Генрі Райдер Гаґґард. Поет невідомої країни

М. Жегалов

Минулого року, влітку, я побував у Білому - маленькому, незвичайно мальовничому містечку на Смоленщині, в якому минуло моє дитинство. Десятки років там не був. І ось знову блукаю берегом тихої річки Обші, яка фантастично звивається за старовинним міським валом, з якого відкривається вид на луки й на озеро, яке прозвали за його таємничу глибину бездонним; і на дрімотних, порослих травою вуличках намагаюся знайти своє минуле... Як дивно завжди перепліталися в пам'яті моїй реальні картини дитинства з картинами з улюблених, заповітних книг, які прочитав дитиною! Втім, і книги були живою реальністю, вони кинули свої відблиски на кожен день мого дитинства. І тепер, коли я знову був у своєму рідному місті, ці відблиски розгорялися в пам'яті все яскравіше.

Прийшовши на перехрестя двох знайомих вуличок, ледь здригнувся: побачив там великий сірий камінь, на якому колись сиділи два хлопчики - я і мій найкращий друг Леонід Тикоцький (згодом він загинув під Ленінградом, у бою з гітлерівськими загарбниками). На цьому камені ми читали... Тут уперше розгорнули піонерський журнал «Барабан», який був для нас подією.

Тут ми завмирали над «Страшною помстою» Гоголя, уперше заучували напам'ять улюблені рядки Пушкіна й Жуковського. Але, як властиво десятирічним хлопчакам, особливо захоплені ми були повістями й романами, які друкувалися в журналі «Вокруг света», і ще більше романами Майн Ріда й Марріета, Фенімора Купера й Луї Жаколіо, Луї Буссемара й Габріеля Феррі, Гюстава Емара... А якби мене запитали - хто мав найбільшу владу над нашою дитячою уявою, я відповів би: Райдер Гаґґард!

І ось я, людина з сивими скронями, знову сів на заповітний камінь. Тільки не було в мене книги Гаґґарда в руках. А так захотілося знову перечитати «Аллана Квотермейна», «Людей туману», «Еріка Світлоокого»...

Повернувся до Москви - перечитав усі гаґґардівські романи. І переконався в тому, що не випадково ми з Леонідом і багато інших хлопців у Білому так захоплювалися цим письменником. Створений ним особливий, гаґґардівський світ неймовірно цікавий.

Книги Гаґґарда - ціла проблема. Фактично основна кількість його творів просто недоступні для масового читача. Романи Гаґґарда з 20-х років (роки мого дитинства) чомусь не перевидаються, якщо не брати до уваги «Дочки Монтесуми», «Копалень царя Соломона», «Прекрасної Маргарет» і «Господині Блосхолму», випущених у 1950-1960 роках, які стали бібліографічною рідкістю.

У романі «Копальні царя Соломона» оповідач, старий мисливець Аллан Квотермейн, згадуючи про свою болісну й захоплюючу подорож у країну загадкового народу - кукуанів, каже: «Життя моє було сповнене труднощів і турбот, але є спогади, які викликають у мене почуття вдячності за те, що я жив. Один з них - це спогад про те, що я бачив, як світить місяць на Землі кукуанів». Гаґґард - оспівував людей, здатних, подібно Аллану Квотермейну, все життя зберігати в серці якийсь миттєвий місячний відблиск, що ковзає по деревах або скелях.

Для тих, хто не зрозумів причетності Гаґґарда до народнопоетичної стихії, цей фантастичний елемент його романів може здатися містикою. Але Гаґґард містик. Він ніколи не занурюється в абстрактну мрійливість, у розслаблену споглядальність. З якимсь дитячим захопленням стежить Гаґґард за тим, як надзвичайне розмотує свій клубок, але воно не заважає письменникові залишатися «земним», спостережливим, навіть трішки «побутовим». І він ніколи не втрачає почуття гумору, а гумор - така його природа - «відлякує», розганяє містичні тумани.

Генеральна тема Гаґґарда - вічні пошуки Невідомої країни. Його герої - Аллан Квотермейн («Копальні царя Соломона») і Джеймс Стрікленд («Серце світу»), Стефан Сомерс («Священна квітка») і Леонард Вранці («Люди туману»), Томас Вингфилд («Дочка Монтесуми») і прекрасна дівчина Беніта («Беніта») - усі вони відрізняються великою життєвою активністю і, разом з тим, романтичним прагненням до незвіданого і таємничого. Вони мріють знайти де-небудь у нетрях Африки чи Америки невідомий світ, що приснився їм у золотих снах, сповнений суворої величі й духовного здоров'я, який протистоїть буржуазній меркантильності, міщанській тривіальності.

Коли Генрі Куртіс знаходить у нетрях Африки чудову країну Цувенді, він вирішує не пускати туди іноземців: «Я не хочу наповнити прекрасну країну натовпами спекуляторів, туристів, політиків, учителів, які принесуть із собою суєту й ненависництво решти світу, не хочу віддавати її на розтерзання жадібним аферистам, які схожі на крабів - цих чудовиськ підземної річки, що терзають труп прекрасного лебедя. Я не бажаю розвинути в країні жадібність, пияцтво, нові хвороби й загальну деморалізацію, що є першою ознакою цивілізації у незіпсованого народу».

Моральні ідеали Гаґґарда повніше та яскравіше за все втілилися в образі Аллана Квотермейна, який не тільки фігурує в декількох романах, але й виступає в ролі оповідача. Багатьма рисами він нагадує Натаніеля Бампо, героя класичної пенталогії Фенімора Купера.

Тут літературна спадкоємність не викликає сумнівів - і в той же час абсолютно очевидно, що образ Квотермейна глибоко оригінальний. Крім приватних відмінностей (у Аллана, наприклад, краще розвинене почуття гумору), головна відмінність, мабуть, у тому, що Натаніель Бампо - натура більш «реалістична», врівноважена, розсудлива, навіть із відтінком пуританського ригоризму, зі схильністю до педагогіки й до моральної проповіді. Узагалі, він схожий на самого Фенімора Купера. Аллан же охоплений постійною романтичною спрагою невідомого, хоча й виступає як людина «твереза», практична - у певних межах, до певного моменту, він і є таким. Найбільше на світі боїться словесних ефектів, проповідництва, трагічних жестів. Герой навіть іноді намагається здаватися занадто простакуватим, буденним, прозаїчним. І він же, Квотермейн, як ми бачимо, не забуде про блиск місяця, що осяяв країну кукуанів.

З усіма відмінностями Квотермейн і Натаніель Бампо - родинні типи, адже обидва - носії здорової моральності й народної мудрості, високого поняття про честь, любов до природи, яку вони вважають кращою від усіх «благ» буржуазної цивілізації.

Щось від куперовської гуманістичної традиції є й у ставленні Хаггарда до тих народів, яких буржуазні «спекулятори» вважали просто «дикими». Звичайно, куперівський гуманізм глибший і послідовніший, так само, як глибша, послідовніша, гостріша куперівська критика буржуазної цивілізації. Але не можна не бачити гарячого співчуття, з яким Гаґґард зображує корінних мешканців Америки, що стали жертвами європейських завойовників, його величезного інтересу й поваги до національної культури негритянських народів, до їхньої усної поезії, до їхнього героїчного епосу.

Можна було б багато чого сказати про вміння Гаґґарда відтворювати колорит далеких епох (мене завжди захоплювала, наприклад, сувора простота «Еріка Світлоокого» - роману на тему скандинавського епосу). Можна багато говорити про жіночі портрети англійського романіста, зокрема - про надзвичайно тонкий і живий образ цариці Клеопатри («Клеопатра»), про лукаву, розумну й честолюбну негритянську красуню Маміне, яка Аллану Квотермейну здається більш значною, ніж оспівана Гомером Єлена Прекрасна («Дитя бурі»). Можна багато чого сказати і про захоплюючі історичні романи Гаґґарда, присвячені англійській, іспанській та голландській старовині («Господиня Блосхолма», «Прекрасна Маргарет», «Лейденська красуня»). Варто було б зупинитися й на романі «Доктор Терн», за своєю тематикою (діяльність лікаря) й суто реалістичним стилем не схожому на інші твори письменника. На жаль, у цих нотатках я повинен обмежуватися лише ескізною характеристикою автора «Копалень царя Соломона».

Але ось ще на що хотілося б звернути увагу. Гаґґард - один із тих західних майстрів гостросюжетного оповідання, які були найбільш близькі нашому Олександру Гріну. І, може бути, Гаґґард найбільш «гріновський» з усіх письменників, на творах яких виховувався автор «Пурпурових вітрил».

Проблема «Грін і Гаґґард» ще не привернула до себе увагу наших літературознавців.

Провести якусь емоційно-психологічну лінію від Райдера Гаґґарда до Олександра Гріна було б надзвичайно цікаво. Зрозуміло, і мови не може бути про те, щоб відшукувати у творчості Гріна якесь «наслідування» Гаґґарда, - Грін один із самобутних представників російського і світового романтизму. Ні, я маю на увазі тонкий духовний зв'язок і те, що зараз прийнято називати типологічною схожістю.

Можна поставити питання і про самобутню, оригінальну трансформацію у Гріна деяких гаґґардівських мотивів. Наприклад, образ дівчини-чарівниці, яка ходить по хвилях, є в романі Гаґґарда «Ерік Світлоокий», і він міг дати імпульс до створення грінівського образу Фрези Грант, хоча останній наповнений зовсім іншим змістом. Обидва художники тяжіють до казки, і з великою поетичною сміливістю приносять мотив «чудесного» в зображення повсякденного життя, адже обидва незламно вірять у моральний і духовний потенціал людини, у її творчі сили.

Світ Гаґґарда, як і Гріна, - духовно здоровий і захоплюючий світ, у якому затверджуються справжні моральні цінності людства. Виховне значення таких творів стає все більш очевидним.

Творчість Гаґґарда заслуговує наукового осмислення та популяризації. Здається, що його романи слід перевидати, - це буде велика радість для кожного, хто любить гостросюжетну літературу, поезію романтичних мандрів і мрій. Я впевнений, що Аллан Квотермейн і його друзі - Генрі Куртіс, Джон Гуд, мудрий негритянський філософ і хитромудрий воїн Ханс, прозваний «Світло в темряві», сподобаються нашим читачам не менше героїв Стівенсона, Купера, Конан Дойля. І переконаний, що «Ерік Світлоокий», цей дивовижний за витриманістю епічного тону й за своєю витонченістю роман, ця поема про любов, стане однією з найпопулярніших книг серед юнаків і дівчат.

Переклад з російської Алли Григорівни