твір. По-друге, сонет — «прозріння поетичної душі, що звернулася до усвідомлення чи то життя взагалі, чи то любові та смерті зокрема». По-третє, сонет виникає зі спогаду про незабутню особисту мить життя і віддзеркалює саме її. По-четверте, це великий труд душі Майстра: відтворивши мить, сонет звернений до вічності. По-п’яте, поезія має викликати в читача певні зорові образи; не забудемо; перед нами поет-художник.
Прочитаємо сонет англійською та російською мовами. На превеликий жаль, ми не знайшли українського перекладу.
Sonnet is a moment’s monument, -
Memorial from the Soul's eternity
To one dead deathless hour. Look that it be,
Whether for lustral rite or dire portent,
Of its own arduous fulness reverent:
Carve it in ivory or in ebony,
Day or Night may rule; and let Time see
Its flowering crest impearled and orient.
A Sonnet is a coin: its face reveals
The soul, — its converse, to what Power 'tis due: —
Whether for tribute to the august appeals
Of Life, or dower in Lover’s high retinue,
It serve; or, ‘mid the dark wharf's cavernous breath,
In Charon’s palm it pay the toll to Death.
Сонет — запечатленный в муках миг.
Надгробный камень, вечностью души
Воздвигнутый мгновенью. И пиши
Его не так, как прочее привык.
Проникнувшись лишь тем, к чему приник,
Столь тщательно свой мрамор обтеши,
Чтобы в дневной или ночной тиши
Он цвел и пел, был вечен и велик.
Сонет — монета: решка и орел,
Душа и долг, свобода и закон
Динарий Жизни — Кесарю на стол
И выкуп за Любовь — таков канон.
Да и вожатый сумрака, Харон,
За переправу требует обол.
Переклад В. Топорова
Всі вимоги до сонета тут у наявній довершеності. Декілька цікавих деталей треба все ж додати, обговорюючи вірш. Россетті дорівнює працю поета скульпторові. Слова — той самий мармур. У сонеті виявилося прагнення прерафаелітів до синтезу мистецтв. Міфологічні образи: Харон, який перевозив душі померлих через річку Стікс у підземельнім царстві тіней, — звичайна річ у поетів, які прямують до символізму.
Книга сонетів Россетті має, як і кожне незвичайне явище у мистецтві, свою історію... Доля звела митця з дівчиною на ім’я Елізабет Сіддаль. Сором’язлива молода продавщиця якоїсь крамниці була напрочуд вродливою. Ліззі мала середньовічну витончену красу і нагадувала героїнь з картин Сандро Боттічеллі, який був кумиром прерафаелітів. Густе золоте волосся вона зачісувала на прямий проділ, голова на довгій шиї завжди трохи закинута назад, бліде широковилицювате обличчя з тонкими бровами, млосний напівприхований погляд очей, що широко посаджені на обличчі. Ліззі була високою та стрункою, мала легку і мовби летючу ходу. Жодного ґанджу не можна було відшукати в її зовнішності, в її статурі. Елізабет була до того ж талановитою: навчилася малювати, непогано віршувала. Вона стала моделлю для картин прерафаелітів.
Доречно нагадати, члени Братства не визнавали натурників, які робили полотна схожими. Тому позували родичі, друзі, один для одного; одягалися у відповідний одяг; відшукували певні побутові предмети; самі створювали потрібний інтер’єр. Ось приклад. Прерафаеліт Джордж Еверетт Міллес звернувся до поеми улюбленого Джона Кітса «Ізабелла, або Горщик з васильками», де йдеться про братів-злодіїв, які вбили незаможного нареченого сестри, і намалював картину «Лоренцо та Ізабелла» (1849). Усі персонажі, як звичайно, писалися з реальних людей. Старий, що утирається, — батько художника; Ізабелла — братова; молодик, що п’є з келиха, — Данте Габріель Россетті, а Лоренцо — Уїльям Майкл Россетті.
«Офелія» (1853), яка належить пензлю Дж. Е. Міллеса, — Ліззі Сіддаль. Россетті багато разів малював її. Довгі роки їх зв’язували романтичні стосунки, що завершилися трагічним шлюбом. Невдалі пологи підірвали здоров’я жінки, лікарі порадили спробувати наркотики, щоб угамувати біль і заспокоїти нервову систему. 10 лютого 1862 року Елізабет, яка випадково чи навмисно прийняла велику дозу снодійного, померла. Россетті відчував себе винним у смерті дружини: подружні стосунки не завжди були ідеальними. У відчаї чоловік поклав у труну з тілом Елізабет рукописну збірку сонетів, що у більшості були присвячені саме їй. Через сім рокіз вірші витягли з могили. В 1870 році вони вийшли друком — Данте Габріель Россетті став відомим поетом.
Збірка «Poems» (1870) складалася майже з 50-ти сонетів. Плинув час, з’явилися нові вірші. У 1881 році популярність поетові принесли «Ballads and Sonnets», де був повний цикл сонетів «The House of Life», історичні балади «The White Ship» і «The King’s Tragedy». Цикл «The House of Life» («Будинок життя») має 102 сонети, що писалися між 1848-1880 роками. Все почуттєве буття поета відобразилося в цих сонетах, які дістали таку назву на противагу «будинку смерті», звідки видобули їх початкову частину. Взагалі у циклі дві частини: «Youth and Change» (1-59) і «Change and Fate» (60-101). їм передує сонет-введення «A sonnet is a moment’s monument...», «Молодість і зміни» та «Зміни і доля...». Між назвами частин циклу ціле драматичне життя: чи то випадкова смерть, чи то самогубство дружини, страждання, безсоння, депресія, хвороба очей, небезпека сліпоти, що наздогнала його батька, розлад почуттів між минулим та новим коханням, передчуття смерті, що наближається.
Те ж саме було й в живописі. Д.Г. Россетті малював Елізабет Сіддаль за життя. її портрет 1855 року — жінка-загадка, яка мовби прислухається до себе. Портрет «Беата Беатрікс» — Ліззі — Дантова Беатріче — намальований з пам’яті вже після загибелі дружини. Тут, у 1864 році, вона ніби у трансі, ось-ось впаде...; довкола неї якісь примари, мабуть, з потойбічного Дантового світу (недаремно ж портрет має назву «Беата Беатрікс», тобто подвійна Беатріче).
Світло від волосся, птах з німбом над голівкою та квіткою маку у дзьобі, який є Дух Святий. А мак є рослиною-оберігом проти нечистої сили, щоб вона не зашкодила діям Духу Святого, зримий образ якого голуб чи голубка з кормом у дзьобі. Той, хто опиняється під впливом Духу Святого, робиться «іншою людиною», отримує «інше серце». Згідно зі Старим завітом Дух Святий дає людині особливий дар бути царем чи царицею. Таким чином, кохана Россетті Елізабет Сіддаль перетворилася на Беатріче — Беату Беатрікс, тобто царицю для всіх, хто шанував Данте Аліг'єрі. Майстер був схильний до символів та алегорій, до містицизму.
Прерафаеліти захоплювалися поезією великого флорентійця, і Россетті надрукував у 1861 році книгу перекладів «The Early Italian Poets... «(«Ранні італійські поети...»), де містилися «Нове життя» і деякі твори сучасників Данте. Свою прихильність до останнього голова прерафаелітів розповсюдив на живопис: відомі його картини «Кохання Данте» (1859), «Сон Данте» (1871) тощо. І Ліззі Сіддаль була там у ролі Беатріче.
Братство прерафаелітів розпалося десь близько 1855 року, проте ідеї його засновників продовжували надихати нові покоління митців. Близько 1860 року довкола Россетті згуртувалися молоді художники, зокрема У. Морріс, Е. Берн-Джонс. Уїльям Морріс (1834-1896), талановитий письменник, організував художньо- ремісничі майстерні, в яких відроджувалось середньовічне декоративно-ужиткове мистецтво. Тут виготовляли побутові предмети, оформляли інтер’єр, облаштовували під старовину кімнати, будинки у місті та багатих садибах. Россетті та Берн-Джонс активно виконували замовлення Морріса, як-от: створювали ескізи меблів, вітражів, гобеленів, розмальовували готові вироби картинами у середньовічному дусі тощо. Россетті, як і його друзі, охоче гравіював на дереві біблійні сюжети, сам оформлював книги своїх поезій.
Пізні прерафаеліти, зокрема кампанія «Морріс і К°», мріяли відродити ідилію сумісної праці художників, архітекторів і ремісників, вважаючи промислову працю з верстатами тиражуванням, що позбавлено смаку та духу мистецтва. Вони прямували до мети — надати краси, духовності зматеріалізованому буттю.
Вдруге доля звела його з жінкою надзвичайної краси. Це була Джейн Берден, дружина Уїльяма Морріса. Вона стала моделлю картин Д. Г. Россетті, його коханою. Стосунки між ними були дуже складними, що так чи так відбилося у живописі та поезії Россетті.
Поет був збентежений новим коханням, яке здавалося йому зрадницьким стосовно дружини-небіжчиці та друга-прерафаеліта.
В цьому плані написаний сонет «Pride of Youth» («Гордість юності»). Ліричний вірш — філософський роздум — роз’яснення для себе химер, примх кохання. Поезія скидається на заспокійливий лікувальний засіб: якщо події можна пояснити, то вони вже стають мовби природними. А щире і варте пошани лише те, що природне.
Pride of Youth
Even as a child, of sorrow that we give
The dead, but little in his heart can find,
Since without need of thought to his dear mind
Their turn it is to die and his to live: —
Even so the winged New Love smiles to receive
Along his eddying plumes the auroral wind,
Nor, forward glorying, casts one look behind
Where night-rack shrouds the Old Love fugitive.
There is a change in every hour's recall,
And the last cowslip in the fields we see
On the same day with the first corn-poppy.
Alas for hourly change! Alas for all
The loves that from his handpround
Youth lets fall,
Even as the beads of a told rosary!
Гордость юности
Прозрачный детский ум не сознает,
Что по усопшим надобно скорбеть:
Ребенку — жить, а старцу — умереть.
Так и любовь, ликуя, в свой черед,
Презревши старую любовь, грядет;
На прежнюю любовь, назад, смотреть
Ей недосуг — та страсть-беглянка впредь
На дыбе гордой юности живет.
Нас ежечасно перемены ждут:
Краснеет мак, а рядом первоцвет
Уж отцветает; был цветок — и нет.
Увы нам! перемены там и тут!
Как четки в час молитвы, отпадут
Все страсти — новая за старой вслед.
Переклад М. Редькіної
Сонет, написаний у 1880 році, мав у рукопису промовисту назву «Love’s Change» («Зміни кохання») і трохи забарвлений сумом з приводу швидкоплинності життя.
Якою ж вона була, Джейн Берден, яка принесла поетові пристрасне кохання й велике натхнення та примусила його картатися? Россетті намалював з неї надзвичайно красиві картини. У 1869 році це була «Пандора», у 1873 — «Прозерпіна», у 1880 — «Марення». Митець знову вдався до алегорій та символів. «Пандора» — портрет у золотавих тонах на темному тлі. Вродлива, тендітна жінка з невеличкою скринькою у руках сама мовби випромінює сонячне сяйво. Все так і є — майстер у захваті від моделі. А втім, у назві — присмак гіркоти. Пандора у грецькій міфології — перша жінка, яку створили Афіна та Гефест на замовлення Зевса, котрий таким чином вирішив помститися людям за поцуплений вогонь. Гефест зліпив жінку із землі та води, Афіна одягла її у срібну сукню, прикрасила голову золотим вінцем. Усі боги дали їй свої дари — тому її ім’я Пандора. Гермес же наділив жінку підступною душею. Саме вона, за задумом Зевса, мала принести людям страждання, нещастя, принади. Пандора спокусила Епіметея, брата Прометея, з цікавості відчинила скриньку — всі людські вади і нещастя впали на землю. Тільки надія залишилася на дні скриньки: жінка таки встигла гримнути кришкою, залишивши людей без надії на краще життя. Тут у наявності алегорія: Джейн Берден принесла і радість, і страждання майстрові.
«Прозерпіна». Яка неземна краса! Жінка з виразними рисами обличчя, з купою кучерявого довгого волосся, що зачесане на прямий проділ, довга шия, тонкі руки з довгими пальцями. У лівій руці вона тримає плід граната. Висока на зріст, струнка постать мовби тягнеться кудись уверх, що увиразнюється певною рамою. Темно-русяве з мідним полиском волосся перегукується з блискучою сукнею, що ніби струмениться. Чарівна жінка сумує за чимось...
У верхнім куті праворуч Россетті вигравіював сонет на італійській мові, що пояснював зміст полотна, пов’язаний з античною міфологією.
Прозерпіна (грецька Персефона) була дочкою Юпітера та Церери, богині родючості та врожаю. Якось Плутон побачив її, закохався й заніс у своє царство померлих, де він володарював. Церера довго побивалася за дочкою, знехтувала обов’язками; на землі запанували посуха та неврожай. Навіть Юпітер розлютився, наказав Плутонові повернути Прозерпіну до матері. Володар потойбічного світу виконав наказ, проте примусив дружину скуштувати зернятко граната, щоб вона не забула царство смерті та знову повернулася до нього. З того часу Прозерпіна дві третини року перебувала з матір’ю, одну третину — з чоловіком.
Митець використав влучну алегорію, що відображала двоїстість стосунків Джейн Берден із Уїльямом Моррісом і Данте Габріелем Россетті.
На картині кожна деталь є красномовною. Скажімо, на стіні ліворуч ми бачимо плющ — символ невмирущої, чіпкої до колишнього пам’яті: поет-художник не може позбутися спогадів про своє перше кохання. Внизу ліворуч — ваза — символ дружніх зв'язків... з Уїльямом Моррісом.
Настрій картини та й самого митця є зажурений. Напевно, тут теж можна знайти внутрішню алегорію. Отже, у відсутності доньки Церера (грецька Деметра) поринала у розпуку, вбиралася у темну сукню. Природа сумувала разом зі своєю заступницею: жовкне зелень, дме осінній вітер, ллє дощ — сльози матері за Прозерпіною.
В портретах Ліззі Сіддаль і Джейн Берден найглибше відбилося вразливе єство митця та його творчості. Недаремно говорять, що творами мистецтва до нас промовляють самі майстри. Прерафаеліти розраховували на зустрічну роботу мислі глядача, який має довго розглядати, «читати» їх картини.
Братство прерафаелітів було літературно-художнім об’єднанням (крім Россетті, Уїльям Холмер Хант і Джордж Еверетт Міллес віршували та випробували себе у прозі), що неабияк прислужилося світовому мистецтву. їх сумлінна праця випередила час: в ній угадується мистецтво раннього модернізму. В них були послідовники в літературі (У. Пейтер, О. Уайльд) і у живописі (О. Бердслей, М.Бірбом, Д. Уїстлер та ін.).
Данте Габріель Россетті прислужився літературі й тим, що розширив можливості сонета як ліричного жанру. В нього є цикл поезій, присвячених англійським поетам-романтикам, зокрема Уільяму Блейку та Джону Кітсу, творчість яких мовби перегукується з творчими принципами прерафаелітів. Ми вже згадували, що Россетті писав сонети-коментарі до власного живопису, що він сам і його друзі малювали полотна на сюжети літературних та біблійно-міфологічних творів. «Сонети до картин» — так назвав Д.Г. Россетті поетичні коментарі до улюбленого образотворчого мистецтва, як-от, до «Весни» Сандро Боттічеллі. Згадаймо, що Данте Аліг’єрі коментував прозою навіть власні сонети у «Новому житті», аби з’ясувати їх зміст сучасникам. Прерафаеліти ж мали на меті інше — довести, що синтез мистецтв можливий, що взаємопроникнення живопису та поезії природне. Деякі сонети Россетті відносили до групи «fleshy sonnets», тобто так званих «плотських сонетів», довкола них критика завжди підіймала галас, обвинувачуючи поета в неморальності. Так було, коли з’явилися «Plasata Venere» («Прихильність Венери»), «The Kiss» («Поцілунок»), «Lovesight» («Погляд кохання») тощо. Ці сонети, з погляду нашого часу, цілком безневинні. З погляду суворої доброчесної Англії вікторіанської доби вони небезпечні та неморальні, тому що розповідають про чуттєве, плотське сприйняття кохання, що перевтілюється у захоплення, у духовне почуття і навпаки. Любовна лірика Россетті набуває філософського змісту. Кохання у сонетах ватажка прерафаелітів — політ у вічність, дещо містичне, пояснити цього не можна, проте закоханий силою почуттів наближується до Бога.
The Kiss
What smouldering senses in death’s sick delay
Or seizure of malign vicissitude
Can rob this body of honour, or denude
This soul of wedding-raiment worn to-day?
For lo! even now my lady’s lips did play
With these my lips such consonant interlude
As laurelled Orpheus longed for when he wooed
This half-drawn hungering face with that last lay.
I was a child beneath her touch, — a man
When breast to breast we dung, even I and she, —
A spirit when her spirit looked through me, —
A god when all our lite-breath met to fan
Our life-blood, till love’s emulous ardours ran,
Fire within fire, desire in deity.
Поцелуй
О нет, ни у пиранья черный труд,
Ни гнет бесчувственный судьбы невзрачной
Не совлекут с души одежды брачной
И тела на позор не предадут:
Ведь на устах моих звучит этюд
Любимых губ — той музыкой прозрачной,
С какой Орфей спускался в Тартар мрачный,
Чтоб милую спасти от смертных пут.
Я был дитем и ее руках, — мужчиной,
Когда бессильно гибкий стан склоня,
Она с мольбой глядела на меня;
Я богом был, когда смела лавиной
Обоих страсть — и слились воедино
Два друг от друга вспыхнувших огня.
Переклад Г. Кружкова Россетті віршував на гедоністичну тематику: людина має насолоджуватися радощами буття, поки вона їх відчуває, не відкладати їх на потім. Таким є сонет «Barren spring» («Безплідна весна»). Природа, дружні, родинні стосунки та інше знайшло відображення в ліриці майстра, і завжди це був філософський роздум про «будинок життя», де існує людина з глибоким і вразливим почуттям краси.
Вони були сучасниками У. Теккерея, Ч. Діккенса, Р. Браунінга, Ш. Бронте, У. Коллінза, Л. Керрола, А. Ч. Суїнберна, Т. Гарді, Р. Л. Стівенсона та ін. Самий перелік імен говорить про різноманітність пошуків відображення дійсності, про високе напруження культурного руху Англії, в якому членам Братства прерафаелітів належить своє почесне місце. Тому й наша розвідка не здається зайвою. Вона спрямована не стільки на збільшення знань з певної теми, скільки на вдосконалення особистості, розвиток її естетичного смаку, на прищеплення інтересу до мистецтва.
Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах. – 2002. – № 8. – С. 51-55.
Твори
Критика
